Србиjа

1. знайомство

Моє захоплення цією країною почалося з романа Валентина Пікуля. Посилилося з появою мемів про кебаб і добровольців. Я й не помітив, як перечитав купу статей про історію Сербії − від антиосманських повстань до конфлікту в Косово. Сербія вабила своєю близкістю і віддаленістю, рідністю і чужинністю − своїми протиріччями. Так чи інакше, в липні сестра написала мені про дешеві квитки до Будапешта. Планувалося спершу трохи потоптати бруківку угорської столиці − а потім вже вирушати до Сербії. Невдовзі ми зустрілися в аеропорті імені Ференца Ліста. Наталя прибула з Санкт-Петербурга, а я − з Києва.

Три дні ми справно фотографували мости та відвідували музеї, як і належить типовим туристам. Але настав час рухатися далі − і сонячним суботнім ранком ми познайомилися з нашими попутниками по blablacar − Флорою та Андре, і спакували наші нечисленні пожитки в багажник їхнього “Фіату”.

Після чотирьох годин дороги і милих, але беззмістовних розмов ми прибули у Нові-Сад.

Затишними зеленими двориками ми йшли за адресою, за якою винайняли кімнату. Бачу графіті на всю стіну: поруч красуються сербський і російський прапори, хрест та підпис: “два народа − jедна вера”. Невже стереотипи про москвофільство братушек-сербів були правдою?

− Привіт, чуваки! Ви з Airbnb, так? − почувся бадьорий голос.

Це був Деян. Високий темноволосий хлопець років 25. Він провів нас до апартаментів − скромної холостяцької квартирки під самим трикутним дахом п’ятиповерхівки. Деян виявився дуже привітним, і обходився з нами, як із старими друзями. Від запрошення на шашлики разом з ним та його дядьком ми відмовилися, адже хотілося роздивитися місто. На все про все ми мали один вечір − наступного ранку на нас чекав автобус…

Нові-Сад можна назвати сербським Львовом. Югославський базис і австрійська надбудова, як би непослідовно це не звучало. Місто називають культурною столицею Сербії, і хоча це явне перебільшення, новісадівський виклик Белграду цілком можна зрозуміти. Ми випили кави в модній кав’ярні-книгарні, дуже схожій на аналогічні київські заклади. Майже всі книжки на полицях були видані латиницею.

Темнішало. Дивна картина: залита електричним світлом площа, над нею нависає неоготичний собор. Площа заставлена пам’ятними плакатами про сербсько-хорватський конфлікт в Боснії. “Убиjено 1200 цивила”… Це було перше відлуння війни, яке ми помітили, та далеко не останній. Поки що Сербія залишала більше запитань, ніж відповідей.

За годину повернулися до апартаментів. На стіні − плакат із Гаврилою Принципом, стилізованим під Че Гевару. “Све je питання принципа” − проголошував підпис.

− Він із Боснії, − відповів Деян на мій питальний погляд. − Я теж із Боснії.
− З Республіки Сербської?
− Ага. Сюди приїхав учитися, тут і залишився.

Випили угорського вина. Після важкого дня воно сприяло розмовам.

− Звідки таке добре володіння англійською? − поцікавилася Наталя.
− Я в США працював півтора роки. І на Карибах півроку. Місцеві неохоче за таку роботу брались. Але платили добре. А на Карибах до біса спекотно. Ніхто пішки не ходить, усі пересуваються в машинах із кондиціонерами. Та все одно як чужий там, за домом сумував. Ось кілька місяців як повернувся, шукаю роботу.

Ми розлили ще вина. Деян став розпитувати мене про Україну, я його − про Сербію.

− Здається, ви поступово переходите на латинську абетку. Чому? Що поганого в кирилиці?
− Насправді, ці писемності рівні. Кирилиця використовується в офіційних текстах, а латиниця − в торгівлі, туризмі… Нас оточують країни з латинською писемністю. Хорватія, Боснія, та й всі інші − так їм зручніше розуміти. Правду кажучи… в останні 10-15 років, після руйнування югославської мрії, ми втомилися від патріотизму. Через це багато сербів, особливо молодих, стали тягнутися до усього західного, відкидаючи все сербське. Можливо, в цьому ще одна причина… − Він зітхнув та допив вино. − А що у вас із російською мовою? Чув, що забороняють. Правда?

Із питання можна було зрозуміти, що Деян не надто глибоко цікавився українськими проблемами.

− Та ні. Я ж нею розмовляю, наче нема проблем.

Я розповів йому трохи детальніше про цей конфлікт та про своє бачення.

− Розумієш, Деяне, це не Косово, і не боснійський конфлікт. Етнічна, релігійна складові майже відсутні. Важко побудувати паралелі, та й не потрібно.

На цьому політична частина застілля завершилася. Ми випили по останньому келиху. Деян, дивуючись, засміявся східнослов’янській традиції виголошувати тости стоячи. Його смішило це вже три бокали поспіль…

2. гори

Наступного ранку автобус ніс на південь. У бік гір, лісів, монастирів і дешевої ракії. У бік Косово.

Проте до самого автономного краю, чи то невизнаної республіки, ми не доїхали якихось пару кілометрів − зупинилися у селі Брзече. Воно розляглося мальовничою полониною коло підніжжя гір, що були вкриті густим листяним лісом і спершу дуже нагадували Карпати. Там, вище у горах знаходиться гірськолижний курорт Копаонік. Взимку, у розпал лижного сезону, у Брзече зупиняються туристи, що не можуть собі дозволити жити в отелях нагорі, в Копаоніку.

Нас зустрів на авто Неманя. Він був сином господарів заїжджого двору Ми виявилися єдиними їхніми гостями за цей місяць. Здавалося, в усьому селі окрім нас не було жодного іноземця. Туристична інфраструктура, окрім поодиноких напівпустих готелів, теж була відсутня. І це радувало, адже дозволяло краще роздивитись місцеве життя.

За два дні ми оглянули околиці, насолодилися тутешніми видами та повправлялися у сербській мові − втім, не дуже вдало. Хотілося вирушити далі: нас тягнуло в гори, аби на власні очі побачити туристичний центр, а заодно піднятися на найвищу точку де-факто Сербії − пік Панчича.

Автобус мав прийти о десятій, і ми заздалегідь прийшли на зупинку, адже цей рейс − єдиний шанс потрапити в Копаонік. Проте автобус довго не з’являвся, і сестра вже почала непокоїтись.

Із сувенірної крамниці, що стояла біля зупинки, вийшов дід. На ньому були камуфляжні штани, пошарпана синя футболка і синій же картуз. В руках він ніс пляшку ракії.

− Домашня, − каже, − з медом. Скуштуйте чарочку!

Ми, звісно, відмовились. Дід не став наполягати, і заніс горілку назад до крамниці. Але за пару хвилин знову вийшов до нас. Ми спитали, чому запізнюється автобус, о котрій він має прийти та скільки коштує квиток. Спілкувалися, як це завжди бувало у Сербії, на неповторному українсько-російсько-сербському суржику. Але порозумітися не вийшло, і дідусь замість відповіді чомусь доповів нам курс євро до дінара. Розмова йшла в глухий кут, як раптом:

−Parles-tu Français? − поцікавився старий.
− Еммм… Oui, en peu.

І я, і сестра колись вчили французьку. Наталя досягла значно більших успіхів, аніж я, але зараз ми обидва ледь пригадували окремі знайомі слова. Однак із другої спроби нам все ж вдалося налагодити контакт. Дід добре володів французькою, і розповів нам і про автобус, і про себе: виявилося, що його звати Нікола, і колись він 15 років пропрацював у Франції.

Транспорт врешті-решт прийшов, і ми дісталися нагору. Там туристів було вже значно більше. Невдовзі підйомник доправив нас на самий пік. Чи варто і казати, як я був вражений тими гірськими краєвидами! Я в горах аж ніяк не вперше, але це тільки загострювало почуття. Тож я схопив камеру і не відривався від об’єктиву три години, так, ніби не розумів, що мені не вдасться передати і десятої частини тієї краси.

На схилі ми наштовхнулися на гранітний постамент − такі зазвичай встановлюють на могилах. Напис свідчив: тут, при спробі знешкодити нерозірвану натівську касетну бомбу, загинули два сербських військових, вже після війни. Окрім цього пам’ятника, про війну нагадував загадковий військовий об’єкт на схилі за сотню метрів від піка − це був радар, який і став ціллю чисельних бомбардувань 20 років тому.

У готельне містечко повернулися впритул до відправлення нашого зворотнього рейсу. Але ми були так перенасичені враженнями і зворушені величними пейзажами, що не розмінювалися на біганину, а замовили піцу і каву по-турецьки у найближчому кафе.

Ясна річ, на автобус ми запізнилися. Варіантів повернення залишалося все менше. Таксисти брали задорого, 12 євро з людини − тому єдиний шанс повернутися ми вбачали в автостопі. Ми вирушили з Копаоніка пішки вздовж гірського серпантину, який робив вихиляси під шаленими кутами і змушував автомобілі безперервно кружляти з одного боку в інший. Тож дуже важко було знайти нормальне місце, де можна “стопити”. Як тільки знаходилася більш-менш рівна діляночка, я ставав опріч дороги з піднятим пальцем. Але ніхто зупинятися не хотів: у салоні не було вільних місць, водії просто мене ігнорували або показували якийсь дивний жест − я не був досвідченим автостопером і навіть не спромігся вивчити ці умовні позначення. Після кількох таких ділянок, десятків автомобілів та за півтори години часу у повітрі повисла напруга. Сестра проклинала нашу безтурботність, а я намагався удавати найспокійнішу людину на світі та не полишав своїх спроб. Нарешті біля нас зупинився старенький джип. Зупинився якось поволі, ніби вагаючись − проте тоді я списав це на нерішучість водія. Всередині вже сиділо четверо молодих сербів, та все ж нам вистачило місця.

В машині з чогось кепкували і сміялися. Виглядало так, ніби ми перервали якусь смішну розповідь, а тепер її продовжують. І ми теж посміхалися, не розуміючи ані слова. Але коли серби впізнали у нас іноземців − почали сміятися ще голосніше.

−Ми немамо… − серб, що сидів на передньому сидінні, давився від сміху, − ми немамо кочнице!
− Що?
−Ми немамо кочнице. We don’t have… Еее…

Він щось намагався показати нам жестами, але не міг впоратись із сміхом. Його товариш знайшов геніальний вихід: за кілька секунд у повній тиші голос гугл-транслейта заявив:

− У нас нет тормозов…

Тут вже зареготали всією машиною. Попри те, що це все ще був гірський серпантин, страшно не було зовсім.

− Ви сте храбрі момці, – процитував я сербську пісню про добровольців, чим спричинив ще одну хвилю сміху.

Перед самим пунктом призначення один із сербів зізнався, що гальма в них все ж були, але лише задні − інакше їхати було б зовсім неможливо.

Грошей, ясна річ, наші провідники з нас не взяли. Нам не терпілося поділитися нашою пригодою з Неманею, і ми стали наперебій розповідати. Дослухавши, він несподівано спитав:

− А от ви… Ти з України, вона з Росії… Це як взагалі? Ви нормально спілкуєтесь?

Я промямлив щось про те, що якою б не була політика еліт, адекватні люди з обох сторін завжди знайдуть порозуміння.

− Мабуть, у вас так само з боснійцями і хорватами?
− Так, дійсно. Але дехто, особливо зі старшого покоління, все ще відчуває ненависть. Давай краще вип’ємо ракії?

Неманя розповів, що взимку працює лижним інструктором, а влітку займається господарством разом із батьками. Англійську вивчив теж для роботи: у сезон більшість туристів приїздить переважно з Румунії, Угорщини та Росії. На питання про плани на майбутнє він надовго замовк. А потім, вагаючись, відповів:

− Розумієш, тут, звісно, добре… Я дуже люблю Брзече і наші гори, і нашу Сербію. Та й заробляю за місцевими мірками не те щоб мало. Але… ну, я хочу закінчити курси та працювати в Австралії. Там і умови кращі, й платять 3, 4 тисячі доларів… Звісно, хотілося б у Швейцарію, але туди влаштуватися важче.

За вечір ми розпили пляшку на двох. А завтра на нас із сестрою чекав рейс на Белград. Ми з Неманею обмінялися інстаграмами та розійшлися приятелями.

3. столиця

Я не знаю, за що я полюбив це місто.

Архітектура? Розквіт будівництва в історичному центрі тут спав на кінець XIX – початок XX століття. Саме тоді набували сучасного вигляду мої улюблені Поділ та Липки. Краса Белграду була природною, без інстаграмних фільтрів. Вона не виставлялася напоказ, але сочилася звідусіль – навіть із п’ятиповерхівок шістдесятих років із облізлими фасадами і патріотичними графіті на стінах. Але ж це – лише зовнішність, а за нею має стояти дещо більше.

Вулична їжа? Так, і бурек, і плескавиця варті своєї репутації. Але й це байдуже: у разі чого мені б згодилися і бургери, і хотдоги, та й інші продукти глобалізації.

Здається, все визначилося самим моїм перебуванням у місті. Це − до чорта суб’єктивний аргумент, хоча на його користь і свідчать прокурені кафани (кав’ярні), задоволені життям вуличні котики, вузькі провулки району Земун, – колишнього австрійського форпосту, – прекрасне домашнє вино за 300 динарів та неймовірна гроза, бачена нами зі стін двотисячолітної белградської фортеці.

І кожен день щось підтримувало в мені сили проходити до 40 тисяч кроків у спеку − а я терпіти не можу спеку! Мабуть, на таке здатні лише навіжені туристи та римські легіонери, які теж навідувались у Сінгідунум, тобто Белград.

Та все ж я думаю, що осмислити ці почуття можна, лише довівши суб’єктивність до своєї протилежності. Так, в моєму серці для Сербії тепер є окреме місце. Але я переконаний, що зміг би знайти таке ж відчуття домашнього й рідного і в Тегерані, Парижі та Адис-Абебі. І це не абстрактний космополітизм. Це єдиний, цілісний світ, повний найгостріших протиріч, світ геополітики, кордонів, гібридних війн та транснаціональних корпорацій; а разом із тим і світ наш з вами, Немані та Деяна, усіх тих людей, що мають викручуватись, заробляючи на життя, любити, сміятись і страждати. Прекрасне і жахливе в ньому не лише межують, а й постійно перетворюються одне на одне. І весь цей світ я можу назвати своїм − за такими ж підставами, як і якусь окрему його частину.

Ігор Сухенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.