Знадобилося півроку, щоб визнати: кран протікає. Ще півроку я наважувався викликати сантехніка. Коли прийшов у підвал сусіднього будинку, де щоранку відмічалися сантехніки з усього мікрорайону, нікого не застав. Немає, то й не треба.
Якось буде.
Не так уже й погано. Можна жити.
З крану лило безперервно. Доводилося перекривати воду, помивши посуд.
Душ не працював. Уся вода витікала зі шлангу.
Всі ці штуки: перемикачі, ручки кранів, сам кран, шланги, труби – були ровесниками будинку, а будинок мені в батьки годився.
Коли ситуація стала катастрофічною, я знайшов щось типу відеоуроку: як полагодити змішувач.
Починався він словами: «Якщо кран радянський, то краще викиньте. Його неможливо поремонтувати».
Довелося все-таки йти в підвал до сантехніків. Цього разу насправді зранку.
На вулиці 8:00, а підвал гудить як дискотека. Худющі чоловіки в бежевих сорочках з коричневим комірцем і в комбінезонах розбилися на групки, в кожного в руках – стаканчик з кавою. Якийсь персонаж із прокуреним лицем прогудів низьким басом:
– До кого?
– Та не знаю. Сантехнік треба.
– Який будинок?
– Цей, тобто сусідній, шістнадцятиповерхівка.
– Валєра.
І він покликав Валєру.
До мене підійшов літній чоловік – звісно, з кавою – і я пояснив, чого прийшов.
Домовилися, що він зайде в обід.
Рівно в обід він розкручував гайки в моїй ванній. Я не міг залишити його одного, бо він просив мене то тряпку дати, то стільчик, куди він поклав чемодан з інструментами, переставити, то ввімкнути гарячу воду, то холодну, то вимкнути, то забрати тряпку. Та й не хотів я йти, рідко бачу сантехніка в роботі.
Згадав фільм «Афоня», але Валєра був свіженький, охайний, тверезий. До того ж охочий до розмови.
– Це стара сантехніка, але можна ремонтувати.
Він дістав якусь резинку зі свого чемодана, приміряв її до резинки, яку дістав з крану, взяв ножниці і, сидячи навкарачки, взявся відрізати зайве.
– Візьміть стільчик. Чи табуретку може? Є маленька.
– Та я звик. Все життя так працюю.
Він виглядав дуже маленьким. Коліна впиралися в підборіддя, голова схилилася над руками – він легко поміщався під умивальником.
– Скільки це років?.. Після училища сюди, женився і до цього часу на одному місці. Сорок другий рік пішов.
Виглядав він значно молодшим і згинався мов юний гімнаст.
– Ви вже, напевно, всяке бачили?
– Та бачив різне. Таких змішувачів уже немає ні в кого. Вони поламалися років із десять назад. Вже давно нові крани міняють на ще новіші. Але нічого, цей ми зараз підлатаємо.
– Якщо легше і надійніше змінити цей на новий, то скажіть, який купити і я куплю. Хоч зараз побіжу.
Валєра мені сподобався. Він викликав довіру. Я би лишив його тут самого, не боячись, що він щось вкраде. Та й красти особливо нічого.
– Купити завжди можна. Встигнеш. Залатаємо.
Він викинув стару резинку, чи пробку, чи прокладку, – як воно там називається, не знаю, – вкрутив гайки туди, звідки викрутив (так мені здалося), наказав ввімкнути холодну воду. Відкрив кран – не протікає. Я вимкнув холодну, відкрив гарячу – протікає.
– От блін!
Я мовчав.
Майстер стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на тоненьку цівочку, яка зрадливо протяглася гадюкою і з дзенькотом вдарялася об ванну.
– Тече, зараза!
Постояв ще хвилину. Дістав викрутку, підніс до змішувача, але знову випростався і став як стояв.
– Тече. Перекрий-но воду.
Він знову все розібрав і показав мені металеву кульку, обрізану з одного боку.
– Це підшипник. У тебе система на підшипниках. Таку не бери. Дам тобі номер Таміли, з’їздиш на «Юність», 6 ряд, 13 місце.
Валєра дістав телефон, набрав Тамілу і запитав, скільки коштує новий змішувач.
– Запам’ятав? – Це вже до мене. – Таміла, ряд 6, 13 місце.
– Запам’ятав.
– Від шестиста гривень. За вісімсот бери – підійде. Довжина гусака 34.
– Що 34?
– 34 сантиметри. Довший тобі не треба, а коротший не підходить.
– Зрозумів.
– Я зараз щось придумаю, але надовго цього не вистачить. Треба все міняти.
Я зітхнув із полегшенням, бо думав уже, що дарма він приходив.
– Твоя квартира чи зйомна?
– Зйомна.
– Я знаю. Хазяїн у тебе жлоб.
– Ви знаєте його?
– Якби не знав, то не казав би. Я всіх знаю і в цьому, і в сусідніх будинках.
– Хазяїн твій, – продовжував він, – в домі навпроти має квартиру. Дві кімнати. Так?
– Так.
– Два роки тому я тут машинку ставив, підключав до води.
Це дійсно так. Ми в’їжджали в квартиру і Віктор, власник, якраз купив пральну машинку.
– Поговори з ним, щоб в рахунок оренди поставити новий змішувач. А тепер ввімкни холодну воду.
Не текло.
– Гарячу.
Не текло.
Валєра мовчки стояв і дивився. За хвилину, може й більше, впала одна зрадлива крапля.
– Зараза.
Він не сходив з місця. Більше не крапало.
– Що ти казав – на кухні? Теж тече?
Я відвів його на кухню і хвилин за десять він теж все встиг розкрутити, змастити, щось викинути, дістати з чемодана деталь, – і знову стояв і дивився.
– Зараза. Буде текти. Треба новий кран.
– Теж у Таміли можна купити?
– Так, 13 місце, 6 ряд.
Він придивлявся, прислухався до частоти, з якою падали крапельки, і сердився. Дихав уже голосніше, ніж у ванній. Майже сопів.
– Ти бачиш, яка зараза! Ану, підкручу ще.
Він розвідним ключем закрутив гайки до кінця і відкрив крани. Потім закрутив. Почекав, витер руки тряпкою.
Краплі падали, але набагато рідше.
– Сильніше не затягну, бо потім не відкрутиш.
Він не був задоволений роботою, бо все стояв і сопів, дивлячись на кран. Я теж не рушав із місця. Але мене влаштовувало те, що він зробив. В порівнянні з тим, що було, він ідеально відремонтував сантехніку. Нарешті можна нормально помитися!
Ми так ще трохи постояли, подивилися, доки він не повернувся, нагадав мені про Тамілу, розвів руками і став збирати інструменти.
Все сміття, обрізки, мастило він зібрав долонею в купку і залишив на підлозі. Взяв чемодан і став під дверима.
– Ходіть руки помийте, – запросив я, подаючи йому рушничок.
– Та не треба, я зараз на четвертий поверх. Знову замащу.
Він скромно стояв і чекав.
– Скільки з мене?
Я був готовий віддати всі гроші, що в мене були. Більше року кран протікав, душ протікав, все протікало, а тепер прийшов Валєра – і навів у моєму житті порядок. Тепер мені навіть дихалося спокійніше.
– Та на каву щось трохи дай – та й вистачить.
Він так скромно це сказав, дивлячись в бік, що я не повірив спочатку своїм вухам. Не вірилося, що він своєю професією заробляє на життя сорок років.
– Що даси… – додав він.
Я дістав гаманець і дістав що там було, порахував – майже сто гривень.
– Тримайте, – протягнув йому.
– Дякую!
Він швидко взяв гроші і негайно сховав їх у кишеню своєї сорочки. Протягнув чорну руку і ще раз нагадав про Тамілу. А потім розвернувся і пішов – робити свою роботу.
Текст: О.Д.
Залишити відповідь