Рабство твоє: як на землі, так і на кораблі

Чому можна їхати працювати на круїзний лайнер? По-перше, робота десь там  це не робота десь тут. Якщо звідси хочеться втекти, то чом би не на лайнер. По-друге, гроші, які можна заробити за один контракт на кораблі, тут доведеться заробляти кілька років. По-третє, якщо тут, в «післяуніверситетській» реальності, на випускника чекає одноманітна робота в сірому офісі, то в круїзі  мандри, країни, культури і все, чого душа забажає.

Щодо останнього пункту, то його гарно висміяв ще Герман Мелвілл. Герой роману «Мобі Дік» приходить на корабель найматися на роботу. Його запитують: «Чого прийшов? Нащо тобі це?» Ізмаїл відповідає: «Хочу побачити світ». Його відводять на корму і наказують дивитися в море якийсь час. Потім пояснюють: «Море, яке ти бачиш перед собою, ти будеш бачити наступні чотири роки. Оце весь твій світ».

З усіх цих причин на круїзному лайнері опинилася і Ольга Мельник, авторка книжки, про яку йтиме мова далі.

«Ship life, або Сім місяців добровільного рабства»  щоденник, в якому Ольга Мельник пише про свій досвід перебування на круїзному лайнері. Протягом більш ніж півроку Ольга працювала офіціанткою, обслуговувала пасажирів, подорожуючи від порту до порту. Треба віддати належне авторці: щоденник вела добросовісно, записувала тільки важливе, тому книжку читати легко, а якщо точніше  вона сама читається.

Ольга Мельник  не професійна письменниця. І це прекрасно: все, що авторка хотіла сказати, вона сказала простою мовою, без псевдохудожніх вибриків, якими зазвичай намагаються приховати недоладність думки. Завдяки цій простоті Ользі вдалося донести до читача саму суть роботи і життя на борту.

Чи не найгірше на кораблі те, що там панує, як пише авторка, жорстокий капіталізм. Офіціанти, бармени  це не одна команда, а конкуренти. Хто обслуговує клієнта, той матиме чайові, а хто не обслуговує  бідуватиме. На кораблі  такому кораблі  людина людині конкурент.

Це не люди винні в тому, що вони змушені змагатися за клієнтів і їхні гроші. Очевидно, такі відносини виростають з наявного способу організації праці. А оскільки праця офіціантів і барменів, як і інших членів екіпажу, організована виключно з метою отримання прибутку, то й усе крутиться довкола грошей. Той, хто приїхав на лайнер, аби побачити світ, швидко розуміє ту правду, яку кинули в лице Ізмаїлу, герою з книжки Мелвілла. Той, хто жадав подорожей, змушений відмовитися від романтизованих уявлень про життя в морі, а жадання його переростає в жадобу до грошей. Той же, хто з самого початку знав, що їде заробляти, віддає себе денно й нічно боротьбі за Долар.

Ольга, яка, скоріше, тікала від життя, ніж їхала заробляти, опинилася в умовах, де довелося працювати постійно і за копійки. Аби отримувати більше, треба було з головою занурюватися в гонку за чайовими. Такий капіталізм! Чого від нього ще чекати?

Точно Ольга Мельник описує рабське становище працівника на кораблі. Люди все менше люди, а все більше рОботи, які роблять якусь роботу. Хочеш ти того чи ні, на кораблі ти змушений працювати  інакше поїдеш додому ні з чим, а може й з боргами. А якщо змушений працювати, то вже більше нічого робити не можеш: сил не вистачає і часу. З самісінького ранку трудишся, крутишся біля пасажирів, продаєш їм каву, коктейлі, алкоголь, а посеред ночі, після прибирання й підготовки до наступного дня, ледве доходиш до ліжка.

Часу й місця для того, що робить тебе людиною, немає. Є тільки незмінний горизонт, одноманітне хлюпання води, одні й ті ж обов’язки, одні й ті ж клієнти, одні й ті ж начальники, одні й ті ж чутки і проблеми. Ті короткі миті, коли все це не тяжіє над особистістю, особистість намагається мислити — аби дати собі самій пояснення:  як це так сталося, що тепер вона тут, а також для того, аби віднайти свою втрачену людяність. Хапаючись за будь-які речі, що дозволяють «відчути себе живим», люди на лайнері потопають у розпусті,  і називають це любов’ю. Цю особливість корабельного життя Ольга Мельник описала детально.

