Про місце мистецтва в епоху хай-тек

Вже самий факт існування стилю хай-тек в мистецтві говорить про те, що технології витісняють мистецтво, тому існувати воно може хіба лише видаючи себе за технологію або прямо на неї перетворюючись. Тому пошук сучасних форм існування мистецтва – така ж складна задача, як і спроби повернути людині молодість.

Але і в такому ділі можна досягти успіху, якщо взяти будь-який перехідний спосіб життєдіяльності людини за мистецтво, включити в нього художнє мистецтво на правах моменту. Правда, в цій широті поняття виявляється його вузькість: історичність із претензією на всезагальність.

Поняття про мистецтво як про вміння, як про знання діла, в остаточному підсумку – як про майстерність, належить епосі Античності, де воно тотожне грецькому “техне” – “мистецтво”, “майстерність”. І перетин цих значень – аж ніяк не лінгвістична особливість. Зв’язок між мистецтвом та технологією куди міцніший, ніж здається. Їхня єдність фіксується в третьому значенні слова “техне” – “вміння”. А вміння – це не лише володіння технологією і не тільки мистецтво, але і розум.

Щоразу коли людство відновлювало цю єдність, воно передбачало і подальший розвиток, свідченням чого є Відродження. Там, де ця єдність розпадалася, мистецтво віддалялося від людини аж до перетворення на “мистецтво задля мистецтва” з одного боку, і на вульгарну “попсу” – з іншого. Технології у таких умовах легко підпорядковують людину своїй власній логіці та перетворюють її на свій власний придаток. Інакше і не може бути, якщо людина передає власне вміння машинам, не залишаючи собі нічого, або намагаючись конкурувати з машиною на ґрунті вже машинізованої діяльності.

Наразі ми маємо просто несамовиту картину стрімкого розвитку технологій на тлі такої ж стрімкої деградації людини. За умов, коли технологія стає “хай”, то людина з волі чи з неволі виявляється “лоу”. З цим навіть не намагаються сперечатися. Ставши творцем машинних технологій виробництва, що будь-який вид діяльності виконують краще, ніж людина, остання не знаходить переконливих аргументів супроти того, щоб її саму не відправити на звалище історії.

Але в цьому потреби немає – людина і так там знаходиться.

І це не так художнє порівняння, як констатація факту. Як же інакше охарактеризувати ситуацію, коли продукт людської діяльності виробляється без будь-якого зв’язку із суспільними потребами, тобто стає непотрібним вже в момент свого виробництва? А сьогодні виробляється дуже багато такого, що людині взагалі-то непотрібно (характерно, що саме ці галузі виробництва є найприбутковішими: виробництво зброї, наркотиків, алкоголю, тютюну, індустрія відверто дебільних розваг і т.д.), і абсолютно не виробляється те, без чого людина в принципі не може бути людиною. За таких умов непотрібною річчю стає і людина як кінцева ціль будь-якого виробництва взагалі.   

Зокрема, це фіксується в індустрії сучасного мистецтва, яке давно не проти і на бляшанку перетворитися, аби лише бути затребуваним. У своєму русі навпомацки, коли сліпий водить незрячого, воно набуває панівного над людиною характеру, диктуючи їй що і як робити. А використання цифрових технологій цю справу так спотворило, що людина вже й зовсім загубилася в тому, яку реальність їй потрібно перетворювати – ту, в якій вона живе, або обмежитися перетворенням віртуальної реальності комп’ютерних ігор. Ось і сперечаються щодо переваг і вад, щодо ціни і вигоди технічного прогресу. Але поки для нас залишається прихованою природа машини, нам не зрушити з місця.

Машина є продовженням людської руки поза межами органічного тіла. І коли технології поневолюють – це завжди є дія руки іншої людини: це суспільна суперечність, де одна зі сторін представляє логіку функціонування машини, а інша – логіку супротиву, заперечення першої сторони. Однак і заперечення буває різним: наприклад, луддизм на світанку машинного виробництва або дауншифтинг сьогодні. Таке заперечення насправді тільки зміцнює становище, від якого тікають, або яке намагаються знищити.

Одна сторона є лише умовою існування іншої, і розв’язання боротьби неможливе через збереження хоча б однієї з них. Але гострота соціальної суперечності породжує і ясність способу вирішення. Таким міг бути лише шлях включення всіх досягнень людської культури (зокрема й досягнень технології) до подальшого розвитку людини, її вмінь та її розуму, а не до підпорядкування людини розвитку технологій. Це шлях подолання способу виробництва, який передбачає поневолення людини людиною за допомогою машини, шлях до зняття суспільного розподілу праці, де вільний час – це не безробіття або неробство завдяки іншому, а необхідна умова розвитку кожного і всіх.        

Мистецтво як історична форма існування культури людської чуттєвості втілюється разом із тією реальною суспільною діяльністю, що надихнула художника. І оживити мистецтво – значить оживити діло життя, коли прірва між мистецтвом і технологією не поглинає людину, а коли мистецтво надихає людину і готує її до стрибка, який цю прірву подолає. Але зробити такий історичний стрибок без розвиненої засобами мистецтва уяви – здатності бачити ціле попереду його частин – подібне до спроби дістатися Місяця пострілом із лука або верхи на гарматному ядрі.

Ярослав Вареник



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *