Трускавецький кінофестиваль і кінокритика в «культурній окраїні»

З 1 по 4 листопада у Трускавці проходив сьомий щорічний кінофестиваль. Програма насичена, без повторів – щодня новинка. Новинка – тобто інший фільм. Якщо стрічку показують на цьому фестивалі вперше, це не означає, що вона свіженька. Так, в програмі “представляли” фільми і 2016  і 2015 років.

Ми опинилися на цьому фестивалі випадково. Взагалі ми з Н. тут відпочивали, пили “Нафтусю”, їли вареники, тинялися туди-сюди, навіть не підозрюючи, що в Трускавці може бути кінофестиваль.

Трускавець культурним центром не назвеш. Може колись було інакше, проте зараз тут головне місце займають санаторно-курортні комплекси і ресторани. Роль цього міста – оздоровлювати людей. Місцеві жителі опинилися в такому становищі, коли їхня роль – і, водночас, спосіб виживання, – надавати послуги туристам. Продавати те, що можуть. По суті, місто тільки тому ще досі живе, що тут є вода, яка погано пахне, але дуже добре лікує.

Ну нехай, раз ми вже опинилися в цій “культурній окраїні”, то треба нам подивитися короткометражки. Адже ця частина фестивалю безкоштовна. Гріх не піти!

Слово взяла організаторка:

–        Добрий день! Раді, що прийшли. Приємного перегляду!

Урочистості скінчилися, в залі вимкнули світло.

Перший фільм про «червоний терор». За основу взяте якесь із оповідань В. Винниченка. Ні до яких історичних подій сюжет стрічки не прив’язаний. Дівчина хоче перетнути кордон, щоб потрапити до своїх, але «червоний комісар» їй заважає. Дівчині допомагає хлопець-провідник, між ними визрівають почуття. Діставшись кордону, дівчина цілує хлопця, він просить її лишитися з ним, але вона стріляє йому під ноги, проганяє його і заплакана біжить до своїх. Вона – революціонерка. Очі її поступово висихають і запалюються гнівом, ненавистю до ворога.

–        Ну, – каже Н. мені на вухо, – сподіваюся, тут не всі фільми будуть такими.

–        Я теж.

Фільм наче не поганий. В своєму жанрі – «фільми, що просовують вузьку псевдопатріотичну ідею, викривлену незнанням історії, і слабко складені художньо, але зняті й озвучені на голівудський лад», – це тверда «трійка» за п’ятибальною шкалою.

Зараз багато таких фільмів. Таке враження, що «в мережу виклали ТОП-100 раніше заборонених» подібних фільмів, а тепер їх показують усюди, де є проектор. Але це хибне враження – ніхто нічого в мережу не викладав. Ці фільми знімають зараз же і показують виключно на фестивалях – як мистецтво.

Я згадав думкку одного письменника:

«Немає такої книжки, наскільки поганою вона не була би, щоб у ній не знайшлося чогось хорошого. Тим паче, смаки не у всіх однакові – і за те, до чого один навіть не торкнеться, інший готовий віддати життя».

Так написав у передмові автор повісті «Життя Ласарільо з Тормеса», ім’я якого невідоме. Повість написана ще в 16 столітті, але слова автора підходять для всіх часів. І не дивно, бо автор взяв ці слова у Плінія, а антична мудрість, як відомо, невмируща. Знайшов, так би мовити, «щось хороше» у праці римського мислителя.

Слова Плінія стосуються не тільки книжок. Скоріш за все, усього. Хоча мало сказати ці слова, мало повторювати їх раз за разом. Найважливіше – знаходити те хороше, що міститься у всьому.

От і я намагався знайти в цьому фільмі щось, що виправдовувало б час, витрачений на його створення, але не міг.

У нашому випадку, хороше містилося не у фільмі, та й взагалі не було запланованою частиною кінофестивалю. Це випадковість, але приємна випадковість, яка обов’язково мала статися.

Почався другий фільм. Про війну на Донбасі. Це міг бути фільм про будь-яку війну. «Наші» там були хороші, високі, стрункі, добрі, відважні. «Чужі» були противні на вигляд, зі слизькими фізіономіями, підлі, істеричні. Головний герой потрапив у полон. Командир «чужих» сказав, що відпустить і героя, і пораненого сліпого солдата, якщо бог так хоче. А перевірити, чи так хоче бог чи інакше, можна за допомогою нехитрого способу: пройти через заміноване поле. Доки герой закидає солдата собі на плечі, треба сказати щось про ту саму випадковість, яка оживила цей кінофестиваль.

На початку цього фільму в зал зайшла бабуся. Чи то вона дверима помилилася, чи то вперше в кіно, чи то в неї звички такі, але поводила себе вкрай необережно. На кожну репліку з екрану вона відповідала абсолютно серйозно. Коментувала сюжет, події, кадри. Їй зробили зауваження: чого ти, мовляв, бабуля, базікаєш? Дай людям фільм подивитися. Хвилину її не було чути. А потім знову. 

На третьому фільмі бабця, побачивши, як жінка п’є вино великими ковтками, зробила їй зауваження:

–        Ну куди ти п’єш стільки!

А коли та ж героїня розплакалася, махнула рукою:

–        Напилася, то й плаче.

Дивиться вона, значить, як «нащадок червоного комісара» виганяє на мінне поле двох «наших», і каже:

–        Хрест! Хрест тебе жде, не менше.

Герой вирушає. На плечах несе пораненого солдата і молиться. Обоє просять бога, щоб все це швидше минулося. Щоб господь поміг їм пройти через поле, де за кожною травинкою може ховатися смерть. Бабуся молиться із ними.

«Командир ворогів», роздратований тим, що «наші» досі живі, не витримує, націлює на них автомат і кілька разів стріляє. Міни вибухають тут і там. Все в диму. Бабуся стогне. Зал мовчить.

Головний герой підводиться, підіймає ледь живого солдата і, читаючи молитву, іде далі.

Звучить відповідна музика. Екраном прокочуються титри.

–        То це вже кінець, чи що? – запитує розгублена бабуся.

–        Кінець.

Вона, здивовано:

–        То що воно, значить… з молитвою іти воювати?

Ніхто не відповідає.

–        З молитвою переможемо?

І знову нема відповіді. Зал тільки хіхотить від такої наївності.

Сміятися є чого. Одна бабця, далека від кіно і мистецтва, щиро повірила історії з екрану, цим самим поставивши в незручне становище і організаторів фестивалю, і інших глядачів. Може й самі творці фільму так не проймалися цією історією. Ніхто, може, не розраховував, що кіно сприймуть всерйоз!

Кіно для бабці– це не просто слово. Це більше ніж історія, милий сюжет, діалоги, гарні кадри.

А найголовніше – вона висуває цьому мистецтву вимогу: кіно має підказувати, що робити. Їй не треба історія «просто так». Їй треба, щоб у фільму був сенс. І сенс тут – не просто задум, ідея, мотив. Сенс – це відповідь на питання «як треба?» і «що робити?».

По правді кажучи, вона багато від мистецтва хоче. Не може воно забігати наперед. А  таке – й поготів. Завдання мистецтва – узагальнювати те, що є, що вже відбулося.

Помилка бабусі в тому, що вона стала шукати відповіді в першому-ліпшому фільмі.

Та бабуся водночас права. Треба запитувати в кіно: «Що ти пропонуєш?» А якщо нічого, то треба триматися подалі від такого мистецтва. Саме так бабця і зробила – посеред четвертого фільму встала й вийшла.

 

Текст: Григорій Мальчук

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.