Про творчу природу руйнування і руйнівний характер креативності

Що стосується творчої природи руйнування, то це стало зрозуміло ще на зорі філософії. «Війна – батько всіх речей» – казав Геракліт. Ненависть, що подібна на вогонь, поряд із Любов’ю, – згідно Емпедоклу, – є активним началом світу, причому саме таким, яке породжує багатоманіття речей, на відміну від «липучої», «вологої» Любові, яка перетворює все на однорідну, нерухому масу.

У філософії Платона ці напівміфологічні здогадки грецьких натурфілософів отримують досить чітку логічну форму як при вирішенні проблеми єдності та взаємопроникнення протилежностей єдиного і багатоманітного, так і власне на гносеологічному рівні, коли Платон устами Парменіда із однойменного діалогу доводить, що вічні і незмінні ідеї не можуть існувати окремо від речей, які, на відміну від ідей, постійно виникають і щезають, тобто являють собою процес постійного руйнування закладеної в ідеях своєї власної сутності, який одночасно виявляється процесом породження не тільки окремих речей, але й самої сутності.

Не можна сказати, що християнство не пробувало перейняти цю ідею платонізму. Наприклад, Августин Блаженний пропонував розуміти божественне творення саме як процес, а не як окремий акт, але його точка зору в християнстві не прижилася. Навпаки, прижилася точка зору на творення як щось тільки протилежне руйнуванню і притаманне лише Богові, в той час як руйнування було оголошене виключною прерогативою диявола. Розплатою за це протиставлення стала проблема теодицеї, яка не могла бути вирішена інакше, як тільки шляхом відмови від логіки і від мислення взагалі на користь сліпої віри і відвертої софістики.

Треба сказати, що ця безглузда точка зору, згідно якої творення і руйнування є протилежностями, що виключають одна одну, вийшла далеко за межі християнства і залишається панівною і сьогодні – не тільки як точка зору так званого здорового глузду, але дуже часто – як точка зору філософії та науки.

Зрозуміло, що такий підхід не міг не викликати негативної реакції у людей, які звикли думати, а не тільки сортувати речі і явища на хороші і погані. Найяскравішою реакцією на обожнення творіння і демонізацію руйнування в європейській новочасній літературі був «Фауст» Гете: головним позитивним героєм цього твору однозначно виявлявся головний негативний персонаж християнства — Сатана, який характеризує себе у творі як «я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Він впевнено виграє у Бога «парі» за душу Фауста, і тим смішнішим виглядає явно штучно приліплений автором «хеппі енд», в ході якого ангели (прийом «бог з машини» вважався вкрай поганим тоном ще в античності, тому, скоріш за все, Гете і використав його, щоб ще раз підкреслити безглуздість такої розв’язки) просто викрадають у Мефістофеля чесно виграну ним душу Фауста і несуть її на небо Богові. Власне, це тільки підтверджує повну перемогу Мефістофеля, оскільки виходить, що він не тільки Фауста спокусив, але й самого Бога заставив діяти нечесно.

Єдине, чого не зміг подолати представлений Гете злий дух в образі Мефістофеля, це самої проблеми співвідношення творення і руйнування. У Гете, так само як і в його соратників по «Бурі і натиску» відбулася просто заміна однієї абстракції на іншу — християнської абстракції добра, яке на цьому світі чомусь завжди оберталося злом і руйнуванням, на абстракцію зла, яке, за їхнім переконанням, могло і навіть мусило обертатися добром, як тільки воно буде рішучим в руйнуванні всього, що стримує творчі пориви людських індивідів.

Абстрактно тут все правильно, але в реальності це була позиція вкрай реакційна, оскільки реальність капіталістичного суспільства, яке тільки народжувалося, ще не встигла породити своїх власних героїв. Точніше, вони вже були, але поки що самі себе усвідомлювали як героїв більш чи менш сивої давнини. Там, де відбувалося реальне народження нових буржуазних відносин — у Франції, Голландії, Англії, навіть в італійських і німецьких торгових містах епохи Відродження — ці ілюзії реальних творців нового світу не мали ніякого значення, але в Німеччині, де світ ілюзій був єдино реальним світом (власне сама Німеччина на той час була ще тільки не більше як ілюзією), це призвело до народження вкрай реакційних напрямків думки. Хоча хронологічно і логічно Гердер і Гете мали би розглядатися як перехідний етап від філософії Канта до філософії Гегеля, сталося так, що вони «випали» з класичної німецької філософії і фактично стали предтечами реакційних систем Шопенгауера і Ніцше — дуже радикальних за формою і цілком безпечних для панівних класів за змістом. Прихильники цих систем (включаючи фашистів і нацистів) зазвичай є великими революціонерами у власній уяві, але в реальності приречені на те, щоб служити «козачками» у тих, проти кого в уяві вони так страшно бунтують.

Причина цієї гносеологічної трагедії в тому, що і Гете, і Гердер, і романтики мали справу виключно з абстракціями руйнування, зла, заперечення, а задача полягала в тому, щоби в абстракціях хоча би «вгадати» те, абстракціями з чого вони є.

Власне, абстрагування і руйнування — це синоніми. Абстрагувати – означає зруйнувати цілісність. Причому зруйнувати виключно в уяві, в голові ту цілісність, яка склалася в реальності, звичайно, можна, але це буде тільки уявне зруйнування: в реальності від цього нічого не зміниться.

Для того, щоб була отримана продуктивна абстракція (тобто така, яка придатна для того, щоб стати «клітинкою» теорії, здатної служити «порадницею в дії», відправним пунктом для сходження до конкретного), в самій реальності повинно не тільки відбутися руйнування старої цілісності, на місце якої приходить та цілісність, абстракцією з якої буде ваша «клітинка», але вже повним ходом відбуватися і руйнування як цілісності нової, так і тої більш глобальної цілісності, моментами якої виступають обидві попередні.

Величезна заслуга Фіхте, Шеллінга, і особливо Гегеля полягала в тому, що вони «вгадали», що єдиною реальністю, яку досліджує філософія і навіть наука, є не природа сама по собі, взята в своїй окремішності від людини як об’єкт пізнання, і не думка, взята в своїй окремішності від природи. Що такою реальністю є виключно розумна діяльність з перетворення природи.

Водночас це є те, чого не розумів ані Гердер, ані Гете, ані інші «штюрмери», чому вони й не ввійшли до числа «класиків» німецької філософії, і чого не розуміє ніхто з тих, для кого виявилася недоступною класична німецька філософія. Причина такого становища — емпіризм. Поняття творчості пробують сформулювати так і для того, щоб потім з ним, як з детектором, ходити і міряти, чи творча це особистість чи не творча, чи творча ця робота чи ні, продуктивна діяльність чи репродуктивна і т.д.

А після того, як на практиці з’ясовується, що та робота, яка всіма сприймається як творча, насправді виявляється найсправжнісінькою каторгою, всі починають говорити, що творчість — це ілюзія, що ніякої творчості бути не може. В таких умовах і з’являється поняття креативу та креативності. На відміну від творчості, яка передбачає, як мінімум, те, що раніше називали талантом, не кажучи вже про наполегливість та працьовитість, креативність ні до чого не зобов’язує. Це щось подібне на «менше зло», яке нам зазвичай пропонують на чергових виборах. І дуже багато людей можуть безліч робити цей чудернацький вибір, хоча прекрасно здогадуються, що менше зло зразу ж перетворюється на зло дуже велике, як тільки його оберуть.

Так і з творчістю — досить талановитим людям в масі своїй в цьому питанні стати на позицію «меншого зла» (наприклад, прекрасно розуміючи, що в сучасних умовах справжня творчість неможлива, старатися зробити несправжнє якомога більш подібним на справжнє, в чому, власне, і полягає суть креативності), як зло стає тотальним — щезає не тільки творчість, а й самі таланти. Настає епоха суцільної безталанності, коли перестає таланити з творчістю навіть тим, хто вчора ще був дуже талановитим.

Бо творить не індивід, творить епоха, і талант визначається не генами чи вихованням, а саме епохою. Бувають творчі епохи, коли навіть очевидна руйнація насправді є творчістю. І бувають епохи руйнації, коли будь-яка творчість виявляється руйнівною.

Тому питання не в тому, чи творити, чи руйнувати, а в тому, що саме творити і що саме руйнувати.

В книзі Босенка «Диалектика мстит за пренебрежение к ней» є така цікава думка:

«…наявність розрухи нічого ще не говорить як така. Залежно, що руйнується: застарілі, закам’янілі форми, які перешкоджають розвитку, чи навпаки, знищуються, виморожуються ростки нового».

Відповідно, проблема полягає не в тому, що зараз не вистачає креативності чи навіть творчості. Питання в тому, щоб визначити характер нашої епохи. І якщо виявиться, що те, що в ній вважається достойним розвитку, насправді є руйнівним, таким, що веде до погибелі, то не виключено, що дійсно творчим в цю епоху виявиться тільки те, що спрямоване на якомога швидше руйнування тих відносин, які складають суть цієї епохи. Оскільки це буде не просто руйнування, а «руйнування руйнування».

Власне, багато в чому цю формулу можна вважати і універсальною формулою творчості. Хоча, зрозуміло, що, як і всякі інші універсальні формули, вона є вкрай абстрактною і, в свою чергу, вимагає до себе творчого підходу.

 

***

Текст подається (із дрібними виправленнями) за виданням: 

Піхорович Василь Дмитрович, «Про творчу природу руйнування і руйнівний характер креативності». – Філософські засади креатосфери у контексті творчості: Матеріали XV Міжнародної науково-практичної конференції (30 травня 2019 р., м. Київ) / Укладачі: Новіков Б.В., Покулита І.К., Гавва О.В. – К.: ТОВ НВП «Інтерсервіс», 2019. – 229 с. – с. 132-136.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.