Перша зустріч філософського клубу «Гармата»

З давніх-давен філософія займається чимось своїм, сакральним, недосяжним для простої людини. Користується серйозними поняттями, категоріями. І все їй не подобається, вона завжди критикує, виправляє, постійно уточнює, чіпляється до слів. Причому займається не реальними справами, а, скоріше, відірваними від життя. Недаремно слово «філософствування» часто вживається в народі з насмішкою, а «філософствувати» – те ж саме, що і переливати з пустого в порожнє. То яка з неї користь?

З такої філософії, яка тільки своїми – філософськими – справами займається, користі небагато. Це як мистецтво заради мистецтва чи наука заради науки. Спеціалістам якоїсь окремої галузі часто здається, що те, чим вони займаються – найважливіше. Це наслідок того, що спеціалісти не виходять за межі своєї сфери діяльності, а це, в свою чергу – результат розподілу праці. Коли люди – не люди, а спеціалісти, обмежені конкретною роботою, специфічними завданнями, обов’язками, тоді характер їхньої діяльності породжує специфічне, вузьке професійне мислення, яке не дає їм можливості побачити предмет своєї діяльності в усіх його проявах і у зв’язку зі світом взагалі. Що ж ви хочете від філософів, які тільки у філософії «варяться»? Зрозуміло, що користі практичної від таких філософів чекати даремно.

З іншого боку, зовсім без філософії не обійтися. Адже жоден із нас не обходиться без мислення. Часто нашого буденного мислення не вистачає для того, аби впоратися з суперечностями, з якими ми стикаємося, – тоді ми звертаємося до філософії. Не буквально запитуємо у філософів, що робити, а починаємо вчитися мислити філософськи. Бачите, філософія постає тут не як сукупність відповідей на питання, а як метод пошуку відповідей. І, оскільки питання постають перед реальними людьми в реальному житті, то й філософський метод мусить бути практичним. Тут уже не вдасться втекти від питання в сферу абстрактного, сакрального, тут уже не буде місця розмовам про «вищі матерії».

Завдання, яке ставить перед собою філософія – не пояснення світу всіма можливими, унікальними, оригінальними способами, а зміна, перебудова, вдосконалення його.

Сьогодні бажаючих пояснити світ – безліч. Тих же, хто може змінити його – майже немає. І це дивно, бо бажаючих його змінити дуже багато. Куди не гляньте, всюди побачите активістів, благодійників, тисячі організацій, які боряться за екологію, права, рівність – список можна продовжувати безкінечно. Що ж заважає бажаючим змінити світ на краще реально впливати на нього?

От взяти, наприклад, жіноче питання. Чому зусиль феміністок не достатньо для того, аби реально покращити становище жінки в суспільстві?

Щоби відповісти на це питання, або принаймні як слід його обміркувати, ми організували публічну зустріч на тему «Як жінка стала людиною». Запросили двох спікерів: письменника Артема Чапая і редактора літературного журналу «Лепорт» Олександра Демарьова. Модерувала зустріч аспірантка кафедри філософії Крістіна Москаленко.

Артем Чапай, автор книжки «Тато в декреті» висловив свою позицію першим: чоловік – не жінка, тому виникає питання, чи може він боротися за жіночі права. Артем вважає, що мусить хоча би підтримувати цю боротьбу. Кілька років тому він пішов у декрет на півтори року, щоби доглядати за двома дітьми і цим самим звільнити від декрету свою дружину.

У Артема виникали сумніви не тільки, чи може чоловік боротися за права жінок, а й чи може говорити чоловік на цю тему:  «Чому, – запитував Артем Чапай, – сьогодні чоловіки зібралися тут, аби поговорити про жінок? Доречніше було би дати жінкам можливість висловитися».

І сам відповів на своє питання: «Тому сьогодні чоловіки говоритимуть про фемінізм, бо жінки зараз зайняті важливішими справами».

Мова йде про наслідки маршу жінок на 8 березня. Не можна сказати, що цей марш особливо відрізнявся від попередніх подібних виступів. Особливу увагу до себе привернув плакат, де зображена жінка, яку з усіх сторін пригноблюють: церква, праворадикальні сили, сексуальне насилля і т.д. Тепер на організаторів маршу чекають в суді.

Наступний доповідач говорив про те, що жінка ще не стала людиною. Так само, як і чоловік. Те, що доступно кільком, залишається недосяжним для багатьох. Хто сьогодні може жити по-людськи? Щоб просто виживати,  доводиться багато часу витрачати на заробляння грошей в нелюдських умовах. Звідси витікає необхідність боротьби перш за все проти експлуатації на роботі. Ще Шарль Фур’є – той самий, що ввів у науку поняття “фемінізм”, – першим сказав, що емансипація жінки – це мірило загальнолюдської емансипації. Тобто, жінка тільки тоді стане вільною і рівноправною, коли не залишиться в світі експлуатації людини людиною.

Досягається рівність чоловіків і жінок зовсім не боротьбою за жіночі права. Треба цілитися в те, що породжує і таке «нерівне» право, і таке пригноблення, і експлуатацію. Тобто в розподіл праці. Жінки й чоловіки тому, на думку другого спікера, не розуміють, що їхні цілі збігаються, бо мислять не як люди, а як жінки, як чоловіки, як спеціалісти і т.д. Врятувати ситуацію може художня література, оскільки вона вчить людей ставити себе на місце інших, дає можливість прожити життя інших.

Після обох доповідей міркувати стала аудиторія. Якщо повірити останньому спікеру, то Артем Чапай, виходить, правильно все зробив, написавши книжку. Але чи цього достатньо? Ні, вирішили присутні, це тільки початок справи.

