Шевченко стоїть, ревучий не реве, Гайдара – в куток

Надумали ми поїхати в Канів.

Прокинулися вдосвіта, зустрілися на автостанції, купили квитки і… і дарма. З усіх пасажирів тільки ми купили квитки в касі, всі інші – досвідчені, мабуть, – водієві платили. Кондукторка як побачила, що до неї в салон дев’ятеро пасажирів з квитками лізуть, ледь з глузду не з’їхала. Це ж можна було би!.. Словом, ми декому зіпсували ранок.

Зате день, здається, нікому. Приїхали в місто і просто гуляли.

І фотографували все підряд.

Хоча не так багато в Каневі того, що можна сфотографувати.

Сіли чекати маршрутку до музею Шевченка. Скоро вона приїхала. Але стала на обідню перерву. Прямо напроти автобусної зупинки.

У нас з’явилася вільна годинка. Побігли до інших пам’яток.

Окрім музею Кобзаря їх дві: Батьківщина-Мати і Бібліотека-музей Гайдара.

  

Дитина на руках Матері лицем схожа на Тараса Григоровича. Навряд чи це випадково.

Колись, за сивої давнини, школярі всього Союзу здавали металобрухт і макулатуру, а виручені гроші передали в Канів для будівництва бібліотеки. Назвали її самі школярі на честь найвідомішого в той час дитячого письменника. Зараз від Бібліотеки-музею Гайдара залишилась просто бібліотека. Все, що пов’язано з автором “Тимура і його команди”, зняли і поки що тримають в коморі. Пізніше організують “куточок Гайдара”.

Біля входу в бібліотеку – виставка. Не судіть строго, поки що не готова.

Книжок багато. Читачів, запевняють, також.

В годину вклалися. Повернулися на зупинку і вже за 10 хвилин були під Тарасовою горою.

Дорогою бачили таке.

Що це означає, невідомо. Ну то й бог з нею, з головою!

Почали підійматися. Одна дуже нав’язлива бабуся вмовляла нас купити букет квітів, щоб покласти його до ніг поета. Ледве здихалися старої. Квітів, ясно, не купили – кому від тих букетів легше стане: нам чи поету?

Піднялися, а там такий краєвид!

За ним ми їхали, за ним.

Ну і, звісно, до Тараса.

Кобзар стоїть впевнено. Довкола пам’ятника Шевченку зібралося багато людей, здебільшого школярів, але яка різниця. Тарас дивиться на них, як сказала одна дівчина, презирливо.

Скоріше за все, він не стільки на людей зиркає, як вдивляється в далечінь. Там Черкащина – земля, яку Тарас стоптав малими босими ногами.

Пішли в музей.

Чистенький, новенький, двоповерховий.

Дуже багато Шевченка. Воно й не дивно – його музей.

Побачили і “Шивченка”.

І такого Шевченка бачили.

Втомились.

Подивились на дітей.

На картини і рукописні копії “Кобзаря”.

Підійшли до скульптури.

“Сліпа”.

“Нащо нести, як можна котити?”

Зненацька. Тут був Сартр. І Сімона де Бовуар була.

Пішли подивитися на світлицю. Це щось типу вітальні в хатах, які в ті часи будували.

От і все.

Здається, екскурсія вдалась.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *