Що таке ці ваші вечори поезії

В Києві майже щодня відбувається якась поетична зустріч. Бувають дні, коли одразу кілька схожих заходів проходять в різних кінцях міста. Та що там – лише в Київській політехніці минулого місяця було анонсовано з десяток таких зустрічей. А це був звичайний місяць, формальних приводів для подібних зібрань не існувало. Видно, погода нашіптує: “Зачитай вірш”.

Як би там не було, хороших, якісних поетичних вечорів в Україні критично мало. Хоча ні, перепрошую, це дивлячись як саме розуміти слово «поетичний». Якщо «поетичний» – від слова «поет», то, звісно, зустрічей поетів вистачає. А якщо точніше, то навіть не поетів, а тих, хто себе до них відносить.

В цьому й біда.

Ледь не кожен, хто на поетичні вечори приходить виступати, думає, що вже осідлав Пегаса. Причому, цей «вершник слова» глибоко переконаний, що він такий один: унікальний, оригінальний, специфічний. Насправді ж всі пишуть про одне й те ж.

Пишуть про любов, про гнів, про страх і про все, що тільки не лінь. Воно й правильно: спробуйте писати про те, чого немає. Дзуськи! За що б ви не взялися, ви в цьому не перші.

Зовсім недавно на літературному клубі для школярів одна дівчинка років дванадцяти зачитала своє оповідання. Точніше, початок великої книжки. Історія ось яка.

Головна героїня не любить уроки фізики, ця наука здається їй нудною. Якимось дивним чином вона опиняється за партою в класі, де навколо неї сидять свині! І вивчають вони не фізику, а те, як правильно сидіти за партою. Дуже прості й веселі уроки. Тільки героїня як слід розвеселилася, як задзвонив дзвінок, вона розплющила очі і опинилася в тому ж фізичному кабінеті. От такий початок великої книжки. Перед тим, як ми почули цю історію, дівчинка попередила, що її твір дуже незвичайний, оригінальний. Вона так і сказала: “Хотіла написати так, щоб було несхожим на все, що я читала”. Самі судіть, наскільки це ново, оригінально, наскільки це нова сторінка розвитку літератури. Так от, різниця між тією маленькою “письменницею” і сучасними молодими поетами в тому, що дівчинці можна пробачити її писанину, адже вона вчиться.

З часом поети самі помічають, що вони не унікальні, і вірші їхні мало чим різняться. Тоді перед ними постає вибір: або обманювати себе далі, переконувати себе й інших в новизні й неповторності своєї творчості, або ж перейти на пошук нових форм.

 

Поезія вже переживала етап надінтенсивного пошуку нових форм – і успішно його пережила. Футуристи, наприклад, своїм підходом до складання віршів виражали початок іншої ери, підкреслювали неспроможність старої поезії змальовувати нове життя. Згадайте тільки їх славнозвісний «Маніфест», де Пушкіна і компанію пропонували «скинути з пароплаву сучасності».

Звісно, футуристи поспішили. І пізніше більшість із них все-таки визнала, що треба залишити в тому пароплаві кілька кают для класиків. У “новаторів” була ідея – хибна, як показала історія, але була. Так вони пояснювали свої експерименти з поезією.

Як пояснять свої експерименти з поезією сучасні поети? Навряд чи вони задаються таким питанням, та й чи потрібно це їм? Вони просто відображають свій час. А час такий, що за неможливості вивести нові форми (бо дійсність не створює для цього основу) ми починаємо наслідувати, копіювати і переоцінювати досягнення минулого. От і виходить, що поети Розстріляного Відродження – і основа, і планка для сучасної поезії.

Поети, які не зрозуміли, що таке поезія, організовують поетичні вечори. Кожен організатор хоче провести свій захід так, як його раніше ніколи не проводили. Притому, що змінюється лише антураж, а форма-то, по суті, лишається тією ж.

Звідси – літературно-музичні поєднання, де немає ні літератури, ні музики, ночі поезії в музеях, поезія у вежах, читання віршів на стільцях, столах, читання де завгодно. Один поет-початківець нещодавно із захопленням розповідав мені, як він виступив на такому заході. Там кожен охочий прочитати вірш мусив залазити на драбину і звідти, немов на увесь світ, декламувати свої творіння.

Пушкін колись написав «Бориса Годунова» і зачитував його у тісному колі друзів. Ні, це не сучасний підхід. Даєш ескалатор, підземелля, човен, унітаз, космічний корабель поетам!

А якщо цього не буде? Якщо просто слухачі і поет? Скільки втратять ті вірші, які доведеться декламувати зосередженій аудиторії?

Такі літературні здибанки оригінальні, зі своїми «фішками», але всі вони – одне й те ж: без «фішок» вони ненаповнені, нудні й беззмістовні.

Як каже мій товариш, – «порожняк».

Форма визначає зміст. Визначає і “оформлює”. Поетичні вечори не виключення, навіть більше – тут форма і є змістом. За логікою, цей зміст, вичерпавши себе, має ускладнитися, вийти за границі старої форми, стати чимось новим. Але поети у своєму прагненні провести оригінальний поетичний вечір просто-таки не дають своєму дітищу вирости.

Бідні поети! Бідні організатори поетичних зустрічей! Чим далі, тим більше доведеться ламати голову, щоби вигадати чергову концепцію наступної здибанки.

Все це тому, що ми забули, що поезія – це вираження почуттів людини до когось або чогось. Виходить, не поезію треба розвивати, а почуття. Поезія і без нашої участі на дуже високому рівні. Я б навіть сказав, на недосяжному. Принаймні для нашого часу.

Чому вона піднялась так високо? Бо те, що ми називаємо поезією, завжди виростало з життя і на життя було спрямовано.

Щоб з’явилася поезія, поет сам мусить відчувати свій час, суспільство. І при цьому його вірші, хоче він того чи не хоче, будуть впливати на реальне життя.

Як ви гадаєте, якщо життя паскудне, недостойне людини, що писатиме поет? А у нас поети-початківці і поети-професіонали тікають від цього, не побоюся сказати, обов’язку. Вони переконані, що нікому нічого не винні. Навіть більше, що це ми –слухачі, аудиторія – зобов’язані цінувати їх і захоплюватися ними.

Так воно і є. Доки поет звертається до аудиторії, доти вона йому плескатиме – і на цьому все закінчуватиметься.

Поряд із інтимною, громадянською й іншими ліриками треба ввести новий вид поезії: аудиторіальна лірика.

Це буде дуже бідна за наповненням сторінка поезії. Бо що може сказати аудиторії – своєму світу – сучасний поет? Те, що вже говорить: живіть на повну, мандруйте, любіть одне одного, не бійтесь робити перший крок. Словом, те, що всі і без нього знають – голі абстракції. Є ще поети, які скиглять, як їм важко – ці користуються більшим успіхом. Це до таких тюхтіїв звертався Тарас Шевченко в «Москалевій криниці»:

«А вас, письменних, треба б бити

Щоб не кричали : „ах, ах, ах…

Не варт, не варт, на світі жити!»

А якими ж мають бути поетичні вечори?

Маяковський писав, що поет мусить віршами перебудовувати світ. Якби любителі слова разом зі своїми музами хоча б просто визнали, що на поезії світ клином не зійшовся, що і поезія – це проміжний хід до чогось більшого, – це був би прорив. Тоді б на поетичних вечорах люди не самопрезентацією займалися, а вчилися б дивитися на себе і на світ очима поезії.

Поетичні вечори мають, в першу чергу, розвивати художній смак. А сама поезія потрібна для розвиненої уяви, що і значить розвинені почуття, за відсутності яких ніякий світ змінити не вийде. Так само, як не вийде змінити світ самими лише віршами, хай навіть найкращими.

Слухачі на поетичних вечорах мають не просто так долоні збивати, а підійматися на рівень світової культури, мають вбирати, втягувати в себе все найкраще з неї.

І головне, на таких зустрічах – люди повинні розуміти, що вони не самотні.

А ці ваші поетичні вечори – місце, де кожен так і кричить своїми віршиками: «Ось я! Я тут, я особливий! Я не такий, як всі, я – індивідуальність!» Що ж це, як не відособлення, відмежування?

Це – фрагментаризація. Люди стають шматочками, фрагментами – і тішаться з того. Радіють, що самодостатні, незалежні, як їм здається, уламки чогось більшого. Викрикують: “Я фрагмент – це цілий всесвіт!” Насправді ж чесно було б зізнатись: «Я всього лиш фрагмент. Я частина чогось більшого, але всього лише частина. Кожен із нас – “цілий всесвіт”, але живемо ми тільки завдяки тому, що наш “всесвіт” – зовсім не всесвіт і зовсім не один, – тим паче, не винятковий”.

Це, до речі, наслідок того, що сама поезія віддаляється від інших форм суспільної свідомості та й від самого життя. А що таке поезія, яка тікає від життя? Як вона може перебудовувати світ, якщо вона не те, що від світу тікає, а й руки забруднити боїться?

«Які руки? Поезія – це душа!» Так і бачу, що хтось так відповість. А я скажу, що якщо поезія тікає від життя, то вона, як його момент, сама від себе тікає. Відповідно, сама собою вже не є.

А якщо поезія – це душа, то що ж це за душа така, яка тільки й знає, що плекати, оберігати себе, боятися вилізти з-під ковдри й торкнутися, пізнати світ?

Та вихід завжди є. Треба докласти зусиль для того, щоб хоча б одним оком зиркнути, якою була поезія вчора, двісті, триста років тому. Чим вона була? – це треба знати. І ми побачимо, що була вона всякою, але крізь віки пройшла тільки та, яка не тікала від реальності, яка не боялася життя, а прагнула його змінити. Поезія взагалі завжди на щось спрямована. Поет завжди звертається до когось. Яким же сильним має бути слово, щоб поворухнути цілий світ! І що це слово має в собі нести!

І справді, слово – завжди інструмент. Ним можна як окрилити, так і вбити. Як же тонко треба вміти відчувати слова, людей, людство, щоб написати щось по-справжньому цінне, важливе, справжнє. Поет мусить знати життя.  Жити, переживати, відчувати, вдивлятися, відмічати, мислити. Втягувати в себе як губка і ділитися цим з усім світом. Якби у вас була можливість сказати що-небудь світові, що би ви йому сказали: те, що вам привиділось, як вам здається, як вам приснилось, як сказав експерт, як ви читали в інших, як говорять по радіо – чи так, як, на вашу думку, є? І, найголовнше, чи вистачило б вам знань, чесності й відваги, щоби сказати не “свою” чи “їхню” правду, а життєву правду?

Закінчу словами того ж Шевченка з тієї ж «Москалевої криниці»:

«Не варт, їй Богу, жить на світі!…“

— „То йди топись“… „А жінка, діти?!…“

— „От-то-ж-то бачиш, не бреши!

А сядь лишень-но, напиши

Оцю бувальщину… то може

Инако скажете, небоже».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.