Сама організація життя на кораблі змушує працівників перетворюватися на егоїстичних, нахабних, бажаючих наживи офіціантів. Але це тільки одна сторона медалі. Інша  люди бояться остаточно себе втратити, тому й намагаються бути жорсткими.

Ясна річ, той, хто прийшов на корабель задля того, аби втекти від «реального» життя, від життя «післяуніверситетського», м’яко кажучи, прогадав. На кораблі, мабуть, гірше, як на суші. Сама Ольга Мельник про це пише. Одне втішає: відпрацюєш контракт  і додому. Дім стає мрією, найбажанішим місцем на Землі, найзаповітнішим бажанням. Не зчуєшся, як вже захочеш втекти. Знову. Тільки тепер все навпаки: з корабля на сушу, в те саме «реальне життя». Хоча зазвичай той, хто побував у рейсі раз, іде вдруге, і втретє, і ходитиме доти, доки зможе.

Ользі пощастило  вона з першого разу зрозуміла, що корабельне життя їй не підходить. Побачивши всю безглуздість існування на лайнері, коли круглу добу обслуговуєш заможних пасажирів, сподіваючись на їхню ласку, потерпаючи від завжди незадоволеного керівництва,  побачивши все це, цілком нормально подумати щось типу «це помилка» чи «мене тут не повинно бути». А далі: «це все несправжнє»«тут все не як у житті».

«Сім місяців добровільного рабства» саме про це.

Ольга Мельник так і пише: «Життя тут несправжнє, всі речі тут несправжні. Ця реальність не має нічого спільного зі світом» (с. 141).

Отже, хочеться втекти назад, до тих місць, в яких було добре. Та чи там краще ніж на кораблі? В чому взагалі різниця між «несправжнім життям» на кораблі і «реальним життям» на суші? Невже нічого спільного між цими двома реальностями?

Про це Ольга Мельник не пише, тож тут мусимо самі поміркувати.

Цілком справедливо буде сказати, що корабельне життя  модель «реального», звичайного життя. У нас, між іншим, якщо хтось не помітив, теж рабська праця. Різниці майже ніякої: ми працюємо в тому ж самому капіталізмі. Щоправда, за нами не закріплене місце в каюті, тож майже весь заробіток ми витрачаємо на оренду квартири. На кораблі, в умовах, які описує Ольга Мельник, суперечності капіталістичного способу організації праці не розсіяні по всьому світу, а збиті вкупу  через це вони такі помітні для тих, хто від них залежить. Саме тому авторка не побачила цей самий капіталізм «на суші».

Сперечатися із тим, що на кораблі капіталізм  нерозумно; варто тільки запитати: а як він опинився на кораблі? Хіба може життя на кораблі бути влаштованим інакше, ніж деінде? Очевидно, ні. Принаймні на круїзному лайнері, який і був збудований для використання у капіталістичний спосіб: надання послуг обмеженій кількості заможних через посилену експлуатацію багатьох.

Чи не здається вам, що побачивши, як експлуатують людей на кораблі, рішення ніколи більше не ставати учасником цієї експлуатації  не вирішення питання? Це якось по-вегетеріанськи виходить: тварин вбивають, я не хочу бути до цього причетний, тому не їстиму м’яса. Не хочу мати з цим нічого спільного!

Я сміявся з такої позиції, доки випадково не натрапив на книжку «Міркування про добровільне рабство». Її автор, Етьєн де Ла Боесі, ще в 16 столітті запропонував схожий метод вирішення проблеми рабства. Відразу треба уточнити, що Ла Боесі розглядав рабство не в тому контексті, про який ідеться в «Сім місяців», а як наслідок тиранії. Щоби звільнитися від рабства, на думку Ла Боесі, достатньо просто сказати «ні» тирану. «Наважтеся не служити йому більше  і ось ви вже вільні. Я не вимагаю від вас, щоб ви з ним билися, нападали на нього, перестаньте тільки підтримувати його, і ви побачите, як він, подібно до колосса, з-під якого витягнули основу, рухне під власною вагою і розіб’ється вщент». (Етьєн де Ла Боесі. Міркування про добровільне рабство. стр 14) Виходить, така позиція не випадкова, а закономірна. Отже, замість сміятися, треба пояснити її неспроможність.

От що справді смішно, так це те, що на її неспроможність вказує сам Ла Боесі. На початку свого трактату він говорить про рабство як про добровільний стан, як про явище, яке зникне, як тільки люди відмовляться від нього. В кінці ж він приходить до того, що тиран в цілях збереження своєї влади розбудовує складну систему, яка тяжіє над людьми. Тиран керує п’ятьма особами, які керують п’ятьма сотнями таких же, як і вони, охочими до влади, а ті, в свою чергу, управляють тисячами і т.д. Тиран, відчувши себе вищим за всіх інших, ніколи не захоче розлучитися з цим становищем. І взагалі, будь-хто, як тільки в його руках опиняється бодай якась влада, прагне зберегти її. Будь-яка влада тримається на пригніченні, але «зрозуміло, для того, аби люди [] дозволили себе поневолити, потрібно одне з двох: або їх треба примусити до цього, або вони мусять бути обманутими». (Етьєн де Ла Боесі. Міркування про добровільне рабство. стр 19) Рабство, виходить, не може бути добровільним, а може бути тільки проти волі.

Немає в рабстві свободи.

На думку Ольги Мельник, «реальність на борту» є рабством. На борту немає свободи: свободи вибору, свободу ходити в кіно з друзями, свободу не робити нічого. Само собою, звідси слідує, що така свобода є в «справжній», реальності, в звичайному житті на суші. Це не так. В наш час свобода полягає тільки у такому виборі: хочеш  роби, хочеш  не роби, але тоді помреш.

Чому ж тоді Ольга Мельник назвала книгу «Сім місяців добровільного рабства»? Де ж у рабстві «добра воля»?

На одній з презентацій, що відбувалася в Бібліотеці КПІ, Ольга пояснила цей момент. По-перше, вона сама підписала договір з компанією. По-друге, вона сама прийшла на борт. Ну й, аби не повертатися додому ні з чим, вона мусила працювати  і це було її рішення. Так, можна було розірвати контракт, але тоді б її висадили в першому-ліпшому порту без грошей  і що далі?

Як не крутіть, це все-таки не «добра воля». Бачите, людина поставлена в такі умови, коли сама себе мусить переконувати в правильності свого вибору на користь рабської праці. У випадку з круїзним лайнером  це півроку рабства і півроку самообману. Скільки ж років живуть люди на світі, з дня у день переконуючи себе в тому, що живуть вони вільно, а на ділі  працюють на потреби капіталу. Не задля людей цей світ, а заради грошей.

В кінці хочу подякувати авторці, що не стала виправдовувати свій досвід роботи на круїзному лайнері. Знаєте, буває пишуть, пишуть, а потім все ламають фразою на кшталт «це був негативний досвід, але все-таки досвід, який варто пережити всім людям». Ольга Мельник до такого не скотилася. І взагалі, добре, що в Україні з’являється все більше книг, які написані не письменниками, а простими людьми: може вони й не так літературно пишуть, але принаймні чесно й самовіддано.

Що ж до підсумку по самій книзі, то логічно тут напрошується питання: «Чому ми легко можемо повірити в те, що десь там, на круїзному лайнері, люди гарують як раби, але відмовляємося помічати своє рабське становище?» Коли вже з’явиться книга, яка називатиметься «Все життя  раб»? І не про добровільне рабство там буде написано. Йтиметься в тій книзі про вимушене рабство, про рабство як пристосування, як про єдиний можливий спосіб виживання. Я майже впевнений, що одразу за цією книжкою з’явиться наступна: «Втомився жити як раб», а потім недалеко і до «Не буду так жити, помру, але не буду». Адже пам’ятаєте, напевно, що є раби, які тішаться своїм становищем, є раби, які не здогадуються про своє рабство, а є раби, які усвідомлюють своє рабське становище і боряться проти нього. Останні  революціонери.

Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *