Річард Шерідан і задачі нашого літературного гуртка

Потреба в написанні цієї короткої теоретичної замітки, яка спалахнула (висловлюючись мовою Гегеля, що про нього далі піде мова) на прожитому досвіді, була викликана перервою в роботі нашого літературного гуртка і поновленням його роботи після літніх канікул. 

Першим автором згідно нашої програми був Річард Брінслі Шерідан – видатний англійський класик. Ми взялися до його прочитання хто з ентузіазмом, хто без, і обговорення в нас вийшло по формі в цілому класичним. Мовили про те, якою була ідейна наповненість його творів, – хто їх скільки встиг прочитати, – про те, якого Шерідан був походження і т.п. Єдине, що мене бентежить – це те, про що ми, включно зі мною, «не встигли» поговорити, бо і не хотіли: про те, звідки взявся Шерідан як явище. Тобто, поговорити по суті, по змісту.

На мою думку, що лише зараз оформилася у глибоке переконання, задачею будь-якого теоретичного гуртка, хай навіть і літературного, є насамперед заповнення «лакун» – тобто робота з найскладнішим. Це саме те, про що зазвичай не пишуть у критичних статтях, які ми використовуємо для підготовки до літклубу, і саме те, про що наш гурток перестав писати сам. Навіщо далеко йти? Візьму статтю, яку я почав читати одразу після Шерідана: статтю про Мольєра, яка необхідна мені тому, що без «Тартюфа» неможливо буде затямити, про що йдеться у п’єсі Бомарше «Злочинна мати», яку ми маємо читати далі. Критик і літературознавець стверджує: «Мольєру випало жити на самісінькій вісі, в самому осерді цього доленосного для Франції часу» – «Великого віку» Людовіка ХІV». Яка дурниця! Ю. Гінзбург пише так, нібито Мольєр застав цей час готовеньким. Я добре пам’ятаю, як від чогось подібного оберігав хтось із отців української держави (тут вже цитую по пам’яті): національна ідея має бути важким здобуванням, а не даватися в руки готовою, як казковий печений голубець в рот. Здається що Шерідан до ротів учасників літклубу влетів готовеньким, і ми його ковтнули. Куди нам до національної ідеї! 

Адже дійсно: що є Шерідан? Звідки він узявся? Що його породило? Коли ми читали Данте, ми чималої уваги приділили дослідженню історії тогочасної Італії, перипетій протистояння гвельфів і гібелінів, – навіть про богослов’я та філософію встигли поговорити. Що ж тепер? Шерідан для нас уже зрозумілий, годі й гомоніти: хтось із критиків написав, що творчість драматурга була злетом англійського просвітництва – та й потому. Ми згодні!

Гегель мені тут пригадався недарма: хто читав «Науку логіки», малу чи більшу, той тямить, що головною проблемою німецького мислителя були саме моменти переходу. А й насправжки, як від буття перейти до сутності, послуговуючись лише засобами логіки? Гегель зкис на цих питаннях: ніяк не перейдеш. Такий перехід здійснюється не в позірній спекулятивній логіці, а у самій суспільній практиці, й коли мислення не здатне охопити цей рух у категоріях, то тим гірше для мислення. От і я переконаний: коли наш гурток відсторонюється, свідомо чи без тями, від цих складних питань у літературі, оцих саме «лакун», то йому годі прагнути вищого, ніж рівня думки початку ХІХ століття. Можна знати що завгодно про Шерідана, Бомарше, про Мольєра, але при цьому не знати головного: власне, історії, тобто внутрішньої логіки подій та явищ; бачити рух, однак не бачити рушія. 

Прикрість цю можна пережити, якщо звернути на неї увагу. До роботи – таке моє гасло, друзі. Без розумного матеріалізму нам йти нікуди. А в чому він? У тому, щоб думати, вивчати, лізти туди, куди ніхто не ліз. Усе інше – балачки. А балачки – це смерть літклубу. Спочатку – теоретична, а потім  – неодмінне згасання у вихорі поверхових розмов.

1 Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.