Проблеми, які завжди зі школою

(за книжкою Дмитра Міщенка «Вітри приносять грозу»)

Дмитро Міщенко писав переважно в жанрі історичного роману. Тобто та книжка, про яку піде мова далі, є, скоріше, винятком для нього. Тим не менше, він за неї взявся, значить, вважав тему важливою, отже, і ми не можемо оминути її увагою. Особливо тому, що тема роману «Вітри приносять грозу» на часі.

Одразу скажемо: це не «педагогічна поема». І навіть не «віршик».

З літературної точки зору книжка навряд чи може бути цікавою. Мабуть, вона ніколи не буде перевиданою, ба й літературознавці про неї, скоріш за все, не чули. Дмитро Міщенко цікавить нас зараз тільки тому, що звернувся до теми школи й підняв питання, яке треба було вирішувати в радянські часи, і яке постає сьогодні перед кожним вчителем.

Головна героїня роману  – випускниця педагогічного університету. Кучерук Лідія Дмитрівна приїхала у невелике містечко Миропілля разом із чоловіком. Подружка порадила їй влаштуватися викладачкою літератури в інтернат.

В інтернаті Лідія Дмитрівна знайомиться з життям педагогічного колективу. Саме взаємини вчителів опиняються в центрі історії. Ми звикли, що вчитель навчає чогось дітей, займається їхнім вихованням, але забуваємо, що вчителеві доводиться уживатися з колегами – дуже часто непростими людьми, «вписуватися» в шкільний колектив, працювати згідно вимог, які «спускаються згори».

Приміром, хто не пам’ятає так звані відкриті уроки, до яких вчителі готуються місяцями? Діти сприймають це як «показуху», але від таких дійств залежить доля вчителя, а якщо не доля, то зарплатня, а відповідно і майбутнє дітей.

Лідія Дмитрівна не може назвати себе досвідченою. Та вона має одну, зате рідкісну чесноту: у роботі з дітьми вона поводиться по-людськи. Ну як, поводиться? Такою хотів би зобразити її автор, і хоч у нього не вийшло, читач може зрозуміти його натяки. Автор не показує, не відтворює ситуацію, не йде за персонажами, а описує, називає, часто оминаючи те, в чому не розбирається.

Як зрозуміти, що Лідія Дмитрівна хороша вчителька? Автор дає підказки.

Призначили її відповідальною за «годину самостійної роботи», на якій учні виконують домашні завдання. Сидить вона мовчки за вчительським столом, чекає, поки до неї звернуться за допомогою. А діти мовчки сидять над зошитами й не кличуть її. Зрештою, вона сама питає: «- Що тут у вас?» У дітей не виходить розв’язати задачу. «- Хто ж із вас сильний математик?» – питає Лідія Дмитрівна. Вказують на одну дівчину. «Вихователька затримала на ній погляд, усміхнулася скупо: «- Тоді виручай, Людо». Дівчина теж усміхнулася, однак не знітилася і не зніяковіла, як сподівалась Кучерук. Навпаки, таке словечко вкинула на свою адресу, що всі розсміялися і змусили повеселішати й виховательку. «- Ану, покажи, що тут у тебе. Я хоч і давно мала справу з математикою, але в свій час трішки розбиралася в ній». Всі разом беруть аналізувати схожу задачу й у приязній атмосфері вирішують завдання. Так вчителька завойовує авторитет.

Є в інтернаті хуліган. Ну, не те, щоби прямо хуліган, але важкий підліток. Нікого не слухається, не поважає. Лідія Дмитрівна з ним бесідує, питає, ким він хоче бути. Той намагається перевести розмову в жарт, але вчителька не поступається і допитується все-таки, що він має мрію, що кимось-таки хоче бути. Закритий просто в собі. Та і як йому не закриватися від людей, коли до нього весь час звертаються як до учня: «Саламаха, слухай! Саламаха, я тобі сказав, іди сюди!» А Лідія Дмитрівна простим зверненням розтоплює кригу в його серці: «Тимко!» Скільки в цьому «Тимко» душі й тепла! Так Кучерук Лідія Дмитрівна закохує в себе навіть важких дітей.

Уроки Лідія Дмитрівна будує так, щоби діти менше повторювали за підручником, а більше мислили, спілкувалися, сперечалися, відстоювали свої твердження. Ставить незручні питання. А коли діти не можуть на них відповісти, сама пояснює, що до чого. Цим Кучерук відрізняється від більшості вчителів Миропільської школи-інтернату.

Педагогічний колектив інтернату типовий. І типовий він не лише для радянської школи періоду «застою», а й для сучасних шкіл. Більшість педагогів ніякі не педагоги, так, сидять собі на уроках, “висиджують” години, перетворюючи навчання на каторгу. Дітьми не цікавляться, виховувати вміють лише криками, наказами, повчаннями. Ну, ще до директора можуть відправити.

Головна біда вчительського колективу, зображеного в книзі: він зосереджений на тому, щоб нічого не змінювати. Вчителі – це «люди у футлярі», які нічого не хочуть, до нового не спраглі, за світом не встигають, – бо їм і так зручно. Нехай усе буде так, як є. Головний інтерес таких учителів – набрати якомога більше годин, щоби зарплатня була високою. А коли вже годин багато, то бажано, щоб не траплялися на шляху всякі «саламахи»: незручні вихованці. З ними – одна морока.

По суті, окрім Лідії Дмитрівни і ще кількох педагогів ніхто дітьми не цікавиться. У всіх своє життя, свої проблеми, а вчителювання – всього лише погодинно оплачувана робота. Звісно, Лідія Дмитрівна, згідно задуму автора, вписатися у такий колектив не може. Дехто з колег захоплюється її чуйністю, переймає досвід, але в цілому вона не стала невід’ємною складовою колективу.

Директор школи, чоловік на прізвище Ретязь, своє діло зробив. Він облаштував інтернат, забезпечив його, так би мовити, матеріально, тепер же просто сидів і звітував «нагору». Раніше у нього був хороший завуч, але він пішов і його місце – не без допомоги «райвно» – зайняла Сухолясна.

Сухолясна – звичайна вчителька-нездара з великою пихою і відсутністю педагогічного хисту. Ставши заступницею директора з навчально-виховної роботи, отримавши владу, вона все влаштовує по-своєму. Розподіляє години так, що своїм подружкам дає найкращі уроки, а тих, хто перед нею не стає на коліна, «не підлизується», – обділяє. Сама Сухолясна проводити уроки цікаво не вміє. Зате дуже сердиться, коли в її присутності хвалять уроки інших.

Замість вирішення виховних питань, кожен член педагогічного колективу з головою занурюється у «гризню» за години, надбавки, премії. Мало хто може похвалитися тим, що діти полюбили його предмет, зате всі обожнюють бути методистами вищої категорії, обговорюючи чужі уроки на зібраннях. Ясна річ, що особливо недолюблюють у школі Кучерук Лідію Дмитрівну. Недолюблюють саме за те, що вона добре виконує свою роботу.

Дмитро Міщенко зображає ситуацію так, що в школі, де працюють більш як пів сотні вчителів і вихователів, є лише два-три небайдужих до дітей педагоги. Той, хто пройшов через середню школу або зараз через неї проходить, мусить визнати, що письменник недалеко відступив від правди.

Лідія Дмитрівна не витримує таких умов. Вона йде зі школи. Робота в школі – це не тільки діти, але, на жаль, і методоб’єднання, і вчителі, готові розірвати за «ставку», і «відкриті» уроки, і звітність, і плітки, інтриги. Та найгірше – це вимушеність працювати під керівництвом Ретязя і Сухолясної – людей від педагогіки настільки далеких, що дивно, як вони взагалі потрапили в сферу освіти.

Дмитро Міщенко цим романом стверджує, що «ретязі» і «сухолясні» – це не винятки, яким треба дивуватися. Навпаки, це правило. Та ніякої особистої трагедії в тому, що якась Сухолясна роками працює не на своєму місці, немає. Натомість, є трагедія суспільна. Яке може бути майбутнє в суспільства, якщо цілі покоління «виховують» горе-педагоги?..

Минув рік, Лідія Дмитрівна повертається до школи. Мусить повернутися – вона ж героїня твору! Невдовзі після її повернення трапляється скандал, приїжджає обласна перевірка. І виявляється, що там, в «облвно», є все-таки мислячі люди, які помічають новаторство молодої вчительки. Члени комісії відвідують уроки Лідії Дмитрівни й дивуються, чому її досвід не переймають інші вчителі. І правда, причин для того, щоб не вчитися у Кучерук, небагато: загальна байдужість педагогів до своєї справи й нездорова атмосфера у вчительському колективі. Хоча й ці причини, на думку автора, витікають із того, які люди керують школою. 

Комісія дійшла висновку, що треба змінювати директора й завуча. Лідія Дмитрівна Кучерук отримує пропозицію очолити школу-інтернат. Та вона відмовляється. Втім, її відмову не приймають, а пропонують краще обмізкувати ситуацію.

Лідія Дмитрівна говорить зі своїм колишнім учителем, якого безмежно поважає. Він радить їй прийняти запрошення. Адже, якщо вона відмовиться, новим директором стане хтось на кшталт Ретязя або Сухолясної. На цьому книжка закінчується.

Дмитро Міщенко зобразив школу, в якій немає або майже немає хороших вчителів. Кадровий голод, виявляється, відчувався і в системі освіти. І це не було таємницею тоді, пів століття тому, і не є таємницею зараз. Всі сьогодні прекрасно розуміють, що хороші вчителі – рідкість. Замість чуйних, добрих, цікавих до дітей і цікавих дітям людей університети продукують байдужих, нудних і занудних, надто правильних або  відсторонено-недбалих «учителів». Такі кадри – не все, що є, але це абсолютна більшість тих, хто виховує покоління.  

Бувають винятки. Автор зобразив один із них. Щоправда, в нього простакувато вийшло: є хороші, є погані. Тоді як у житті поява «хороших» можлива хіба що в боротьбі проти «ретязів» і «сухолясних». Не було би директорки (потенційної) Лідії Дмитрівни Кучерук, якби вона не відстоювала своє бачення, не впроваджувала свої методи, не підходила би до роботи по-своєму, тобто по-людськи, з думкою про дітей. Дмитро Міщенко трохи спростив, він дозволив Лідії Дмитрівні на деякий час піти зі школи, тобто вийти з боротьби, відпочити від неї, набратися сил. Тоді як у житті такі перерви частіше за все просто неможливі – кинувши одне, занурюєшся в інше. Письменник допоміг Лідії Дмитрівні, відшукавши серед членів комісії чесних і розумних людей, але наскільки сьогодні варто сподіватися на допомогу «згори» – знає кожен, хто намагався.

Крім головної героїні в книжці є ряд цікавих другорядних персонажів. Зокрема, колеги Лідії Дмитрівни, які колись були налаштованими на боротьбу проти «ретязів» і «сухолясних», але з часом пішли на компроміс із собою і, зрештою, перетворилися на таких же адептів всього старого, вчорашнього, консервативного, як і ті, проти кого вони на початку виступали.

Макаренко писав, що життя – це рух, а застій – смерть. Що ж, і Миропільський інтернат, і переважна більшість сучасних шкіл в цьому сенсі безнадійні. Настільки безнадійні, що годі й сподіватися, що одна вчителька може щось змінити.

Та саме тому, що це дуже важко й практично неможливо, це стає цікавим і не таким уже й нереальним.

На жаль, книжка «Вітри приносять грозу» мало чим буде корисною для тих педагогів, котрі не остаточно збайдужіли до своєї роботи. В ній є лише приблизний напрямок, куди варто рухатися: до дитини. Але це настільки абстрактно сказано, що навряд чи зможе кому-небудь допомогти. Цей роман, радше, буде корисним «ретязям» і «сухолясним», – людям, яким не місце в школі, – щоби ті впізнали себе.

Тим же, хто всерйоз налаштований щось змінювати й не перетворюватися (взагалі чи якомога довше) на консервативних буркотливих педагогів, які не вчать, а мучать, можна звертатися до кращих зразків педагогіки. Сьогодні особливо популярний підхід Януша Корчака – це доволі непоганий приклад. А крім Януша Корчака можна повчитися у Сухомлинського, Макаренка, Песталоцці і багатьох інших. Не те, що можна – доведеться!

Дмитро Міщенко у книжці «Вітри приносять грозу» показав, що вже у шістдесятих роках школа не могла впоратися зі своїми завданнями. Замість виховувати – псувала, замість учити – відбивала бажання вчитися. Авторові не подобалося те, що він бачив. Він запропонував вихід – дати управління освітою тим, в кого найкраще виходило, тобто хорошим учителям. Проте він і показав, що таких учителів мало й вони далеко не завжди готові стати управлінцями.

Дмитро Міщенко, хоч і дуже схематично, зобразив розруху радянської школи зразка шістдесятих років, дав зрозуміти, що виховувати було нікому. Іронія ж полягає у двох моментах. 

Перший – в тому, що він отримав за це медаль А.С. Макаренка. Як вказано в статті на Вікіпедії

“нагороджувалися такою медаллю: вчителі, вихователі, старші піонервожаті, керівники шкіл, педагогічні працівники позашкільних та дошкільних установ, органів народної освіти, працівники педагогічних наук, що досягли успіхів у навчанні та вихованні підростаючого покоління, у розвитку народної освіти, теорії та історії педагогіки, психології, вдосконаленні методів навчання, за створення високоякісних підручників і посібників для шкіл, середніх і вищих навчальних закладів Української РСР”.

Той факт, що Макаренка в радянські часи майже ніхто не зрозумів, а ідеї його перебрехали, досвід – спаплюжили, – цей факт сьогодні добре всім відомий. 

Другий момент ще трагічніший: відтоді мало що змінилося. 

***

Дмитро Міщенко працював як у радянські часи, так і за незалежності (помер у 2016 році). Відзначений багатьма преміями, зокрема і Шевченківською (1993 рік). Був заступником головного редактора Держлітвидаву України (1956-1961 рр.), а також головним редактором видавництва «Радянський письменник» (1964-1973 рр.).


Автор: Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.