Техніка чуттєвого

Доволі часто наука і техніка протиставляються мистецтву, і тим самим розум протиставляється почуттям. Ця дихотомія проявляється в історії суспільної думки як постійне кружляння по колу крайнього раціоналізму та крайнього ірраціоналізму. Чи можливий вихід за межі цього замкненого кола?

Художня література на рубежі XIX-XX століть залишила не одну спробу такого виходу, і найбільш цікавими серед них є дві – «Контрапункт» Олдоса Гакслі та «Що робити?» Миколи Чернишевського. Виконані в абсолютно різних умовах, вони виявляють глибоку схожість – обидва є «романами ідей» і  часто вважаються класичними прикладами художніх творів, слабких з точки зору чуттєвості, проте сильних за ідеями, у них викладеними.

Їхні герої здебільшого зайняті саме ідеями та всі свої зусилля спрямовують на те, аби узгодити свої поривання та бажання з прийнятими ними ідеями. Однак герої роману Гакслі зазнають повного краху у будь-яких намаганнях розумно подивитися на своє життя і на довколишній світ. У той час як герої роману «Що робити?» послідовно вибудовують розумне ставлення до життя, котре робиться контуром прийдешніх суспільних змін. У чому ж полягає розбіжність між цими настільки схожими творами та їхніми персонажами?

Персонажі «Контрапункту» доволі швидко починають розуміти, що перебувають у тому самому замкненому колі. Раціоналізація дуже швидко відводить їх від реального життя. «Бегство в книги и университеты похоже на бегство в кабаки. Люди хотят забыть о том, как трудно жить по-человечески в уродливом современном мире». Проте і спроба бути «чистим емпіриком» і віддати себе плину почуттів насправді є лише іншою стороною подібної інтелектуалізації життя: «чем более утончен, своеобразен и противоестественен грех, тем более он скучен и безнадежно не эмоционален».

Розуміючи нерозривність єдності почуттів і розуму, роман зупиняється на ідеї їхнього балансу: «Цивилизация — это гармония и полнота. Варварство — это однобокость. Можно быть варваром интеллектуально и телесно». Подібна точка зору – про те, що необхідно дотримуватися міри у використанні почуттів і розуму – є лише капітуляцією перед гостро поставленою проблемою. Це добре пояснює, чому персонаж, який мовить ці слова, вбачає ідеал людини не в майбутньому, а у минулому – в античності та в добі родового ладу.

Аби відповісти на питання про міру чого-небудь, нам необхідно перейти до сутності самого діла та її [сутності] строгого визначення. Тобто від абстрактного питання про співвідношення розуму та почуттів до питання про їхній конкретний зміст.

Відправна точка будь-якого матеріалізму – «в розумі немає нічого такого, чого б раніше не було в почуттях» – пояснює, чому спроба замкнутися у просторі ідей так само веде до відриву від дійсності та до збідніння розуму. В свою чергу самі ідеї – це не сваволя індивіда, а лише відображення складності самої дійності: «зв’язок ідей відповідає зв’язку речей». Той, хто намагається відмовитися від ідей та теорій, на ділі опиняється найбільш крайнім ідеалістом – адже він намагається відмовитися від усієї повноти складної реальності заради збереження своєї теорії, яка проповідує відмову від ідей. Тобто реальна практика людей підтверджує як початкову тезу, так і обернену до неї: «в почуттях немає нічого такого, чого б раніше не було в розумі»; самі почуття мають своїм матеріалом не «голу» частину дійсності, а деякий дійсний всезагальний взаємозв’язок, який можна виразити в теоретичній формі.

Ця суперечність, нерозв’язна для формальної логіки, виявляється розв’язною лише для діалектичного матеріалізму. Маркс у «Тезах про Фейербаха» помічає: «Головна хиба всього попереднього матеріалізму — включаючи і фейєрбахівський — полягає в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість, береться тільки в формі об’єкта або споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно». Всезагальний взаємозв’язок речей має бути виражений не лише в теоретичній, але і у практичній формі. Таким чином, почуття і розум, опосередковані одне одним, є моментами єдиного процесу перетворення людиною природи та суспільства. Цей процес опосередкування набуває форми кола: розум, що виростає із почуттів та бажань людини, сам і формує ці бажання та почуття, перетворюючись на дійсність в результаті її практичного перетворення.

Саме таку суто практичну та всезагальну постановку питання про почуття та розум ми бачимо в романі Чернишевського «Що робити?». Його персонажі не намагаються відмовитися від розуму чи, навпаки, нав’язати дійсності якусь ідею, натомість послідовно знаходять логіку в своїх почуттях та повертають цю логіку в дійсність у вигляді контуру своєї практичної діяльності. На відміну від відчужених від світу та «порожніх людей» роману Гакслі, герої «Що робити» – це «нові люди», які виражають у собі всю повноту опанування світу людиною.

Але і сама відмінність індивідуальностей цих героїв має бути пояснена – нам необхідно показати, чому людина та її ставлення до світу можуть бути настільки різними. Дійсна людина володіє індивідуальністю завдяки унікальності та багатству тих відношень, за посередництва яких вона включена в цю саму дійсність.

Відтак, питання полягає не в тому, за яких умов людська індивідуальність стає відображенням всезагальних закономірностей і дозволяє людині перетворювати ці закономірності, а навпаки, – коли індивід стає лише пасивним зліпком деякої обмеженої та фрагментарної реальності, котра стає для людини «кліткою» з ідей чи пристрастей.

Герої роману дають відповідь на це питання: «Главный элемент реальности — труд, и самый верный признак реальности — дельность». А саме, глибоке включення у процеси суспільного виробництва є головною умовою здатності героїв роману піднятися над обмеженістю індивідуального буття людини – на відміну від героїв «Контрапункту», які практично повністю виключені з процесу суспільного виробництва.

Необхідність щодня безпосередньо брати участь у відтворенні суспільства примушує індивіда співвідносити свою практику з усією складністю дійсного світу та підійматися на найвищий теоретичний рівень – не важливо, у сфері моральності чи техніки. Й самі герої роману активно використовують у своїй практиці як природничо-наукове розуміння психології людини, що було закладене тогочасною медициною та І. Сєчєновим, так і теорію «розумного егоїзму», яка є підсумком розвитку розуміння моральності матеріалістичною філософією доби Французької революції (Дідро, Гельвецій) і революції у природознавстві (Спіноза). Теорія виступає тут вже як технічний прийом, який допомагає постійно розширювати сферу чуттєво сприйманого світу та долати свою обмеженість, виходячи тим самим на передові суспільні рубежі.

Ставши образом дій індивідів, тобто цілком матеріальною силою, теорія сама приходить у рух та оголює свою обмеженість та суперечливість. Не дивлячись на висловлену героями необхідність на поточний момент замкнутися лише на науковій діяльності в медицині: «ныне лечат только дураки, потому что ныне лечить еще нельзя», вони беруть на себе найтяжчі клінічні випадки. Не дивлячись на постійне обрахування власної вигоди, чинять невигідні вчинки. Проте в цій ситуації протиріччя у теорії, що розуміються як відображення протиріч у дійсності, призводять не до відмови від теоретичного осмислення дійсності, а до необхідності критичного розвитку теорії та революційної зміни самої дійсності. Адже у кінцевому рахунку протиріччя в теорії «розумного егоїзму» і раціоналізму є дійсним протиріччям буржуазного суспільства, де для того, щоб існувати, потрібно прораховувати кожен свій крок в умовах суспільного хаосу та «війни всіх проти всіх». Й ідея раціональності, яка зобов’язана своєму походженню цілком та повністю буржуазному суспільству, допомагає героям вийти за його межі, до необхідності побудови нового суспільства і навіть допомагає окреслити його можливі контури.

Найцікавіше, що й сам роман «Що робити» повторив долю своїх героїв. Показавши техніку існування «порядочного человека в не порядочном обществе», він дозволив багатьом молодим людям Російської Імперії вийти за свою обмеженість та відчути всезагальні проблеми як свої власні, вивівши їх до революційного руху. Багато в чому такого ефекту твір досяг завдяки новаторському підходу Чернишевського (який був не лише письменником, а і видатним естетиком) до художнього твору. В результаті самий твір підтверджує закладений у нього зміст і є прикладом того, як новаторська техніка є засобом розкріпачення людських почуттів в умовах суспільної несвободи.

А.Мельников

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.