Фрагмент картинки Taschaka Akimova

Письменник, який нічого не пише

Іван Миколайович Джезва вмостився в ліжку й взявся аналізувати ще один прожитий день.

Ця звичка у нього з дитинства. З пелюшок він привчений матір’ю відповідати за свої вчинки. Змалку він уміє аналізувати прожитий день: що хорошого зробив, що поганого, чому навчився.

Іван Миколайович, як професійний письменник, відзначав тільки те, про що варто написати. Серед усього, що з ним траплялося, він відбирав і зберігав у пам’яті ті моменти, які можна розкрутити в роман, повість, оповідання або хоча б у віршик: цей чоловік умів працювати в будь-якому жанрі.

Так, – промовляв сам до себе Іван Миколайович, – що там сьогодні трапилось такого… особливого?

***

Вийшовши з дому до шостої ранку, чоловік відзначив про себе, що місто ще спить.

Ну, неділя, а також – холодно, а також –  ранок. Законно.

Іван Миколайович помітив, що міркування його далекі від поезії, тому сказав собі уголос:

Сухо.

І відразу, шмигнувши носом, додав:

Як у Драйзера.

Проходивши повз ліхтар, письменник зауважив, що даремно той світить. Побідкавшись, що енергія витрачається просто так, він помовчав, а тоді, роззирнувшись, голосно заявив:

Ви подивіться на цей ліхтар! Який він гордий і самовпевнений: думає, що може засліпити сонце. Змагається із зіркою, подумати тільки! Хоча… жити можна, як говорив Горький, або сяючи, або гниючи.

Джезва підійшов до ліхтаря, примружився. Над чим думав, ніхто сказати не може, але не минуло і хвилини, як він дістав із кишені блокнот і олівець.

***

Дорогою додому Іван Миколайович вирішив зайти в супермаркет. Працювала лиш одна каса, черга протягнулася довгою лінією. Перед старим письменником стояла середнього віку пара. Чоловік попереду бідкався, неголосно, для себе, але письменник усе чув:

Все життя чекати! Маш, нам увесь час кажуть чекати. На світлофорі – чекай. В магазині – чекай. В туалеті навіть. Ми не живемо – ми чекаємо смерті.

Джезва потягнувся за блокнотом.

Чекаємо і спішимо. Все життя стоїмо в черзі. Від цього – завжди запізнюємось. Маш, нас вбивають так повільно, щоб ми самі поспішили в могилу.

Хто тебе вбиває? – просичала жінка. – Мовчи, бо вже люди дивляться на нас.

Та що мені люди?! Ми всі однакові – здохнемо всі однаково. Живемо всі однаково, і здохнемо так само…

Касирка перервала роздуми чоловіка. Вийшовши з магазину, Джезва записав почуте, не пропустивши ні слова.

З цього може вийти прекрасне оповідання. Гарно сказав чоловік. Коротко, рішуче, правдиво – як Хемінгуей. Видно, він вистраждав ці слова. Гарно сказав.

***

Вдома Іван Миколайович, попиваючи трав’яний чай, переглядав свою бібліотеку, обираючи що почитати. Зупинився на книжці «Письменники США про літературу».

Почитаю, а ввечері сяду за оповідання про чоловіка в черзі.

Він відкрив книжку на сторінці із заголовком «Що думає про нас Поль Бурже?»

Так, Марк Твен. Подивимось…

Прочитавши першу сторінку, Іван Миколайович відволікся від книжки і подивився у вікно.

«Не спостерігати життя, а вбирати його…» Вбирати, як губка… Ось він, секрет великого романіста. Тільки той може стати справжнім художником, митцем, літератором, хто перестане споглядати, а житиме учасником, буде співпереживати.

Дочитавши статтю, він записав у блокнот: «Література на те й література, щоб учити людину відчувати».

Тепер письменник знав, які почуття повинне викликати мабутнє оповідання у читача. Залишалось віднайти підходящу форму.

***

Перед вечерею Іван Миколайович написав своєму другові таке повідомлення:

«Читав сьогодні Марка Твена. Він надзвичайний. Пише те ж саме, що Джек Лондон: письменник мусить тримати руку на пульсі життя. Але й більше: вдивлятися, каже, мало, спостерігати – теж мало. Треба переживати самому».

Іншому другові він написав те ж саме, а ще додав:

«Тепер знаю, як писати роман».

А собі пообіцяв:

Поїду наступного тижня в село. Кудись на Закарпаття. Поживу серед людей. Оживу. А то тільки черствію тут, скоро сухарем стану. Там почнеться справжня робота.

***

Після вечері Іван Миколайович не взявся за оповідання про чоловіка в черзі. Згадав, що обіцяв вислати статтю для одного журналу. Він її написав ще місяць тому, тепер залишалося тільки перечитати і підправити.

Ні, не годиться. Треба переписати.

Перед сном письменник подивився фільм, почитав новини, випив чаю і полистав свій записник.

Скільки ідей! Скільки сюжетів!

***

Іван Миколайович Джезва лежав посеред широкого ліжка і планував наступний тиждень. Якщо постаратись і не жаліти себе, можна написати кілька оповідань, почати давно задуманий роман, переписати статтю для журналу. Коли ж усе це встигнути?.. Ще ж на роботу ходити треба!.. Як великі встигали стільки писати?

Все буде, – пообіцяв собі Джезва й повернувся на бік.

 

Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.