"Death" by Grant Shepherd

Село нашого часу під судом свідомості (про роман Олександра Демарьова «День до вечора»)

А хто падумае лепш і больш напісаць, таму чэсць вечная і ад жывых людзей, і ад бацькавых касцей! А пісаць ёсць шмат чаго!

Францішак Багушэвіч, прадмова да «Дудкі беларускай»

Розмірковуючи про роман Олександра Демарьова «День до вечора», виявляєш, що дуже важко зосередитись на тому, що це роман про українське село. Події відбуваються на українській землі, головні герої переважно українці, тож, врешті-решт, не впізнати зображення саме українського життя неможливо. Та це аж ніяк не свідчить про те, що роман має значення винятково для українського суспільства.

Якщо проаналізувати демографічну ситуацію в Україні та подивитись, що діється у всіх сусідніх країнах, то стає очевидним факт, що майже повсюди відтворення населення (не кажучи про його зростання) не відбувається. Лише Польща та Білорусь мають близький до рівноваги демографічний баланс, але навряд чи можна сумніватись, що й ці країни не є винятком із загальних тенденцій [1]. Бо ж відомо, що, по-перше, це саме така рівновага, котра є продовженням колишнього зростання, по-друге, це «рівновага», котра щороку наближається до постійного зменшення населення через еміграцію. Як відомо, облік населення, про який ідеться, повсюди здійснюється адміністративним чином, тобто дуже пізно фіксує здійснений факт еміграції.

Проблеми міграції «День до вечора» минає. Треба визнати, що цей роман значно цікавіший за звичайні сюжети емігрантських оповідань, котрі є типовою складовою публічної писемності принаймні польською, румунською, латиською й литовською мовами. Такі оповідання повідомляють про те, хто де що зустрів (переважно у побутовому сенсі), а ще про те, що в еміграції вдалося якось влаштуватись (зазвичай, погано) та щось заробити (зазвичай, хоча б не набратись нових боргів). Дуже рідко буває, що ці оповідання зображують типовий шлях заробітчан. Бо очевидно: ті, хто можуть дістатись клавіатури та щось висловити — це абсолютна меншість, до того ж така, що далеко не завжди усвідомлює себе як елемент суспільного цілого.

Якщо заробітчанські оповідання час від часу з’являються, то оповідання із сільського життя якщо й з’являються, то зазвичай вважаються нецікавими, бо всі ж знають, що «на селі життя немає», як це висловила одна литовська емігрантка [2]. Тиражна література (наскільки вона ще лишається тиражною) у тих формах, які існують польською, чеською, словацькою, литовською, українською, білоруською та, здається, російською мовами, цю тему майже минає. Але чому? Адже є простий народ – велике число людей, діяльність котрих формує суспільний процес, тобто життя суспільства на території країни. Але ці численні люди у всій повноті свого життя не здаються цікавими для літераторів; ба більше, навіть самі собою не цікавляться.

«Народ, який втратив або ще не отримав сили діяти, принаймні говорить, шукає світла в слові, якщо не знаходить його в житті, жадібно слухає натхнених обуренням і надіями своїх поетів. Навіть і цього не було в Німеччині. Писали надзвичайно багато, читали не так багато, але все-таки дуже багато. Поетів, літераторів і вчених Німеччина в першій половині минулого століття мала тисячі, читачів – десятки тисяч; але з цих тисяч письменників ледь п’ять-шість чоловік говорили про щось, що заслуговує на увагу, та й тих ніхто не бажав слухати. Всі інші складали урочисті оди, ідилії, безглузді байки й безглузді панегірики, мляві епопеї, писали мертві дисертації про мертві предмети, – і їх читали, ними захоплювалися, і вони самі собою захоплювалися. Пір’я скрипіли, літературні самолюбства напиналися, часто сварилися, але частіше взаємно оспівували свою велич. У всьому цьому не було ні сенсу, ні життя; але публіка була абсолютно задоволена й щаслива: вона уявляла, що має літературу, не передчуваючи навіть, що мова дана людині не для віршованого або педантичного пустослів’я» [3].

Ці слова належать Миколаєві Чернишевському, вони взяті з другої глави твору «Лессінґ, його час, його життя та діяльність». Ці думки записувалися у другій третині 1850-х років. Коли Чернишевський відтворює стан у німецькій літературі 1740-х років, він натякає на передумови діяльності Віссаріона Белінського у Росії, про котрого не можна було згадувати через цензурні умови. Цей перший критик у російській літературі свого часу під кінець життя поставив собі завдання: стати голосом тих численних кріпаків, котрі не мали свого голосу. Проблема відсутності народного життя у його повноті в літературі була у центрі уваги не тільки Івана Франка та Лесі Українки. У своїх обставинах здійснили проби її вирішення Віссаріон Белінський та Микола Чернишевський. Ця проблема, на жаль, досі має безсумнівну актуальність. Перечитаймо знову наче про німців, а побачмо… себе.

«Але всі ті лиха, які терпів французький народ у цю епоху, хоч, правда, дуже важкі, та все ж незначні, можна сказати, в порівнянні із тими жахливими стражданнями, які терпів німецький народ, – саме терпів, бо не було в ньому навіть нарікання, невдоволення своїм становищем, не було думки про будь-що краще. Тяжкість, котра пригнічує людей, була такою, що навіть надії та прагнення були в них пригнічені. Вони отупіли до всього, збайдужіли навіть до своєї долі. Німеччина була чимось схожим на жахливе шільйонське [4] підземелля; німецький народ, що томився в цьому задушливому мороці протягом цілого століття, скидався, нарешті, на Боннівара, який так звик до своїх підземель, що втратив навіть скорботу про себе й упав у холодну, безглузду апатію [5]».

Різниця між Німеччиною 1740-х років та сучасною Україною полягає в тім, що занепад через спустошувальну війну ніяк не можна побачити протягом 1980-х років на відміну від Німеччини 1710-х років, коли народ більшості німецьких країн був жертвою численних дрібних воєн. Німецька свідомість того часу ще була повна духовною пам’яттю, а німецькі місцевості ще були повні матеріальною пам’яттю про спустошення Тридцятилітньої війни. Навіть Шиллер пізніше запозичив сюжет свого новаторського мистецького історичного дослідження про Валенштейна саме з тих часів, бо згодом не бачив чогось більшого за якусь всезагальну суспільну резиґнацію. Тим цікавіше, що українська література дійшла стану долессінґовської німецької літератури задовго до війни на Донбасі. Якщо брати раніші часи, то треба визнати, що й Придністровська війна українського суспільства глибоко не торкнулася.

Сумний факт, котрий важко не визнати щодо цілої низки літератур різних країн Європи: якщо в 1980-х роках існували цікаві письменники, твори яких купували та які писали про тодішнє життя, то зараз це сполучення сучасної тематики, глибини погляду та комерційної успішності геть відсутнє [6]. Але занепад не був тільки письменницьким чи тільки читацьким. Це був суспільний занепад, обумовлений занепадом промисловості, котра дає будь-якому суспільству засоби для життя. Своєю чергою занепад промисловості обумовив також занепад педагогічної практики й теорії, політичної культури тощо [7]. І цей суспільний процес настільки широкий, що Україна навряд чи розташована у його геометричному центрі. Всі ці тенденції саме у такій формі дійсні від Щецину біля Одри до сходу сибірського сільськогосподарського району у Росії. Далеко не у всьому роман «День до вечора» буде виглядати штучним, якщо його сюжет порівнювати із життям східнонімецьких сіл за багато десятків кілометрів від Берліну або із життям Бурятії — країни над озером Байкалом, котра пам’ятає повстанців 1863 року, декабристів, Миколу Чернишевського та карійський каторжний інцидент.

Саме десь на просторі від німецького Помор’я до Бурятії люди розучилися шукати та пізнавати своє зображення у різних феноменах ідейного життя. Вони легко й охоче впізнають себе у серіальних замальовках. Але дуже небагато читачів і письменників готові взятися за пізнання і впізнання свого життєвого шляху протягом кількох десятків років як типового для мільйонів. Вже багато років жодна література серед згаданих не має жодного великого твору, котрий міг би бути голосом та самосвідомістю мільйонів тих, хто переважно не живе, а виживає у бруді.

«Де ми знаходимося і що з нами сталося? Але головне, куди прямуємо? Яке майбутнє і чи є воно в нас, в нашого народу, в людства? Як все це пояснити з позиції теорії розвитку? І, нарешті, що потрібно робити, щоб робити те, що потрібно відповідно саморозвитку необхідності об’єктивної дійсності? [8] Отже, що з нами сталося та чи сталося? Що це: якийсь збій, відхилення чи закономірність? Або це не випадок, а неминучий фінал того шляху, який був обраний, та яким йшли десятиліття, ланка в системі заперечення заперечення або таки порожнє заперечення, зовнішній збій, відхилення? Або це щось схоже на випадкове зіткнення планети з астероїдом, метеоритом, подібним “тунгуському”, з тією лише різницею, що не обійшлося поваленням лісу на сотні кілометрів: вибухова пляма розміром більш, ніж в одну шосту земної суші, й повалення будівельних лісів суспільства, котре розвивалося. Якби глянути з космосу, то видно було б, яка це прірва утворилася, гігантський шрам на тілі планети, на дні якого в хаосі, в хворобах, в диму, в пилу щось копошиться, виживає в бруді» [9].

За винятком теоретичної книжки Босенка «Діалектика мстить за зневагу до неї», яку було цитовано, відбулося не так і багато спроб пояснити мільйонам, що виживають у бруді, їхній стан. Одразу згадується книжка Ільони Швіхлікової «Jak jsou se stali kolonii» («Як сталися колонією»), котра все-таки має великий недолік: є специфічним твором не дуже публіцистичного жанру літератури з господарської історії, і до того ж має явні ознаки брутального незнання реалій планування у Чехословаччині. Проте зробленого вистачило, щоб у Чехії та Словаччині панівний «сучукрліт», створений за ідеологемами чиказької школи, одразу втратив суспільну увагу – на тлі присутності поки що слабкої, але все ж набагато практичнішої та виразнішої альтернативи. Очевидно, що подібне ж значення повинен мати перший свідомо реалістичний роман за останню третину століття, що розповідає нам про (не тільки) українське сільське життя.

Ціна літератури

Десь на дорозі між Вільнюсом та Ковном (Каунасом) біля містечка (колись міста) Електренай кілька років тому стояв плакат із написом, котрий можна перекласти як «Не лишай Литву» або «Лишайся в Литві». Так ось, очевидно, що той плакат річ абсолютно неефективна, бо всякий, хто залишився на литовській землі, керувався причиною набагато ґрунтовнішою, ніж слова з плаката біля дороги. Але й цю причину не лишати Литву було знищено вкрай важкими обставинами життя. Придорожній плакат – це єдина форма офіційної свідомості, у якій існує реальна Литва з її проблемами. А їх, проблеми, бажають «вилікувати» словами, тоді як вони вже просякли все литовське життя у всіх його формах. Реальна Литва має реальну форму існування не у словах, а у щоденному житті людей, котрі мусять щось їсти, десь жити та якось одягатись, а ще й відтворювати себе у синах та дочках. І цю реальну форму існування (все одно – литовського народу чи українського, чи російського, чи польського, чи білоруського) досі цьому народові не було пояснено. Як може здогадатись читач, перша та виразна проба зробити це походить з України, де нещодавно адміністративною реформою напівголосно визнано скорочення населення приблизно вдвічі відносно 1990 року. Чи не дуже велика ціна за перший прояв здатності бачити «світ таким, який він є поза будь-якими потойбічними додатками»? Ціна літератури.

Проблема створення роману

Проблема методу створення роману полягає у тім, що взагалі цю мистецьку форму зараз у квазілітературному середовищі майже не поважають, а вдвічі не поважають, коли йдеться про класичний роман. Перші форми цієї тенденції зміг вловити ще Геґель за життя Ґете.

Рисами класичного роману, про які треба нагадати сучасному читачеві (не тільки українському) є: присутність героїв, визначених суспільних обставин та логіки розвитку дії, котра знаходить близькі відповідники у суспільному досвіді того часу, про котрий йдеться. Виділяти ці елементарні риси треба, очевидно, зовсім не для того, щоб виробити дефініцію або навести зайву довідку чи вразити читача знанням непотрібних фактів, а для того, щоб протиставити роман «День до вечора» такому явищу останньої третини століття як «сучукрліт». Цю назву феномен отримав у час великих суспільних змін, а (може і саме через це) довіряти самосвідомості того часу навряд чи можна. «Сучукрліт» це не сучасне явище, бо не можна сказати, що він несе в собі й продовжує кращі чи взагалі хоч якісь досягнення минулих літературних епох. Також «сучукрліт» не є українським явищем. Його специфіка суто механістично-географічна, а його найголовніші риси спільні із псевдолітературою Білорусі, Литви, Польщі, Словаччини, Хорватії, Латвії, Сербії, Болгарії та, як гадаю, Росії. Що ж стосується того, чи є «сучукрліт» літературою, то логіка тут саме така як із тим, що КПРС 1980-х років це зовсім не партія, а по суті, конгломерат приватизаторів, ну а «Народний Рух» початку 1990-х років – це зовсім не рух, а дещо без організаційної сили. Тобто якщо мати на увазі суттєві та виразні (класичні) форми явища, «сучукрліт» не є літературою. «Сучукрліт» є історичним артефактом, але ця історичність зовсім несвідома. Тобто не автори розумово активні щодо обставин, а обставини відверто знущаються з авторів. Таке вже було у світовій літературі не один раз. Результат схожих літературних епох теж відомий та гарно висловлений Чернишевським: «Сама по собі німецька література до Лессінґа має дуже мало цікавості як явище неробське й безжиттєве» [10].

І наче ясно, що не треба багато розуму, щоб розуміти безперспективність «сучукрліту». Як бачиш, читачу, це вдається навіть автору цієї рецензії. Але багато розуму треба, щоб, не маючи жодних зразків, одразу ліквідувати розрив літературної традиції та створити практичну альтернативу творам «сучукрліту». Наприклад, авторитетна письменниця домайданного часу Ліна Костенко після того, як усвідомила суспільний занепад та розкладення Народного Руху України вважає за краще займатись важкими й непопулярними, але вдячними етнографічними дослідженнями, котрі хтось колись зможе оцінити як історичний артефакт, виразніший за «сучукрліт». Вважаючи «сучукрліт» проявом суспільного занепаду, Ліна Костенко, між тим, не може виробити суто літературну публічну й сучасну альтернативу знущання з культурної спадщини. А саме це знущання є суттєвою рисою «сучукрліту», котра так різко виявлена хоча б у «Notre Dame d’Ukraine» Оксани Забужко.

Мало розуміти безперспективність того шляху, котрий прокладений пануванням «сучукрліту» у публічній писемності. Треба ще мати теоретичну культуру, щоби вказати, де вихід для української публічної писемності на провідний шлях, позначений кращими творами світової літератури. Отут можна діяти тільки шляхом Лессінґа, який Чернишевський характеризує так: «Виявивши недостатність того, чим задовольнялися публіка і літератори до нього, збуджував у публіці потребу кращої літератури, вказував літераторам необхідність бути іншими людьми, ніж які були вони до цих часів, писати не те й не так, що і як писали вони до цього часу» [11].

Про героїв «Дня до вечора» та про «зайвих людей»

Сумно визнавати, але «День до вечора» – це перший реалістичний та загальноцікавий (не галузевий, не специфічний) роман за не менш ніж чверть століття. Тому його герої не тільки претендують на типовість, але й оцінювати їх треба переважно під таким кутом зору.

Герої роману не ілюструють державну статистику чи трактати з математичної статистики. Якась жінка Ганна 39-ти років, котра не має автівки, отримала вищу освіту та живе у містечку із населенням кілька тисяч людей, діяти у романі не буде. Ім’я, освіта, та населення містечка у нашому уявному образі – це механічне сполучення найбільш поширених ознак як їх дає державна статистика випадкового року. Очевидно, що подібний шлях вияснення типовості поганий тим, що його швидко можна вичерпати та небагато читачок пізнають себе у Ганні, кожна дія якої буде віддаляти статистичну типовість своєю визначеністю. Виходить, що інших шляхів немає, та герої роману мають бути винятковими, але, до того, типовими. Де ж знайти цю типову винятковість? Олександру Демарьову вдається це через практичне знання, котре, очевидно, не може бути його авторським надбанням, а тільки життєвою випадковістю. Але все ж ця випадковість була правильно усвідомлена та покладена в основу роману, що вже є виразною авторською рисою. Типова винятковість сучасного сільського життя розкривається через життя сільської інтелігенції. Вона одночасно не має практичного розриву із частиною населення, котра взагалі не намагається розуміти свій суспільний та господарський стан. Та все ж, завдяки залишкам історичного бачення свого суспільства, сільська інтелігенція може бути пов’язана із найбільш передовими формами світового ідейного життя.

Актуальність роману «День до вечора» визначена контрастним сполученням матеріального та ідейного, практичного та морального життя, котре буде близьким багатьом мільйонам читачів. Бо навряд чи їхня налаштованість на читання роману не матиме якихось практичних передумов, наприклад, бажання розібратись в обставинах свого життя.

Важлива риса роману «День до вечора» полягає в тім, що у його героях багато читачів зможуть впізнати себе та своїх знайомих. Бо це ж класичний за побудовою реалістичний роман про сучасність — забуте багато років тому явище у літературах сходу й центру Європи. У цьому полягає його найвище значення. Читач може прожити частину свого життя із героями «Дня до вечора», і ця частина буде, очевидно, саме такою, котра викликає роздуми над своїм життям. Якщо ми поглянемо, скажімо, на Вертера, то зараз читач може якось присвоїти тільки його настрій, а зовсім не ті умови діяльності, які впізнавали своїми (або принаймні добре відомими) тодішні читачі. Тих умов уже не існує, бо державна адміністрація багато років як не складається з землевласників, а конфлікт між різними станами не існує через знесення юридичних кордонів та єдине громадянське законодавство. Навіть багатодітність, котру теж зобразив Ґете у своєму романі, зараз нетипова як і, скажімо, музична культура Шарлотти або використання криниці для отримання води [12]. Навпаки, «День до вечора» ще дозволяє читачеві впізнати себе навіть у різних дрібницях, як у свій час було із «Вертером».

Саме з часів «Вертера», з тих часів, коли німецький літературний процес розвивавсь під очевидним впливом Лессінґа, у світовій літературі (цей термін винайдено теж німцями того часу) з’явилася така форма зображення типової винятковості або виняткової типовості як «зайва людина». Дещо пізніше Геґель, вже у теоретичному відповіднику, зобразить це як так звану «нещасну свідомість».

«Зайва людина» як літературний тип зазвичай зображує героя, котрий дуже продуктивний і відрізняється кращою розумовою культурою свого часу або, принаймні, близько підходить до неї. Пізніші за 1850-ті роки типи зайвих людей нерідко можуть дивитися на своє становище та навколишні обставини з історичної точки зору, тобто більш-менш адекватно розуміти суспільство як ціле та його рух.

«День до вечора» зображує батька Володимира як зайву людину початку 1990-х років. На час дії роману він вже переважно виведений як «нещасна свідомість». Автор вміло будує на цьому інтригу, значно більш захопливу за сюжетну — чуттєву інтригу. Як саме Володимир від людини із більш-менш історичним поглядом на своє життя став тим, яким ми його бачимо у сучасності? Як занепадала його сім’я? Чи був цей процес повільним або мав хвильовий характер? Щоби відповісти на подібні сюжетні та практичні питання автор не може брати сім’ї, котрі вже розклалися, або села, які вже є хуторами — залишками сіл. Тобто зображується такий стан, де ще помітний рух, котрий читач може порівняти із тим, що бачить навколо себе. Там, де все остаточно розклалося, немає вже й потреби у читанні, тобто ті обставини не можна робити головним предметом літератури, можна хіба що подавати їх контрастом.

«Зайві люди» – це не тільки літературний термін. Жахливого значення він набув у спеціальній літературі так званої «чиказької школи», представники якої керують фінансами багатьох країн Європи, не виключаючи Литву, Україну, Росію й Польщу. Про інше значення терміну здогадуються набагато менш людей, а воно розкриває чинний природно-історичний суспільний закон демографічного руху, тобто деградації й еміграції. Очевидно, що різні типи суспільства мають різні демографічні закони, котрі обумовлюються головним фактором обмежування.

Суспільство збирачів і рибалок обмежене реальними екологічними ємностями їхньої місцевості. Народження дітей жорстко обмежується наявністю їжі. Суспільство землеробів обмежене переважно аграрною технологією, хоча й не може вважатись вільним від екосистемних обмежень. Тут вже населення регулюється необхідністю обробляти землю, з якої буде жити, в першу чергу, пан. Демографічний закон перших радянських десятиліть був обумовленим дією нової промисловості, котра вимагала багато робочих рук різної кваліфікації. Щойно зростання радянської промисловості призвело до організаційної кризи, зростання населення стало сповільнятись. Очевидно, що якщо не можна ритмічно організувати промисловість та розвивати її у якісному, а не кількісному напрямку, то суспільство не вимагає щороку більш освічених людей. Десь через десяток років ця зупинка руху промисловості численними неформальними способами породжує вплив на рішення мати чи не мати дітей. Коли ж радянську промисловість було приватизовано, організувати її із різними адміністраціями краще, ніж із єдиною адміністрацією, вже було неможливим. Тому повільне зростання перетворилось на постійний занепад. Деградація численних підприємств породила ситуацію, коли адміністративна підтримка зростання населення не могла спиратись на реальну необхідність людей для функціонування такого суспільства. 

Суспільні умови після 1990 року виявилися такими, що пересічна людина отримує гроші тільки тоді, коли її праця може бути прибутковою. Тобто новий закон демографічного руху часів повного панування приватної власності обмежений кількістю працівників, необхідних для власників української промисловості, у тому числі аграрної. Сучасна Україна, з ерозією промисловості, цикли оновлення (краще деградації) якої цілком підпорядковані несприятливій міжнародній фінансовій кон’юнктурі, не може вимагати такої кількості населення, котрої вимагала українська промисловість 1980-х років як частина промислового комплексу об’єднання Ради Економічної Взаємодопомоги. Отут і з’являються «зайві люди» (не диво, що по всіх країнах РЕВ) вже не у літературному сенсі, а як напівтаємний термін «чиказької школи», за котрим стоїть поняття про людей, кинутих на поталу стихії. Тобто зайві люди – це ті, від яких прибуток неможливий, і неможливий через те, що світовому ринку вони не потрібні. Тому ніяка державна адміністрація, як вірна представниця великих приватних власників, не буде протидіяти деградації населення. Це актуально також для Литви, Польщі та Росії. Організаційно дбати про населення державна адміністрація того типу, який панує повсюди у Європі буде тільки тоді, коли з населення можна буде отримувати більші прибутки. Але, не кажучи про обов’язкову наявність безробітних, досі у всіх країнах, котрі було названо, існує значна кількість людей, що ні в якій – уявній чи дійсній – кон’юнктурі світового ринку йому не потрібні. Що це означає? А те, що в інтересах розвитку приватної власності їх можна нищити нелюдськими умовами життя та війнами. Роман Олександра Демарьова вперше поєднує літературний тип «зайвих людей» із тими, кого так називають фінансисти під впливом «чиказької школи». Класична українська література з часів пізньогабсбурзької еміграції («Лист із Бразилії», «Емігранти» Франка тощо) не виставила таке поєднання літературним фактом, бо емігранти того часу переважно були малоосвічені, а батько Володимир та його знайомі у романі «День до вечора» мають вищу освіту, отже, можуть ставитись до себе більш-менш історично – хоча б у своїх ілюзіях.

Про сюжет

Сюжет роману «День до вечора» не має якихось незвичайних рис. Це не пригодницька література, а також не спогади, що довіряють читачеві таємниці минулого. Розвиток сюжету неочікуваний, але не в ефектному сенсі. Насправді все як у житті — воно зазвичай теж розвивається не дуже очікуваним чином та, до того, не має жодних патетичних рис. Тобто роман Олександра Демарьова зовсім не фабульний і цікавий в першу чергу саме процесом розкриття життя. Треба також звернути увагу, що дві перших частини роману, тобто ті, котрі вдалися авторові щонайкраще, є ланцюгом замальовок про сільське життя. Третя частина, найбільш фрагментарна, розповідає про міське життя. Якщо «на селі життя немає» як каже литовський вираз, то життєва правда полягає також у тому, що у місті повноцінне чи хоча б ілюзорне людське життя теж відсутнє. Така виходить в роману інтрига із боку світобачення. Таке протиріччя він зображує й натякає на деякі вирішення цієї ілюзорної альтернативи, котрі вже проявилися у дійсності. Тобто автор намагається виконати теоретичне завдання, котре завжди намагається виконати класична література. Це завдання засвідчити перспективи розвитку життя героїв, які не є порожнім запереченням. Знову тут інтрига, що її дає роман, цілком збігається з інтригою, яку має життя літературних та інших самоосвітніх гуртків. Багато тут невизначеного та частково невідомого, а тому дуже корисно пережити все це знову у чуттях, щоби краще відчути реальність, оцінити свої перспективи як людини, а не як машини для заробляння грошей.

Рустикалізація

Латинський корінь, що можна побачити у французькому слові rustique вказує на дещо сільське. Французькою мовою це слово має кілька близьких сенсів, з яких на сході був запозичений тільки найбільш очевидний. Рустикалізацією суспільна наука називає розширення сільського способу життя у суспільстві. Зокрема у культурології це означає поширення культурних форм, вироблених в селі. Але це вузьке трактування нам не цікаве, тому візьмемо рустикалізацію у широкому сенсі. Прихильники ринкового адміністрування, які панують у всіх країнах Європи та дотримуються поглядів «чиказької школи», не люблять  публічно згадувати про рустикалізацію, широко розуміти обставини цього процесу та закони його розвитку.

Рустикалізація у старому українському розумінні – це той процес, що мав місце на Галичині у складі монархії Габсбургів через кілька десятків років по ліквідації панщини. Селян більше не тримала особиста правова залежність від панів, та пани лишали поруч із собою стільки селян, скільки їм було потрібно у нових обставинах, коли світовий ринок не через панське вказання, а безпосередньо впливав на життя селян. Голодування, безробіття та еміграція засвідчені перед нами не тільки численними документами державної статистики, але й творами Франка. Але те, що було тоді, це не зовсім рустикалізація у сучасному розумінні, бо той процес ближче до невдачі української урбанізації.

Сучасна рустикалізація має дещо іншу природу, котру у художній формі ще ніхто не досліджував із такою детальністю. Ідейне панування служителів УГКЦ на західноукраїнському селі – це тільки зовнішня спільна обставина сучасності та часів Франка. Бо на той час український народ відносивсь до власності переважно так, як класичні селяни перших десятиліть після ліквідації панщини. А це були представники фізичної аграрної праці, котра не вимагає великої культури праці та й великої загальної культури взагалі, про що доводить багаторічне панування неписьменності між українців, котре на Галичині ліквідовано тільки перед 1950 роком. На противагу цьому зараз багато хто з українців має досвід міського життя, вищу освіту, а також вміє заробляти зовсім не аграрною й навіть переважно не аграрною працею. Те, що село вмирає, це очевидний факт для будь-якого поляка, українця, молдаванина, росіянина, латиша або литовця. Але ситуація у місті не є кращою, бо місто теж спустошується еміграцією. Причому ситуація у Ризі, Познані, Львові або Лейпцигу натякає, що порятунку від занепаду на теренах країн, що складали РЕВ, ніде немає. Тому дуже цікаве те, як Олександр Демарьов зображує динаміку сільського та міського занепаду.

Рустикалізація як прояв суспільного занепаду, як його частина, ставить у конкретних обставинах дуже специфічну форму протиріччя між селом та містом. Тут не можна відповісти не тільки на питання про те, де краще (хоча відповідь у радянському дусі ще популярна), але й на питання про те, де гірше. Очевидно що пекло повсюди, та деградація капітальних споруд на селі має відповідником безглуздий заробок «до скону» у місті, де із капітальними спорудами може бути дещо краще. Очевидно, що раю не існує, і питання полягає тільки у тому, чи знайдуть герої «Дня до вечора» хоча б шлях у purgatorum, тобто місце страждань, після перебування у якому душі допускають до раю. Та чи є в Україні purgatorum? Село вмирає, але це не сконання, коли всі історичні завдання виконані, коли все краще надійно збережене для людства. Воно вмирає «в хаосі, в хворобах, в диму, в пилу», там навіть не вільні люди діють, а «щось копошиться, виживає в бруді». Загальна культура батька Володимира відповідає радянській промисловості, котрої вже багато років як немає. Відтворення не буде, бо все навколо рустикалізувалося. Все одно: на селі чи у місті – люди не потрібні бізнесові, він не може їх найняти й зайняти, бо… такий світовий ринок. Зберігати не те що особистість, – життєвий процес ніхто не буде. Це доводить Донбаська війна. Як тут жити? Чи може тут діяти вільна людина? Чи можливий тут хоча б вільний дух? Як він можливий? Де вихід із цього нелюдського пекла? Виробити відповіді на ці питання без читання роману Олександра Демарьова неможливо. Маю надію, що згодом у ньому уважними, чутливими та вдячними читачами буде знайдено багато недоліків, але зараз це краще, що є у літературі про процес деградації сільського життя та про потворну регресивну рустикалізацію, котра охопила понад 200 мільйонів людей.

Про жанрові особливості й перспективи роману

Роман «День до вечора» має продовження, задум якого розкриває важливі композиційні риси. По-перше, цикл романів не буде зосереджений на житті Андрія, який є головним героєм останньої частини «Дня до вечора». Тобто це роман не того типу, як «На ростанях» («На роздоріжжі») Якуба Коласа, де читач дивиться на життя очима одного, головного героя. Тут більш доречно загадати Садріддіна Айні із його монументальним циклом «Раби», що вперше охоплює близьку до автора історичну епоху кількома очима. Айні, як відомо, створив нову таджицьку літературу, а перший міцний поштовх до її існування – «Раби». Олександр Демарьов своїм романом у менш сприятливих умовах спробував відновити українську літературу й зберегти здобутки класичної традиції. Це обумовлюватиме значення цього твору ще довгі роки. Про його технічні та стильові недоліки теж можна дещо написати. Але більш про це буде відомо у майбутньому. Хоча б тому, що справжня масова українська література ще у майбутньому, як і масовий читач із високими вимогами.

Кажуть, що у «Дня до вечора» дуже недосконала фільтрація фактів, що складають роман. Звісно, зайві фрагменти є, – якщо визначати художність роману як цілокупність (згідність частини із цілим). З часом недоліків буде помітно більше, як зараз освічений читач бачить їх у «На ростанях» або «Рабах», а це перші великі класичні романи відповідних літератур. Тут ситуація така сама, тільки відсутність літератури замінено на перерву літературної традиції.

Багато недоліків бачить сучасний читач у «Сарі Сампсон» Лессінґа та у його «Мінні фон Барнгельм». Важко порівнювати цю драматургію із набутками Шиллера, котрий продовжив справу Лессінґа в літературі та, частково, у суспільній теорії. Але з того не виходить, що драми Лессінґа мають менше вдячних читачів. Його драми були першим проявом великої літературної свободи бачити світ таким, яким він є, бачити його найтиповіші явища, ставитися до них та до світу взагалі із практично-людської, а не з ідеологічної точки зору, котру підтримали опоненти Лессінґа. Велике значення мають згадані драми як спроби у тих конкретних умовах перетворити читача на людину – спочатку хоча б у дусі. Тому лессінґовські драми так вражають свіжістю навіть при своїй недосконалості. Це означає, що історичне завдання Лессінґа щодо його читачів виконалося успішно, але ж як же мало тих читачів між тими, про кого В. О. Босенко писав, що «в хаосі, в хворобах, в диму, в пилу, щось копошиться, виживає в бруді». Всі ці люди лишаються сучасними адресатами творів Лессінґа, вони ж сучасні адресати роману «День до вечора». Бо майбутні читачі цього роману – це ті сучасні читачі, які прагнуть кращої літератури, а також ті, хто зараз зовсім нічого не читає. Ба більше, навіть не здогадуються, наскільки практичним може бути читання із боку пізнання себе, навколишнього світу та шляхів свідомої зміни суспільної ситуації. Вони й мають згодом знайти недоліки роману та, якщо дозволить літературна ситуація, висунути зі своїх рядів нових українських шиллерів, котрі зможуть знести не тільки українську неробську псевдолітературу під назвою «сучукрліт», але й посприяти своїм колегам у літературах всіх сусідніх народів. Однак чи будуть широким читачем помічені недоліки «Дня до вечора» – це питання цілком практичне. Воно не вирішується літературознавством, бо літературний процес не є окремим від суспільного процесу взагалі, а його виправка не є окремою від виправки суспільства як цілого.

Миколай Загорський

____

1 Процитую статтю про білоруську ситуацію, про цю начебто бажану для України “рівновагу”.

Наспеў час звярнуць пільную ўвагу на адну з самых вострых праблемаў нашага грамадства – дэмаграфічную сітуацыю. Сучаснае становішча ў Беларусі сведчыць пра відавочны дэмаграфічны крызіс.

Колькасць жыхароў Беларусі на 1 красавіка 2008г. склала 9 млн. 681 тыс. чалавек. Толькі за чатыры першыя месяцы году насельніцтва нашай краіны скарацілася амаль на 9 тыс. чалавек (лічба параўнальная з насельніцтвам некаторых раённых цэнтраў).

Алкагалізм застаецца асноўнай заганай беларускага грамадства. Продаж алкагольных напояў ў Беларусі – адзін з самых вялікіх паказчыкаў у свеце. Каля 30% беларускіх мужчынаў у той ці іншай ступені хворыя на алкагалізм. Алкагалізм – прычына 50% разводаў і абсалютнай колькасці сіроцтваў.

У Беларусі усё больш востра стаіць праблема наркаманіі. За апошнія 10 год колькасць наркаманаў у нашай краіне павялічылася ў 4 разы. Па гэтай прычыне ўзрасла колькасць хворых на СНІД, гепатыт В і С, сіфіліс, туберкулёз.

Паступовая дэградацыя маралі выклікае разбурэнне сям’і. На кожныя 1000 шлюбаў прыходзіцца 720 разводаў. Павялічваецца колькасць дзяцей, народжаных па-за шлюбам – цяпер гэта каля 20 тыс. штогод.

Пастаянны рост колькасці абортаў – адна з самых балючых праблемаў нашай краіны, найвялікшае зло, якое мы здзяйсняем супраць саміх сябе. Усяго ў Беларусі за пасляваенны перыяд (з 1945 г. па 2007 г.) было абартавана каля 8 млн. 500тыс. дзяцей. Амаль цэлая Беларусь.”

2 Білорус додає, зі згадкою Мінської Кільцевої Автомобільної Дороги: «Шукаеш адказ? Праўда адна — за МКАДам жыцця няма» (Шукаєш відповідь? Правда одна, що за МКАДом життя немає).

3 Микола Гаврилович Чернишевський, “Лессінґ, його час, його життя та діяльність”.

Николай Гаврилович Чернышевский, «Лессинг, его время, его жизнь и деятельность».

У першоджерелі:

Народ, потерявший или ещё не получивший силы действовать, по крайней мере, говорит, ищет света в слове, если не находит его в жизни, жадно слушает воодушевлённых негодованием и надеждами своих поэтов. Даже и этого не было в Германии. Писали чрезвычайно много, читали не так много, но все-таки очень много. Стихотворцев, литераторов и учёных Германия в первой половине прошлого века имела тысячи, читателей — десятки тысяч; но из этих тысяч писателей едва пять-шесть человек говорили о чём-нибудь заслуживающем внимания, да и тех, никому не было охоты слушать. Все остальные сочиняли торжественные оды, идиллии, бессмысленные басни и бессмысленные панегирики, безжизненные эпопеи, писали мёртвые диссертации о мёртвых предметах, — и их читали, ими восхищались, и они сами собою восхищались. Перья скрипели, литературные самолюбия надувались, часто бранились, но чаще взаимно воспевали своё величие. Во всём этом не было ни смысла, ни жизни; но публика была совершенно довольна и счастлива: она воображала, что имеет литературу, не предчувствуя даже, что язык дан человеку не для стихотворного или педантического пустословия.

4 На увазі мається вірш Байрона “Шильонський в’язень”.

5 Микола Гаврилович Чернишевський, “Лессінґ, його час, його життя та діяльність”.

Николай Гаврилович Чернышевский, «Лессинг, его время, его жизнь и деятельность».

У першоджерелі:

Но все те бедствия, которые терпел французский народ в эту эпоху, правда, очень тяжёлые, незначительны, можно сказать, в сравнении с теми ужасными страданиями, какие терпел немецкий народ, — именно терпел, потому что не было в нем даже ропота, недовольства своим положением, не было мысли о чем-нибудь лучшем. Тяжесть, угнетавшая людей, была так велика, что даже надежды и стремления были в них подавлены. Они отупели ко всему, стали равнодушны даже к своей судьбе. Германия была чем-то подобным чудовищному шильйонскому подземелью; немецкий народ, томившийся в этом удушливом мраке в течение целого столетия, походил, наконец, на Боннивара, который свыкся с своим подземельем так, что потерял даже скорбь о себе и впал в холодную, бессмысленную апатию

6 На жаль не зберіг посилання, де письменник із Спілки Письменників СРСР скарживсь, що з його ощадної книжки було між 1989 та 1993 роками експропрійовано більш за 450000 карбованців тоді як типова автівка коштувала того часу 8500 карбованців. Щось подібне сталося із білорусом Василем Биковим, але одразу не згадаю яким був його початковий фінансовий рівень.

7Запобігти ілюзій, що поширює агітаційний апарат КПРС” вважалося нормальним гаслом для 1980-х років, але зараз вже простіше формулювання “запобігти ілюзій” не зустрічає жодного застосування у політичному житті. Бо всім чинним його фігурантам потрібні ілюзії. Це має свій, не менш сумний і потворний, відповідник у літературному житті.

8 Філософською мовою те, що відповідає об’єктивній необхідності, та тому розумне — Прим. В. О. Босенка

9 Валерій Олексійович Босенко, Діалектика мстить за зневагу до неї

Валерий Алексеевич Босенко, Диалектика мстит за пренебрежение к ней

У першоджерелі:

Где мы находимся и что с нами произошло? Но главное, куда дело идёт? Каково будущее и есть ли оно у нас, у нашего народа, у человечества? Как все это объяснить с позиции теории развития? И, наконец, что нужно делать, чтобы делать то, что нужно соответственно саморазвитию необходимости объективной действительности? Итак, что с нами случилось и случилось ли? Что это: какой-то сбой, отклонение или закономерность? Или это не случай, а неизбежный финал того пути, который был избран, по которому шли десятилетия, звено в системе отрицания отрицания или таки зряшное отрицание, внешний сбой, отклонение? Или это что-то похожее на случайное столкновение планеты с астероидом, метеоритом, подобным “тунгусскому”, с той только разницей, что не обошлось повалом леса на сотни километров: воронка более чем в одну шестую земной суши и повал строительных лесов развивающегося общества. Если бы глянуть из космоса, то видно было бы, какая это прорва образовалась. гигантский шрам на теле планеты, на дне которого в хаосе, в болезнях, в дыму, в пыли, что-то копошится, выживает в грязи.

10 Микола Гаврилович Чернишевський, “Лессінґ, його час, його життя та діяльність”.

Николай Гаврилович Чернышевский, «Лессинг, его время, его жизнь и деятельность».

У першоджерелі:

Сама по себе немецкая литература до Лессинга представляет очень мало интереса как явление тунеядное и безжизненное.

11 Микола Гаврилович Чернишевський, “Лессінґ, його час, його життя та діяльність”.

Николай Гаврилович Чернышевский, «Лессинг, его время, его жизнь и деятельность».

У першоджерелі:

… обнаружив недостаточность того, чем довольствовались публика и литераторы до него, возбуждал в публике потребность лучшей литературы, указывал литераторам необходимость быть иными людьми, нежели каковы были они до сих пор, писать не то и не так, что и как писали они до сих пор

12 Щоправда після перетворення УРСР на нерадянську республіку державна статистика між 1990 та 2020 роками визнає значне збільшення кількості сіл, де немає центрального опалення та центрального водопостачання. Процес, котрий має свої відповідники в литовців, білорусів, росіян, поляків, але апогей зазнав, все ж, на Україні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.