Сантехнік

Знадобилося півроку, щоб визнати: кран протікає. Ще півроку я наважувався викликати сантехніка. Коли прийшов у підвал сусіднього будинку, де щоранку відмічалися сантехніки з усього мікрорайону, нікого не застав. Немає, то й не треба.

Якось буде.

Не так уже й погано. Можна жити.

З крану лило безперервно. Доводилося перекривати воду, помивши посуд.

Душ не працював. Уся вода витікала зі шлангу.

Всі ці штуки: перемикачі, ручки кранів, сам кран, шланги, труби  – були ровесниками будинку, а будинок мені в батьки годився.

Коли ситуація стала катастрофічною, я знайшов щось типу відеоуроку: як полагодити змішувач.

Починався він словами: «Якщо кран радянський, то краще викиньте. Його неможливо поремонтувати».

Довелося все-таки йти в підвал до сантехніків. Цього разу насправді зранку.

На вулиці 8:00, а підвал гудить як дискотека. Худющі чоловіки в бежевих сорочках з коричневим комірцем і в комбінезонах розбилися на групки, в кожного в руках – стаканчик з кавою. Якийсь персонаж із прокуреним лицем прогудів низьким басом:

–        До кого?

–        Та не знаю. Сантехнік треба.

–        Який будинок?

–        Цей, тобто сусідній, шістнадцятиповерхівка.

–        Валєра.

І він покликав Валєру.

До мене підійшов літній чоловік – звісно, з кавою – і я пояснив, чого прийшов.

Домовилися, що він зайде в обід.

Рівно в обід він розкручував гайки в моїй ванній. Я не міг залишити його одного, бо він просив мене то тряпку дати, то стільчик, куди він поклав чемодан з інструментами, переставити, то ввімкнути гарячу воду, то холодну, то вимкнути, то забрати тряпку. Та й не хотів я йти, рідко бачу сантехніка в роботі.

Згадав фільм «Афоня», але Валєра був свіженький, охайний, тверезий. До того ж охочий до розмови.

–        Це стара сантехніка, але можна ремонтувати.

Він дістав якусь резинку зі свого чемодана, приміряв її до резинки, яку дістав з крану, взяв ножниці і, сидячи навкарачки, взявся відрізати зайве.

–        Візьміть стільчик. Чи табуретку може? Є маленька.

–        Та я звик. Все життя так працюю.

Він виглядав дуже маленьким. Коліна впиралися в підборіддя, голова схилилася  над руками – він легко поміщався під умивальником.

–        Скільки це років?.. Після училища сюди, женився і до цього часу на одному місці. Сорок другий рік пішов.

Виглядав він значно молодшим і згинався мов юний гімнаст.

–        Ви вже, напевно, всяке бачили?

–        Та бачив різне. Таких змішувачів уже немає ні в кого. Вони поламалися років із десять назад. Вже давно нові крани міняють на ще новіші. Але нічого, цей ми зараз підлатаємо.

–        Якщо легше і надійніше змінити цей на новий, то скажіть, який купити і я куплю. Хоч зараз побіжу.

Валєра мені сподобався. Він викликав довіру. Я би лишив його тут самого, не боячись, що він щось вкраде. Та й красти особливо нічого.

–        Купити завжди можна. Встигнеш. Залатаємо.

Він викинув стару резинку, чи пробку, чи прокладку, – як воно там називається, не знаю, – вкрутив гайки туди, звідки викрутив (так мені здалося), наказав ввімкнути холодну воду. Відкрив кран – не протікає. Я вимкнув холодну, відкрив гарячу – протікає.

–        От блін!

Я мовчав.

Майстер стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на тоненьку цівочку, яка зрадливо протяглася гадюкою і з дзенькотом вдарялася об ванну.

–        Тече, зараза!

Постояв ще хвилину. Дістав викрутку, підніс до змішувача, але знову випростався і став як стояв.

–        Тече. Перекрий-но воду.

Він знову все розібрав і показав мені металеву кульку, обрізану з одного боку.

–        Це підшипник. У тебе система на підшипниках. Таку не бери. Дам тобі номер Таміли, з’їздиш на «Юність», 6 ряд, 13 місце.

Валєра дістав телефон, набрав Тамілу і запитав, скільки коштує новий змішувач.

–        Запам’ятав? – Це вже до мене. – Таміла, ряд 6, 13 місце.

–        Запам’ятав.

–        Від шестиста гривень. За вісімсот бери – підійде. Довжина гусака 34.

–        Що 34?

–        34 сантиметри. Довший тобі не треба, а коротший не підходить.

–        Зрозумів.

–        Я зараз щось придумаю, але надовго цього не вистачить. Треба все міняти.

Я зітхнув із полегшенням, бо думав уже, що дарма він приходив.

–        Твоя квартира чи зйомна?

–        Зйомна.

–        Я знаю. Хазяїн у тебе жлоб.

–        Ви знаєте його?

–        Якби не знав, то не казав би. Я всіх знаю і в цьому, і в сусідніх будинках.

–        Хазяїн твій, – продовжував він, – в домі навпроти має квартиру. Дві кімнати. Так?

–        Так.

–        Два роки тому я тут машинку ставив, підключав до води.

Це дійсно так. Ми в’їжджали в квартиру і Віктор, власник, якраз купив пральну машинку.

–        Поговори з ним, щоб в рахунок оренди поставити новий змішувач. А тепер ввімкни холодну воду.

Не текло.

–        Гарячу.

Не текло.

Валєра мовчки стояв і дивився. За хвилину, може й більше, впала одна зрадлива крапля.

–        Зараза.

Він не сходив з місця. Більше не крапало.

–        Що ти казав – на кухні? Теж тече?

Я відвів його на кухню і хвилин за десять він теж все встиг розкрутити, змастити, щось викинути, дістати з чемодана деталь, – і знову стояв і дивився.

–        Зараза. Буде текти. Треба новий кран.

–        Теж у Таміли можна купити? 

–        Так, 13 місце, 6 ряд.

Він придивлявся, прислухався до частоти, з якою падали крапельки, і сердився. Дихав уже голосніше, ніж у ванній. Майже сопів.

–        Ти бачиш, яка зараза! Ану, підкручу ще.

Він розвідним ключем закрутив гайки до кінця і відкрив крани. Потім закрутив. Почекав, витер руки тряпкою.

Краплі падали, але набагато рідше.

–        Сильніше не затягну, бо потім не відкрутиш.

Він не був задоволений роботою, бо все стояв і сопів, дивлячись на кран. Я теж не рушав із місця. Але мене влаштовувало те, що він зробив. В порівнянні з тим, що було, він ідеально відремонтував сантехніку. Нарешті можна нормально помитися!

Ми так ще трохи постояли, подивилися, доки він не повернувся, нагадав мені про Тамілу, розвів руками і став збирати інструменти.

Все сміття, обрізки, мастило він зібрав долонею в купку і залишив на підлозі. Взяв чемодан і став під дверима.

–        Ходіть руки помийте, – запросив я, подаючи йому рушничок.

–        Та не треба, я зараз на четвертий поверх. Знову замащу.

Він скромно стояв і чекав.

–        Скільки з мене?

Я був готовий віддати всі гроші, що в мене були. Більше року кран протікав, душ протікав, все протікало, а тепер прийшов Валєра – і навів у моєму житті порядок. Тепер мені навіть дихалося спокійніше.

–        Та на каву щось трохи дай – та й вистачить.

Він так скромно це сказав, дивлячись в бік, що я не повірив спочатку своїм вухам. Не вірилося, що він своєю професією заробляє на життя сорок років.

–        Що даси… – додав він.

Я дістав гаманець і дістав що там було, порахував – майже сто гривень.

–        Тримайте, – протягнув йому.

–        Дякую!

Він швидко взяв гроші і негайно сховав їх у кишеню своєї сорочки. Протягнув чорну руку і ще раз нагадав про Тамілу. А потім розвернувся і пішов – робити свою роботу.

Текст: О.Д.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.