По-перше, нічого особливого в тому, що чоловік доглядає за дітьми, немає. По-друге, якщо й писати про це книжку, то таку, яка би показала усі вигоди й невигоди догляду за дітьми. Хтось із залу сказав, що виховання дітей – це ідеальні умови для людини, що це «найлюдяніша робота».

«Так, – підхопив ще хтось, – біда тільки в тому, що ця «найлюдяніша робота» – пекло». З цим ніхто сперечатися не наважився.

«Нічого не розумію, – сказав один із хлопців на «камчатці». – Давайте встановимо відповідність між поняттями. Бо ми говоримо різними мовами. Я – чоловік. Я – людина. Хто каже, що я не став людиною?.. Про яке пригноблення йде мова? Невже в нас все так погано?..»

«Чоловіки не можуть бути рівні з жінками, бо ми біологічно різні. У жінок організм влаштований інакше. Про що ж ми тоді говоримо, про яку таку рівність?»

В публічному обговоренні проблеми дуже помітно, як думка постає, виростає. Хтось може щось таке сказати, що думка підлетить високо-високо, хтось же навпаки, просовуватиме своє, заготовлене – і цим самим відведе дискусію в сторону від головного. У нас вийшло так, що ми то правильні речі говорили, то губили думку.

Згодом хтось повернув розмову в русло любові: «Я проти антисексуальності. Я за те, щоб любити жінку. Я за те, щоб жінка любила чоловіка. Але не тільки фізично. Я за те, щоб і фізично любити, і ще якось. Якщо жінка буде тільки жінкою, навіть найкращою серед усіх жінок, то що в ній ще любити? Отже, людину треба розгледіти в жінці, людину».

Наше обговорення підганяло все далі й далі думку, не давало їй спочити. А та росла, збагачувалася, здіймалася вище й вище.

«Говорячи про жінок, – росла далі думка, – треба говорити про любов і виховання. І тут все просто. Ніякої емансипації жінки не буде до тих пір, доки вона буде прикута до немовлят, доки буде рабою при дітях. Справа виховання сьогодні – приватна справа. А мусить бути суспільною. Ось від чого треба звільнити жінку – від гніту сімейного. Так само як пошиття одягу чи виробництво мобільних телефонів є справою суспільною, так і виховання дітей має стати справою усіх людей. Від цього треба звільнити жінку, а далі вона й сама впорається з тим, як їй стати людиною».

Правда, коли одна мати виховує дітей, їй важко. Удвох вже легше. Утрьох – ще простіше. Уявіть собі світ, в якому всі діти виховуються всіма!

То що ж тоді не так з позицією Артема Чапая? Він же прямо так і говорить: чоловік, ідучи в декрет замість жінки, звільняє її від такої, сімейної форми пригноблення.

А те не так, що питання залишається відкритим: просто тепер пригноблений вже чоловік. Питання не вирішиться простою рокіровкою. Взагалі справа звільнення жінки – це суспільна справа.

«Воно-то так, – підвів підсумок Артем Чапай, – все правильно. Суспільство без пригноблення, вільні, рівні люди і таке інше… Це утопія чи антиутопія – все одно, але треба робити щось уже зараз. Проблема не абстрактна, а стоїть вона тут і тепер. І якщо чоловік може допомогти жінці тим, що замість неї піде в декрет, то він зобов’язаний так зробити».

Олександр Демарьов став посилатися на Чехова. «Чехов, проводячи перепис населення на острові Сахалін,  виявив, що майже всі жінки-каторжниці потрапили на каторгу через один і той же злочин – вбивство чоловіка. Найчастіше вони отруювали своїх чоловіків. Самі бачите, що жінки обмежені не тільки у свободах, а й у несвободах. Якщо у чоловіка широкий спектр злочинів, через які він може бути покараний, то у жінки таких «можливостей» – дуже мала кількість. Очевидно, що жінка пригноблена перш за все сімейним життям».

Ця зустріч нашого клубу показала, що теорія і практика не можуть обійтися одна без одної. Теорія, яка не працює на практику, яка її не передбачає, не вирішує реальні завдання, нічого не варта. Так само і практика неосмислена, відірвана від теорії, яка здійснюється “тут і зараз” тільки заради того, аби не сидіти без діла, – сліпа практика. Саме тому потрібно шукати шляхів поєднання цих різних, на перший погляд, і самодостатніх сфер діяльності. Проблема то одна: люди не живуть так, як можуть жити. І саме такі філософські клуби сприяють подоланню саморозірваності однієї великої проблеми.

Після зустрічі ми запитали в одного активного учасника обговорення, що він думає про фемінізм. Він відповів так: «Якось я забув це сказати. Завдань у фемінізму багато, але найголовніше – це зробити себе непотрібним». «Але ж так із усім виходить», – відзначили ми. «Саме так. Ви все правильно зрозуміли».

А як же бути з любов’ю? Невже і вона мусить стати непотрібною? По правді кажучи, мало хто зуміє пояснити, що таке любов, при цьому не обмежуючися своїми уявленнями і не втікаючи в абстрактно-поетичні формулювання. Одні кажуть, що любов – це те, на чому тримається світ. Інші вважають, що в сучасних умовах вона неможлива, бо завжди обумовлена чимось зовнішнім: вигодою, суспільними нормами, якоюсь іншою необхідністю. А розібратися в сутності любові дуже важливо – хоча б тому, що немає на світі людини, яку це питання обходило б стороною. От вам і тема наступної зустрічі: любов.

Відбудеться зустріч 3 квітня. Деталі згодом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.