Про зірки, гуртки і “правду життя”

Гуртків у нашій школі не було. Зовсім. Була “продльонка”, куди, як я тоді вважав, ходили лише ті, хто не міг дати собі ради вдома. Були додаткові заняття з фізкультури, хімії. А от гуртків – не було. Не знаю, чи то таке недопрацювання учителів, чи це просто було “не прийнято”, але мені вже минало тринадцятий, і я гадки не мав, що гуртки взагалі бувають.

Аж якось до нас перевели вчителя на прізвище Попов. Ми тоді так оцінювали вчителів: якщо веде більше двох дисциплін – значить, розумаха, з ним треба уважніше. Бо були у нас – географічка, трудовик, “лісовичок”, “матьоша”; цих ми не боялися, бо їх не часто бачили. Та й широта кругозору вже тоді оцінювалася нами як перевага. Попов протягом одного тижня заміняв у нас фізику, історію, київщинознавство й музику. “Ото крутий мужик” – думали ми.

Згодом Попов розповів нам, що веде гурток астрофізики у міській обсерваторії, чим ще більше нас зачарував. Ну, кого “нас”: мене та пару-трійко моїх друзів, що трималися разом тому, що вважали себе не схожими на інших. І запросив, звісно, на заняття.

Я був замкненим у собі хлопцем, але на гурток пішов. Обсерваторія приголомшувала: 500-кратний телескоп-рефлектор зібрали учні Будинку Юного Техніка, наші однолітки. За своїми кресленнями замовляли заводу деталі корпуса, самі – на станційному обладнанні – виточували та полірували дзеркало. Ми їм страшенно заздрили, бо ті, самі того не знаючи, випередили нас на цілу епоху. Та що тут зробиш? Залишалося лише вчитися і мріяти, що через рік-два ми й самі зберемо бодай маленького, але свого телескопчика: таких, на 50 та 100 крат, у нас було декілька, і їх теж зібрали вихованці БЮТу.

Попов вчив нас орієнтуватися на зоряному небі, наводити телескоп та фотографувати світило на “Смену”. Ми слухали його лекції про далекі галактики та сузір’я, про розпечені зірки та холодні планети-гіганти. З бібліотечки БЮТу я тягав додому купу книжок; ту ж “Новую занимательную астрономию” Комарова так полюбив, що не повернув – дарма, що книжка навіть на ті часи була застарілою. Вчитель обіцяв вивезти нас навесні на польові спостереження, і я мріяв про те, як ми, хлопчаки, проведемо цілу ніч біля вогнища та наметів, спостерігаючи за зорями, яких не видно в місті. З Поповим ми готові був вирушити хоч на край світу: він розповідав цікавенні історії, смішив нас, а головне – надихав.

На польові спостереження поїхати я тоді не зміг – застудився. Але уявіть собі моє щастя, коли влітку мати відправила мене до літнього табору, а моїм вожатим виявився Попов! Ми досліджували різні рослини в лісі, шукали дикого кота, грали в лапту, співали пісень, стояли на варті – прожили за табірну зміну ціле життя. Мати моя була самотньою, і я майже всерйоз думав познайомити її з Поповим: вони були майже однолітками, а там – хто зна!.. Я був зовсім не проти, щоб В.І. жив із нами.

…Одного разу Попов заміняв нам урок із трудового виховання. Замість того, щоб розповідати усілякі цікавинки, він змусив нас креслити якусь дурницю, а сам ходив поміж рядами й читав нотації. Тоді я вперше побачив його злим:

– В житті ніхто вас нічому не вчитиме. Вже скоро хтось із вас піде в ПТУ, інші – довчаться і вступлять до університетів. Там за вами не бігатимуть. Там ви будете кожен сам за себе.

Хоча мова тут навіть не про злість. Сильний, розумний, він неначе вмить отупів і зменшився: видно було, що хтось зламав йому плани, поставивши заміняти “труди”. Він мстився, але не кривднику – нам. Тим, хто раніше ловив кожне його слово і ладен був ходити до школи і на другу зміну, якби всі уроки вів він.

Я хотів якось махнути В.І., – мовляв, що ось тут я, Володя, що ми друзі й він може вести себе як завжди, – але той навіть не дивився у мій бік. Його ніби перепрограмували: він ходив і торохтів цим словесним мотлохом. І наче не було ніколи зірок, телескопів, лапти й варти, а була тільки оця нудна і гнила “правда життя”, про яку я нічого не знав, але вже тоді ненавидів усім серцем. Саме вона, ця огидна “правда”, відібрала у мене не просто вчителя, а наставника, на якого в усьому хотілося бути схожим.

На астрофізику я більше не ходив, – та й друзі мої не ходили, – а згодом Попова перевели ще кудись, і я досі його не бачив.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.