Місяць тому світ побачила перша книжка редактора Leport’у Олександра Демарьова – “Виховання шахами, або Чого мене навчили діти”. Наш редактор поєднує любов до літератури з любов’ю до дітей, тож його твір про виховання, дитячу душу, дорослу логіку і трохи про життя вчителя шахів. Ми вирішили зібрати перші відгуки на книжку від небайдужих читачів – педагогів, журналістів, копірайтерів, учасників нашого літклубу. Ось що вони думають про “Виховання шахами…” та дебют Олександра Демарьова.
***
Коли пишуть про нову книжку, зазвичай починають з того, що відносять її до якогось жанру, напрямку в літературі, тобто порівнюють з чимось, що було зроблено раніше. Перше порівняння, яке мені спало на думку, коли мені потрапила в руки книжка «Виховання шахами», було порівняння з «Педагогічною поемою» Антона Семеновича Макаренка. Не в сенсі того, що я хотів записати Олександра Демарьова в класики (класиків народжує в першу чергу епоха, а сьогоднішня епоха в цьому сенсі очевидно ялова), а в тому, що його книга – це теж спроба осмислити проблеми виховання художніми засобами. І якщо міряти масштабами нашої епохи, то, як на мене, спроба дуже вдала.
Хтось в цьому місці буде сміятися – оце похвалив: мовляв, серед сліпих і одноокий зрячий. Насправді тут смішного, а тим паче, веселого, не так уже й багато. Адже це факт, що сучасна українська література «сліпа» на обидва ока, та ще й «глуха» на обидва вуха. Вона зосереджена на самій собі і нічого не бачить і не чує кругом себе, навіть у тих випадках, а точніше, в першу чергу в тих випадках, коли письменник художніми чи не дуже художніми засобами намагається нав’язати читачам свою точку зору на те, що відбувається навкруги. В таких умовах найвищої похвали заслуговує будь-який літератор, який пробує хоча б одним, але широко відкритим оком, зазирнути в реальне життя і побачити там не те, що сьогодні модно бачити, а те, що там відбувається насправді і що доброго з того може бути, якщо письменник, спираючись на свій літературний хист, допоможе й іншим побачити добре там, де інші люди повз нього зазвичай проходять і нічого не помічають, а то й помічають в доброму тільки погане. Письменник же мусить навіть у поганому вчитися і вчити інших бачити зародки добра і шляхи до перетворення добра в зло і навпаки.
Найбільша біда сучасної української літератури в тому, що письменники, про що б вони не писали, пишуть про одне і те ж — про себе. Можливо, саме з цієї причини вони нікому й не цікаві. Олександр Демарьов знайшов простий вихід із цієї ситуації — він написав не про себе, а про свою справу. Ні, не про «улюблену справу», а про звичайну, буденну. Він нею заробляв гроші на життя, в тому числі і на те, щоб мати змогу займатися літературною справою. Але, можливо, саме в цьому і є головна перевага книжки «Виховання шахами…», що в ній пишеться не про патетичну любов, не про таку любов до справи і до людей, яку великий попередник Демарьова А. С. Макаренко називав «істеричною любов’ю», яка як швидко спалахує, так само швидко перетворюється у свою протилежність — байдужість. А про звичайнісіньку любов, без якої не варто братися ні за яку справу, ту любов, яку Е. В. Ільєнков характеризував як «уважне ставлення до особистості».
Треба сказати, що, з огляду на таке визначення любові, Олександр Демарьов дуже вдало вибрав коло героїв своєї книжки — це діти. Діти — це дуже вдячний предмет для любові. Адже практично будь-яка дитина може стати особистістю, якщо ті, від кого залежить її виховання, будуть її любити, тобто постараються проявити увагу до її індивідуальності.
Саме цьому і вчить ця нехитра, на перший погляд, книжечка. «Чим би дитя не бавилось, аби не плакало» – говорить «народна мудрість», яка насправді є величезною дурницею, навіть якщо сучасні такого роду «мудреці» від педагогіки пропонують забавляти діток дуже хитрими комп’ютерними іграми, які буцімто ненав’язливо і без зайвих зусиль як з боку дитини, так і з боку педагогів і батьків, всьому можуть навчити.
Насправді, життя — не забавка, особливо — дитяче життя. Саме в дитячі роки багато в чому визначається, чи вийде з людини щось путнє, чи не вийде.
Чим би ви дитину не виховували, шахами, математикою, комп’ютерними іграми — ви завжди виховуєте в ній людину, — натякає вже сама назва книжки Олександра Демарьова. Питання тільки в тому — яка це вийде людина?
Зуміє педагог поставитися навіть до маленької дитини по-людськи — і в цієї дитини з’явиться шанс стати хорошою людиною. Не попадеться на шляху дитини хоча б один такий педагог, який зумів розгледіти в ній людину, — і таку дитину зможе врятувати хіба що чудо, якого, як відомо, не буває, якщо його не творять самі люди. Олександр Демарьов впевнений, що таким «чудотворцем» має бути кожен педагог.
Хтось подумає, що автор ділиться в книжечці своїм власним досвідом. І вгадає тільки наполовину. В тому сенсі, що чужим досвідом не особливо поділишся. Але не зовсім вгадає тому, що в особистий досвід автор книжечки постарався включити найкращий досвід своїх попередників як в педагогіці, так і в літературі. І, в першу чергу, досвід тих людей, які зуміли сплавити в одне ціле педагогічний талант, літературний хист і любов до дітей — Антона Семеновича Макаренка і Василя Олександровича Сухомлинського. Це ще одна перевага цієї книжечки над всією сучасною літературою. Адже зрозуміти, що ідеї цих класиків з портретів (до яких, до того ж, зараз ставляться дуже неоднозначно) є більш ніж сучасними, не легше, як побачити в дитині людину.
Є, правда, в цієї книжечки і один крупний недолік — її не варто навіть починати читати тим, хто не любить ні дітей, ні літератури. Вони, скоріш за все, в ній нічого не зрозуміють.
Ну і що?! – скаже такий читач, таке може написати кожен. І буде по-своєму правий.
На мій погляд, подібну книжечку мусить написати (хоча б для себе самого) кожен, хто хоча б якось дотичний до справи виховання. А якщо взяти до уваги, що, хочемо ми того, чи не хочемо, але всі ми виховуємо інших або, принаймі, самих себе, то подібну книжечку мусить колись написати кожна людина. Раніше казали, що кожен за своє життя має побудувати дім, посадити дерево і виховати дитину. Будувати будинки і висаджувати дерева уже давно краще не індивідуально, а організовано, індустріальним способом. Замість цих двох пунктів я би вставив — кожен мусить написати книжку про те, в чому він в житті розібрався, зараз за допомогою цієї книжки розбирається чи тільки планує розібратися краще за інших. Олександр Демарьов першу свою таку книжечку написав, і вона в цьому відношенні, на мій погляд, може багато в чому служити зразком для інших.
Сьогодні, коли всі, а особливо поборники свободи особистості, всіма силами стараються підігнати виховання дітей під всякого роду «стандарти», перетворити педагогіку в технологію, а педагога в «гвинтик» в технологічному процесі, дуже своєчасною є книжечка, котра показує, що навіть така суперстандартизована річ, як шахи, в розумних і чуйних руках може перетворитися в інструмент виховання людей, здатних відчувати, мислити і, головне, діяти нестандартно, творчо, по-людськи.
Василь Піхорович
***
Розмови про початок навчального року, школу, уроки, пари, сесію, зошити, конспекти, оцінки доводиться чути все частіше, тож трохи віє ностальгією. Молодший брат не дає забути, розказує, як не хоче знову сидіти марно на деяких уроках. Я згадую себе і розумію його.
Роздумів додала недавно прочитана книга Олександра Демарьова “Виховання шахами, або Чого мене навчили діти”. Вона якраз про виховання і вчителювання, а не про шахи, як може здатися спочатку.
Не є новиною, що гарного вчителя з будь-якого предмету знайти непросто. А стати вчителем ще важче. Зі свого досвіду можу сказати, що більшість вчителів і викладачів, які мені зустрічалися, намагалися вчити описаним в книзі “методом наліпок”. Тобі намагаються дати все більше інформації, наче наліплюючи стікери: від важливих фактів до непотребу, а ти не розумієш нащо воно тобі і що з цим робити далі.
Так от що ж робити і дітям, і вчителям, і батькам? Відповідь буде простою. Вчитися один в одного. Це потребує сили-силенної зусиль, терпіння і фантазії. Проте автор книги доводить, що процес захоплює настільки, що й зупинятися не хочеться.
Олександр описує свої спроби бути вчителем “правильним”, наче по стандартам. Але про які стандарти може йти мова, це ж робота з людьми. А з дітьми взагалі треба бути теж дитиною, при цьому вчити їх думати і бути дорослими. Підказки як діяти дадуть самі діти. Варто лише дати їм шанс. Дітям важливо, коли їх слухають і приймають до уваги їх думку. Сказати “сідай і записуй ходи” – просто, а от розіграти цілу історію про шахові фігури – це вже складніше. Це ж треба згадати себе у семирічному віці. Так і робить автор книги. Він стає на місце дітей, і грає з ними, казки вигадує, хвилюється на турнірах, вислуховує, засмучується і радіє. При цьому навчає виходити із ситуації, направляє, не даючи готових відповідей на чергові дитячі “Не буду! Не хочу! А як я маю зробити?” І все це не без долі гумору – яка ж дитина не любить посміятися? Ніколи не любила вчителів, які хотіли здаватися беземоційними, а може такими й були.
Автор вчить дітей дружити, довіряти, бути командою, врешті-решт, не відокремлюватися від дітей, а зважати на думку оточуючих. І сам разом з ними вчиться бачити в дитині перш за все людину та бути людиною зі своїми учнями.
“Виховання шахами…” варто читати й батькам, аби розуміти, що до думки дитини потрібно саме прислухатися, а не намагатися заповнити пробіли свого дитинства. Бо можна скільки завгодно говорити, що це вчителі не вміють вчити, та все ж виховання і навчання починається з сім”ї.
Справжній вчитель – вчить і виховує, насамперед, себе, але разом із своїми учнями. Щоб стати таким треба
“практикуватися, бо інакше ніяк не вийде. На практиці ж учитися добре, тільки одне лякає: помилки дорого коштують. Замкнуте коло, спробуй розірви”.
Після прочитання залишається надія, що поки є небайдужі люди, коло розірветься спільними зусиллями.
Вікторія Пігуль
***
Саша у цій книжці вражає мене своєю… щирістю? кмітливістю? “індивідуальним підходом”? Можна сказати – усім одразу. Але головне – це своєю беззаперечною вірою у людину. І хоч би як сам Саша не іронізував над цим, така його любов до маленької людини, до дитини пронизує не лише його “Виховання шахами…”, але і всю його щоденну педагогічну працю. Без перебільшення можна сказати навіть, що пронизує все його життя.
Василь Сухомлинський писав: любити – значить брати на себе моральну відповідальність за інших людей. Саша дітей любить. І не абстрактною любов’ю до всього, що в них є “дитячого”. Саша любить їх саме як людей, у всьому багатстві їх необмежених можливостей.
Ці можливості ще треба розкрити, зростити, виплекати: у такому, як переконаний Саша, й полягає завдання педагога. А ж кожна людина, хоче вона того чи ні, є педагогом: для себе і для інших – тобто, для всіх, а не лише для дітей.
Любити рішуче, мати діло до всього і до кожного, з усієї сили бути людиною та інших цьому вчити – ось про що йдеться у книжці “Виховання шахами…”. Тому вона “для всіх” і “про все”, і найменше – “про шахи”, які в кожного свої.
Олександр Гавва
***
Перший варіант книги Сашка Демарьова я читала ще минулої осені. Він просив мене ознайомитися з рукописом і сказати, що я думаю як вихователь.
Перше враження – ну й нудна передмова! Я почала редагувати, та краще не виходило. Вирішила кинути передмову, читати далі і… захопилася. Історія повела за собою: молода людина, що шукає роботу, майже випадково знаходить себе в найцікавішій, найважливішій та найскладнішій справі – у вихованні дітей. Чому майже випадково? Тому що, на мою думку, ця випадковість закономірна. Самі посудіть: батьки Сашка – вчителі та мають п’ятьох (!) власних дітей, в університеті автор отримував гуманітарну освіту, а гарна гуманітарка – це завжди про виховання – себе, людей, суспільства. Тож не дивно, що Олександр Демарьов, гарний учень своїх вчителів, спробував себе в педагогіці і у нього щось вийшло. Та й так вийшло, що навіть книгу про це написав.
Автор ставить питання і не завжди дає на них готові відповіді. Наприклад: як домогтися того, щоб дитина стала добрим шахістом? що таке «красивий мат» і що таке краса? що таке думання? Але ставить ці питання так, що читач буде ще довго думати: «Дійсно, що ж це таке?». Виховувати без власної відповіді на ці та подібні до них питання дуже важко.
А бувають задачі, які, як не дивно, авторові вирішити легше: яким має бути ідеальне заняття? Тут на допомогу Сашкові приходять самі діти, тому і вдається дати відповідь на це непросте питання, що турбує кожного вчителя. Діти взагалі добряче допомагають авторові в осмисленні виховного процесу.
Це великий плюс як самої книжки, так і виховання шахами “від Демарьова”: діти вчать педагога, як краще вчити, а педагог намагається зрозуміти, чого ж хочуть і що насправді потрібно дітям.
Ну і одним із найважливіших моментів виховання від Сашка Демарьова є любов до дітей. Я вважаю, що без любові виховання неможливе, а книжка Сашка це ще раз доводить. Своїх учнів він ніжно називає Оленька, Ілюша, Кірюша – та не це про любов, точніше – не тільки це. Бувають і Нікіта, і Артем, і Оля – всі вони теж про любов, навіть тоді, коли з кимось Сашкові доводиться жартувати про какашечки, а з кимось – розпрощатися назавжди.
На шахових заняттях бувають злети і падіння, бувають повні провали. Але все це життя, яке треба не тільки прожити самому, а якому треба навчити молоде покоління. Як це зробити? Як допомогти дітям навчитися чомусь та стати щасливими людьми? Сашко робив це за допомогою шахів і вважає, що через будь-який предмет до цього можна йти. Книга “Виховання шахами, або Чого мене навчили діти” – це живі ілюстрації, як так жити з дітьми, щоб не заважати їм розвиватися, а допомагати краще зрозуміти світ, його закони та отримувати задоволення від цього пізнавального процесу.
Крістіна Москаленко
***
Мой способ понять, хороша ли книга – первая мысль после ее прочтения. Если это что-то вроде “ура” – значит было скучно. А когда книга “зашла” – конец всегда наступает неожиданно и вызывает легкую панику смешанную с желанием десять раз проверить, точно ли уже всё. Такую книгу хочется обнять и поблагодарить за то, что она была тебе хорошим другом. А потом отругать за то, что предательски закончилась.
Книгу Саши Демарева хотелось обнять и отругать. Хотя бы потому, что каждая строчка звучала у меня в голове его голосом, а все сцены разыгрывались в воображении очень ярко и искренне. Потому что и написаны были от души, без желания казаться лучше, чем он есть.
Я читала книгу когда готовилась стать учительницей. Думаю, будущим и настоящим педагогам любых предметов, а тем более родителям “доктор прописал” читать “Воспитание шахматами”. Ведь книга совсем не о шахматах – она о детях, о взрослых, о мире и о неназидательной педагогике. Каждая мысль доносится художественно, а не летит топором в лоб. Вы читаете историю, а в качестве послевкусия сами приходите к нужным выводам. И это приятно, ведь вас никто не поучает.
Я считаю, с Саши нужно брать пример вот в чем: заниматься своим делом так, чтобы об этом не стыдно было написать книгу. И, конечно, писать такую книгу, после которой не стыдно будет заниматься этим и всеми остальными делами.
Марина Овчинникова
Залишити відповідь