by Deyan Georgiev
by Deyan Georgiev

Пошта

Навчання грузить. Військкомат напрягає. Робота – само собою. Вихідні не рятують, існують лише для того, щоб підрубати “хвости”, підготуватися до нового тижня. А там усе почнеться спочатку.

От і зараз – стоїмо із братом, заспані, в коридорі ЖЕКу. Я маю заплатити по рахунках – приїхав учора із Києва на батьківщину. Потім – поїду на роботу. Братові теж треба на роботу: працює, бідолаха, з дев’ятої до дев’ятої. Всього сорок років, а хронічних захворювань вже на двох дідів вистачить. Але все одно старається мені допомогти: сьогодні ось навмисне вивів машину, щоб підвезти мене до пошти.

Поштарки все немає. Немає її о 8:10, немає о 8:15. Людей у коридорі зібралося вже чимало. Нарешті приходить.

– Ой, а вас тут вже скільки! – вигукує вона. – Мар’яно, і ти тут?

– Доброго ранку!

– І тобі доброго! Уявляєш, малий захворів, довелося в поліклініку вести, а тоді додому. Нічого, посидить сам, не маленький вже – хоч підлогу помиє…

На цих словах поштарка відчиняє ґрати, тоді двері. Ми з Костею заходимо – перші в черзі.

– Вам посилку? – Звертається до брата: знає його.

– Сьогодні ні. Нам тут по рахунках…

– Тоді чекайте. Якби посилку, то я б зразу. А так – треба, щоб система завантажилася.

На відділенні все так, як було, коли я ще ходив сюди із батьком: он там – прилавок із лотереями та марками, у кутку – кабінка для міжміських дзвінків. Але водночас – усе інакше. Часи змінилися, та й батька вже десять років як немає.

– То що, вам уже і ремонт зробили?! – Із подивом запитав брат, ковзаючи поглядом по стінах.

– Зробили, – відповіла, зітхнувши, поштарка.

– Стало краще?

– Та де там, Костю… Подивися на вікна, ти ж чоловік, сам помітиш.

Ми з братом дивимося на вікна. Хоча Костя усього на десять років від мене старший, я все одно відчуваю себе поряд із ним малечею. Та й у вікнах я нічого не тямлю. Тож чекаю, доки він відповість, щоб підлаштуватися під його думку.

– Мда… Оце так вікна! – Відповідає, нарешті, Костя.

– Скажи? – Каже поштарка. – Ми зі старими вікнами від спеки подихали. А тепер як? Поставили склопакет, а кватирки де? Що нам влітку робити?

Кватирок, дійсно, немає. Величезні, більші за людський зріст вікна, широкі й світлі – але не відкриваються. Я вдивляюся братові у вічі й чомусь думаю про те, як буде, коли він помре. Ми всі помремо. Але він… Я хотів би вмерти раніше за нього, але не хочу завдавати йому болю. Брат мовчить, суворо озирає вікна й грає жовнами.

– Мда…

– А це ще що! – Продовжує поштарка. – Були ось вчора збори – у неділю. Шеф каже: треба модернізуватись. Треба – то треба, міркую я. Та для цього – веде далі шеф – будемо робити цілодобові відділення. Щоб пошта і вночі працювала…

Я не вірю своїм вухам. Тут, в NN, навіть піцу не возять цілодобово – куди ж пошту відкривати? Кому вона треба серед ночі? Мені стає соромно від того, що я не сплатив рахунки через інтернет, аби не додавати жінці роботи. Але ж коли ти сам прийшов у відділення, воно наче якось надійніше…

Костя зазирає у стару телефонну кабінку, – там стоять відро та швабра, – а поштарка додає:

– Ще, каже – треба виторги. Які?! Ось у мене робоче місце, я туди-сюди ганяю: на склад – зі складу. Проводжу рахунки. І що, мені ще календарики продавати? Чи кросворди?

Поштарка кидає головою вбік, і я дивлюся на широкий стелаж, де висять календарики, марки, журнальчики, навіть мило.

– Тобі мило треба? – Питає Костя суворо.

– З…зараз? Навіть не знаю… – затягнув я спершу, але за мить второпав. –  Як там що, то я куплю.

– Ну, господарче, – каже Костя. – Я от купив кілограмів із десять, мужик знайомий продає. Гарне таке мило, не розкисає…

Мені стає якось легше, але разом із тим і ніяково.

– Костя, система запуститься, і я одразу вам проведу, – мовила поштарка. – Ви ж не поспішаєте?

– Та нє, – Костя дивиться на мене, тоді знову на вікна.

Поштарка зітхнула і продовжила:

– Я бачила, як у Китаю працюють поштарки… Ти бачив?

– Та коли ж?

– Там конвеєр. Вона сидить, кнопочку натисла, до неї стрічка прибігла, там посилка. Все. Просто сидить і кнопки тисне. Розумієш?

– Ага.

– А тут?! Знайти оператора, щоб сидів ще й уночі? З 8 до 20 знайти когось у NN – це неможливо. Дуже важко знайти такого оператора. А з 20 до 8… У NN… Де взяти?

– Та ніде.

– Як гадаєш, хто сидітиме?

Брат, я і поштарка мовчимо: всім ясно, що сидітиме вона, аж до скону. Мені знову стає соромно: так, ніби я винен у всьому цьому безглузді. Попри те, я придивляюся до поштарки уважніше. Симпатична, молода ще жінка, хоча точно визначити вік неможливо. Кутики її губ, спрямовані донизу, видають обурення. Вона могла б бути дружиною когось із нас: не надто старша за мене, дещо молодша від брата. Хтось із нас чекав би її вночі – або зранку – з роботи. Хтось із нас кохав би її, виховував спільних дітей, але нічим не міг би зарадити у цій щоденній самотній боротьбі.

– Запрацювало. Що там у вас? – Нарешті мовила поштарка.

Я дав жінці рахунки і гроші. Хвилина – і все пораховано до копійки. Чітка, вміла, сумлінна робота людини, яка знає, що від неї більшого не чекають.

– Доброго ранку! – Промовляє вона до нового відвідувача, не піднімаючи очей від комп’ютера.

А ми з братом прощаємося і йдемо: він – до машини, а я – до зупинки, звідки маршрутки прямують до столиці.

1 Comment

  • Щось таке шире, тепле, до болю знайоме і зрозуміле, але терпке від безвиході. А може ні? Принаймні щирість і правдивість автора наразі заслуговує уваги. Читається легко. Наснаги Вам!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.