Зображення з презентації "Пусто"

Про лекцію «Тарас Шевченко: перформанс безсмертя»

«Пусто» – це проект про мистецтво: літературу, кіно, живопис. У проекту є сторінки в соціальних мережах (наприклад, facebook) і сайт. Проект цікавий мені своєю діяльністю офлайн. Передусім – лекціями.

Дівчата, котрі започаткували проект, підготували і презентували за два роки понад п’ятнадцять лекцій про відомих письменників, художників і режисерів. Починається кожна лекція застереженням, що лектори не є професіоналами в сфері культури, тому все, що вони скажуть, не може бути використано проти них. Дуже обачно, та це не забороняє мені, як уважному слухачеві, використовувати все, що я почую, проти самої лекції. Ба більше, я просто мушу дати лектору зворотній зв’язок, це мій обов’язок! 

Лекція, про яку піде мова, була присвячена Тарасу Шевченку. Я надто небайдужий до його творчості, щоби пропустити такий захід, та ще й від «Пусто» – проекту, якому радше симпатизую.

В анонсі лекції  “Тарас Шевченко: перформанс безсмертя” було сказано:

«Цей перформанс почався ще тоді, коли такого слова не було. Його виконавець – поет, художник, хабарник, соціаліст, націоналіст, психоаналітик, гей, гетеросексуал, п’яниця, прозаїк, революціонер і просто чоловік (а може, жінка) – Тарас Григорович Шевченко. Письменника називали пророком і батьком. Не тільки нації, а й двох дітей. А ще любили казахи і не друкував Пантелеймон Куліш. Він став першим українським авангардистом і футуристом. Щоб стерти докази, Михайль Семенко спалив «Кобзар». Але, на щастя, лише свій».

Закінчувався анонс словами про те, що «чорнобровий блогер Данило Гайдамаха […] прочитає лекцію про чоловіка, який здійснює найтриваліший перформанс. Розповість, чому «Кобзар» – насправді співаник або молитовник, яким фотографом був Тарас Григорович і що таке провокація по-шевченківськи. І пояснить, що ж то за перформанс і чому ми всі його глядачі».

Мені цікаво було, який із Шевченка соціаліст і гей. Втім, нічого про його «соціалізм» я, на щастя, не почув, – бо ніякий він не соціаліст. Так само я нічого не дізнався про його сексуальну орієнтацію – і слава Богу.

До речі, про Бога лектор говорив. «Чорнобровий блогер» почав доповідь, як він заявив, «із кінця». Суть зачину зводилася до того, що Шевченко – пророк, месія, нічим не уступає Ісусу і, загалом, зробив те ж саме, що й син Божий: своєю смертю дав можливість жити українцям.

Приблизно в такому дусі тривала вся лекція. Відправна точка, початок – він же кінець – лекції треба був для того, щоб вчепити на поета ярлик. Назвавши його пророком, важко не піддатися спокусі розглядати все його життя як наперед визначену дорогу до такої ролі. «Чорнобровий блогер» піддався й не помітив, як потонув у пристрасній балаканині про окремі свідчення генія Шевченка, котрий пробивався з раннього дитинства. Про нього, мовляв, ходили легенди, ще коли він був дитиною. Всі довкола, за словами лектора, помічали, що малий Тарас – талановитий.

Це деталі, їх можна пробачити лекторові, котрий захопився біографією улюбленого поета.  Та є дещо, чого пробачати не можна.

Чого я пробачати не збираюся, так це використання постаті Шевченка для просування своїх релігійних, ідеологічних й інших міркувань.

От, наприклад, Данило Гайдамаха сказав, що більш віруючої людини, ніж Тарас Шевченко в середині 19 століття годі було шукати. 

Суперечки про те, чи Шевченко був віруючим, а чи слід відносити його до атеїстів, точилися й  будуть точитися. Навіть не займаючи якусь сторону в цьому питанні, слід погодитися, що в його творчості є місця, які можуть використовувати обидва табори. То Тарас Григорович сварить Бога, проклинає, заперечує його, то, навпаки, стверджує, звертається до біблійних сюжетів. Замість констатувати треба досліджувати питання. Замість перетягувати на свою сторону треба вміти об’єктивно розглянути еволюцію світогляду поета. Та й, зрештою, не можна розглядати таке серйозне питання на тупій шкалі «набожна людина – бездушний атеїст». Це просто злочин проти розуму! Те, що хтось називає себе атеїстом, ще не означає, що цей хтось вийшов за межі релігійної, а то й міфологічної свідомості. Просто вірить собі в те, що Бога немає, та й усе! Який же це атеїзм? З іншого боку, звертатися до біблійних сюжетів – популярних сюжетів, знайомих забитому неосвіченому народу – поет зобов’язаний, якщо хоче бути зрозумілим, бути почутим. Так що Данило Гайдамаха згрішив проти науки, історії й самого Шевченка, спростивши світогляд великого поета, поставивши його на той бік, де йому – лекторові – зручно. Адже світогляд – це не готова пігулка, не закінчена картинка; світогляд – це постійна боротьба, світогляд вибудовується, формується шляхом зіткнення різних ідей, догм, виростає з осмислення живої дійсності, а ця жива дійсність також не стоїть на місці. Рекомендую прочитати статтю про питання релігії в житті Шевченка.

Почуття після лекції були такі ж, як після перегляду радянського фільму 1951 року. І у фільмі, і в шкільній програмі, і на лекції від «чорнобрового блогера» Тарас Григорович представлений як світоч, як пророк, як геній. Лектор – судячи з анонсу – мав на меті розбити той затертий образ вусатого кобзаря, який уві сні бачив Україну, пас ягнята за селом і сумував за садком вишневим. Цей образ нам нав’язують у школах. А насправді було не так. Точніше, не зовсім і не лише так.

Якщо «про ягнят» лектор сказав, відзначивши, що то поет намріяв, бо насправді, певно, пас свиней, то з іншими «шаблонами» «чорнобровий блогер» впоратися не зумів – навіть не намагався. Замість цього лектор змалював «прокляте місто на болоті» (Петербург) тісним, сірим, нудним, яке тяжіло над вільнодумною людиною. Словом, заговорив про «проклятих москалів», тоді як мав би говорити про те революційне, що у такому сірому місті чудом проросло. Та найбільша біда в тому, що Шевченко в лекції вийшов зовсім закінченим і незмінним.

Суспільно-політичні, філософські погляди Шевченка також змінювалися. То він мріяв про єдину слов’янську державу на чолі з гетьманом, то схилявся до ідей революціонерів-демократів. Треба сказати, що сам по собі Шевченко ніколи не існував. Тарас Григорович жив у конкретний історичний час, був уплетений у конкретну ідеологічну боротьбу – все це відобразилося на його творчості. Перш за все, це була боротьба проти самодержавства. В залежності від того, куди вела боротьба, яких масштабів набувала, яких форм набирала, коригувалася і позиція «борців», в тому числі й такого передового, як Шевченко.

Лектор, мабуть, незнайомий із думкою Івана Яковича Франка, котрий критикував «гетьманські» ідеали Тараса Григоровича. Франко розбиває вщент позицію, яка замість руху вперед передбачає повернення до минулих, нехай навіть таких романтизованих форм існування, як козаччина «з її гетьманами, походами й пожарами». Франко пише, що «вже й тут пробивається нахил поета до реалістичного трактування предметів, до аналізу чуття людського і до чисто психологічних проблем», – а це лише перший період творчості. Ще більше Іван Якович написав про «Гайдамаків» у іншій статті, нещадно критикуючи Кобзаря за фальшивий звук його «патріотичної струни». Лектор же вирішив, що «Гайдамаки» – це філософія, характерна для поета все життя. У «Щоденнику» Шевченко не соромиться писати про своє захоплення віршем Огюста Барб’є «Собачий бенкет» – революціонера, котрий оспівував пориви суспільства у майбутнє, а не в минуле. Я переконаний, що Шевченко був занадто розумною людиною для того, щоби не сумніватися й не переглядати свою позицію упродовж тих самих десяти років заслання. Я переконаний, бо зі «Щоденника» видно: поет завжди вчився. 

Одним словом, світогляд будь-якої особистості не падає їй з неба на голову, а здобувається, розвивається, змінюється. Тим паче світогляд такої великої постаті, котра виявилася посередині серйозної боротьби не тільки проти самодержавства, а майбутнього усієї Європи.

Лектор зізнався, що Шевченко його цікавить не як людина з усіма її недоліками й особливостями, а як явище. Це похвально. Біда в тім, що більша частина лекції була присвячена саме індивідуальності поета. А ще гірше те, що «явище» у «чорнобрового блогера» зовсім не розвивалося, пройшовши крізь віки. 

Шевченка як явище не можна розглядати окремо, відірвано від того, що йому передувало, тобто від сутності: «сутність являється» (Гегель). А сутність кожного індивіда – це суспільне ціле. Так само неможливо зрозуміти Шевченка, відриваючи його від того, в чому він формувався: це і Кирило-Мефодіївське братство з усіма його суперечностями, і коло Жуковського, і підпільна теоретична робота в гуртках на кшталт гуртка Буташевича-Петрашевського, й протистояння слов’янофілів і західників, і неминучість переходу феодальної Росії до капіталізму з усім тим, що за цим іде. Я вже не кажу про те, що треба дивитися, чим була література в той час – це не просто белетристика, а поле ідеологічної боротьби, інструмент у битві за майбутнє. (Хоча лектор сказав, що література в середині 19 століття вважалася зовсім не високим мистецтвом, на відміну від живопису). Ну і не вдасться, як не крути, зрозуміти Шевченка без того, щоби познайомитися з тими, хто його справу продовжив – продовжив, відкинувши зайве, взявши за основу революційність, традицію і масштаб. Розпочате Шевченком підхопили Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Юрій Смолич і багато інших – ті, для кого слово було зброєю. 

Завершив лекцію «чорнобровий блогер» такими пунктами (даю текст із презентації в оригінальному вигляді):

  1. Шевченко жив на грані.

  2. Свідомо йшов на страждання, щоби спокутувати страждання народу.

  3. Смиренність слабкої людини християнина.

  4. Шевченко – провокатор.

  5. Українці покликані звільнити інші народи.

У мене склалося враження, що «чорнобровий блогер» уникав конкретних заяв, тому обмежився цими п’ятьма абстрактними тезами. Боявся промахнутися, точніше – боявся кудись поцілити. Тим паче, все-таки лектор не зумів не сказати нічого.

Наприклад, звернімо увагу на третій пункт: «смиренність слабкої людини християнина»; він мене розсмішив. Це положення ніяк не в’яжеться з наступним. Та й із першим, а ще – з третім і з останнім. Та що там казати: у чому-чому, а в смиренності Шевченка звинувачувати не можна. Так само нерозумно хвалити його за це. 

Так, той самий Іван Франко відзначив: «Терпіння чоловіка, одиниці, перетопилися для нас в брильянти, котрими величається цілий народ, уся Слов’янщина». Але ж тут мова зовсім не про явище, а про постать. Нас же, разом із лектором, цікавить явище, філософія, позиція, дух. А коли навіть про постать Шевченка – тут би я з Франком не погоджувався, а, вслід за «чорнобровим блогером», вказував на бунтарський характер Тараса.

«Кайдани порвіте» – де ж тут смиренність?! Толстовське «Не убий!» – це інша річ, тут я би зрозумів. Революційність Шевченка, його готовність боротися з усім відсталим, забитим, його життя – це свідчення того, що «чорнобровий блогер» погарячкував. Нічого страшного не сталося би, коли на один пункт було би менше.

З лекції у цілому видно, що найбільше шкодять Шевченкові ті, хто ним захоплюються. Втім, останній пункт – «українці покликані звільнити інші народи» – мені припав до душі. Не знаю, що саме вклав у ці слова лектор, але виглядають вони непогано. І справді, послідовний патріот, по-справжньому вірний своєму народові, мусить виступати в ролі овода, підганяти його, примушувати його рухатися вперед. Як у Франка: гавкати, щоби країна не спала. Наступний рівень патріотизму, як я розумію, це «гавкати на весь світ», працювати не лише на благо свого народу, але й на благо всього людства. Данило Гайдамаха помітив це – значить, готував лекцію недаремно. 

Текст: Небайдужий слухач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.