Пара слів про Джованні

«Тим-то, хотівши бодай потроху виправити несправедливість долі, що там саме поскупилася на підпомогу, де менше було сили, як то ми бачимо у тендітного жіноцтва, піднявся я подати на розраду і втіху закоханим (з інших досить буде голки, прядки й мотовила) сто оповідок, сиріч повісток, притч або ж історій, що розказали семеро дам і троє кавалерів…»* — ніби виправдовуючись, зізнається Джованні Боккаччо у передмові до «Декамерона».

Та й справді, на перший погляд «Декамерон» може здатися такою собі хрестоматією тогочасних «анекдотів» — іноді смішних, іноді вульгарних. Особливо, якщо читати цей твір відразу після «Божественної комедії».

То чому ж дослідники ставлять його в один ряд з найвизначнішими пам’ятками європейської літератури? Чому він так вплинув на сучасників та нащадків? Чому ми захоплено читаємо й обговорюємо «Декамерон» зараз, через майже 700 років?

Роки творчості Боккаччо знаменують собою початок італійського Відродження. Як відомо, головною культурно-філософською лінією, яку воно виробляло, був гуманізм. Говорячи про гуманізм, частіше за все ми згадуємо пишномовні постулати про найвищу цінність людського життя, свободу творчості, право на самовизначення…Однак абстрактне визначення поняття втрачає сенс, якщо до уваги не береться становлення цього поняття.

Аби відстежити становлення ренесанного гуманізму, перенесімось у Флоренцію часів Боккаччо.

В італійських містах доби Високого Середньовіччя склалася унікальна ситуація. Надзвичайно високий рівень урбанізації, торгово-фінансова спеціалізація економіки, «екзотичні» для тодішньої Європи республіканські форми врядування — все це робило Італію ідеальним місцем для народження нової, передової тоді економічної формації — капіталізму. Майбутня колиска італійського Відродження — Флоренція — ще у XII столітті позбулася влади феодалів. Втім, політика є концентрованим вираженням економіки. І стрімке економічне зростання Флоренції супроводжувалося загостренням класових протиріч у суспільстві, і, як наслідок, інтенсивним політичним процесом. Останній був надзвичайно складним: історія Італії тих часів містить чимало драматичних та кривавих сторінок. Складною була і класова структура. Вже у XIII – на початку XIV ст. аристократія та старі купецькі родини (nobili) втрачають вплив у республіці, і першість здобуває «жирний народ» — popolo grasso — найбагатші громадяни міста. Дехто з них починав як цеховий майстер або торговець середньої руки. Завдяки своєму підприємницькому хисту, енергійності, або ж просто щасливому збігу обставин, часто не без шахрайства та брехні вони здобували свої статки. Таких називали «новими людьми». Образом такої людини є Чаппеллетто з першої новели «Декамерона». Втім, суспільна структура була доволі гнучкою, і розоритися можна було ще швидше, ніж розбагатіти. Не в останню чергу це зумовлено гнучкістю самого фінансового капіталу. Так, оцінюючи вибори до синьйорії, один з сучасників з обуренням підкреслював той факт, що люди низького походження, які здобули статки у виробництві, швидко підіймаються політичними сходами та відтісняють «старі роди» (які, в свою чергу, нещодавно й самі були «новими»).

Звичайні міщани, особливо торговці середньої руки, захоплювалися цими «історіями успіху». Таким щасливчикам заздрили, їх ставили у приклад. Так, купець Джованні Мореллі у своїх «Записках» дає поради синам, і ставить їм за приклад свого батька Паголо: той залишив по собі статок у двадцять тисяч флоринів, почавши всього з п’яти сотень.

Але є й інша сторона медалі — найбідніші мешканці Флоренції, яким не було місця в цій міщансько-купецькій ідилії. Мова йде, насамперед, про дрібних ремісників, членів молодших цехів, та про «худий народ» — popolo minuto — найманих робітників, які не належали до жодного цеху і не мали політичних прав. Найбільшою та найактивнішою соціальною групою серед «худого народу» були чомпі —  чесальники хутра. Невдоволені важкими умовами праці та безправним положенням, чомпі неодноразово повставали. Зокрема, повстання 1378 року називають першим в історії страйком найманих робітників.

Ті флорентійці, що працювали в цехах по 12-14 годин — а саме такою була більша частина населення міста — аж ніяк не мали доступу до високої культури Відродження, та взагалі були позбавлені шансів на повноцінне людське життя.

Та все ж, середньовіччя добігало кінця. Всі ці тектонічні зміни в суспільстві потребували свого вираження у «світі ідей». І воно віднайшлося: у формі ренесансного гуманізму. Благо, йому було на чому триматися: перевідкрите античне мистецтво та філософія, становлення університетської освіти, вчення Аверроеса та Абеляра, поезія вагантів та провансальців, і, нарешті, геній Данте  — все це лише декілька камінців у величезній мозаїці проторенесансної культури. Однак чи не був цей гуманізм однобоким «гуманізмом купців»?

І так, і ні. Гуманізм Відродження — лише історична форма, він не ставив за мету знищення пригнічення трудящих, щастя та гармонійний розвиток всіх і кожного. Та й не міг. Це — справа не одного століття еволюції гуманістичних ідей. Але геніальний митець тим і вирізняється, що він здатний вийти за межі свого часу та свого класового положення.

Заслуга Боккаччо в тому, що його гуманізм — це, насамперед, добре, по-справжньому людяне ставлення до реальних людей. Так, може він і не будував основоположних світоглядних систем, проте як ніхто відчув цей дух оновлення, та зміг донести його до сучасників у найбільш зрозумілій, найбільш олюдненій — художній — формі.

Він відчув усе правильно не випадково, а тому що йому було добре знайоме найвище з людських почуттів – любов. Загадкова Ф’яметта, в яку був закоханий Бокаччо, навіть не здогадувалася, як вона вплине на подальше становлення європейської культури. Адже це була не удавана закоханість до прекрасної дами з лицарських романів, і не всеосяжна, засліплююча, проте незрозуміла простому читачеві дантівська любов до Мадонни Філософії. Це було звичайне кохання земного чоловіка до земної жінки, яке італійський митець підняв до вершин людської культури.

Сутність його починає розкриватися вже у ранній творчості Боккаччо. У поемі «Комедія флорентійских німф» (інша назва — «Амето», 1341-1342 р.р.) молодий сільський мисливець Амето зустрічає німфу Лію, у яку відразу ж закохується. Тоді вони приєднуються до шістьох інших німф. Вони сідають у коло і, «щоб не сидіти цілий день без діла», починають по черзі розповідати про себе. І Амето настільки вражений їхньою довершеною красою, що по черзі закохується в кожну з них. Але вже наприкінці дня, коли завершує свою розповідь Лія, він прозріває і розуміє: Венера, якій служать німфи, «не та богиня, которую глупцы призывают в разнузданном любострастии, а та, что одаряет смертных  истинной, праведной и святой любовью», та й сам з неотесаного селянина перетворюється на рівного тим німфам, які «з дикого звіря перетворили його на людину».

Де в чому «Декамерон» наслідує «Амето». Там також є семеро дам, котрі по черзі розповідають історії. А в першій новелі п’ятого дня з’являється перероджений образ Амето – Кімон (Чімоне).  Проте антураж античної міфології тут вже відкинуто, а разом з ним – алегорію, таку типову для середньовічної літератури. Ця «реалістичність» подій та персонажів дає змогу зрозуміти боккаччівське бачення любові якнайчіткіше. «Треба гадати, безперечно, що в благородній Кімоновій душі крились багатющі дари небес, та заздрісна фортуна тримала їх у міцних заковах десь на самому споді серця, і лиш Амур, сильніший за фортуну, розбив і розірвав ті ланцюги, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світлосяйних вершин її піднести». Погодьтеся, це щось більше, ніж просто сексуальний потяг або економічний союз.

Життя і творчість Боккаччо насичені протиріччями. Літературна форма його творів балансувала між формою тосканських народних оповідань та високим стилем античної поезії та риторики. Це протиріччя ним було вирішене блискуче, в чому переконує нас «Декамерон». Однак близько 1355 р. він пише сатиру «Corbaccio, або лабіринт любові», у якій жорстко висміює жінку, яка знехтувала його коханням, а на додачу всі жіночі слабкості. Через цей твір поета навіть називали жінконенависником, хоча в інших його текстах подібне розгледіти дуже важко. В питаннях політики митець теж не відрізнявся непохитністю. З одного боку, він був прибічником республіканських ідеалів, захоплювався античними прикладами боротьби за свободу, та навіть засудив Петрарку за службу міланському тиранові. З іншого був прийнятий при неаполітанському королівському дворі, прихильний флорентійському олігархічному роду Аччаюолі та присвятив королю Кіпра «Генеалогію богів». А ще Боккаччо, попри власні гуманістичні переконання, насмішки над духівництвом та ханжами, під кінець життя став релігійною людиною та навіть мав намір відмовитися від своїх творів.

Проте саме ці суперечності дозволяють нам побачити у авторі «Декамерона» справжню, живу людину. А разом з тим краще зрозуміти ті зміни у свідомості та у мистецтві, на передньому краї яких опинилася Італія, вступаючи у Відродження.

Втім, Джованні Боккаччо має ще одну можливо, найважливішу перевагу.  Він просто добрий.  За церковною системою цінностей, всі персонажі новел «Декамерона» грішники, яким гарантоване місце в пеклі. Найпопулярніший «гріх» у «Декамероні» це, безперечно, перелюбство. Проте ні автор, ні герої-оповідачі нікого не проклинають та не засуджують. Вони часто сміються, але цей сміх ніколи не буває злим. Автор ніби говорить: «І таке в житті буває: всі ж ми люди».  І здається, що перші читачі дійсно відчували себе людьми, коли читали це. Звільняючись від нелюдської феодальної системи, вони починали звільнятися ще й від реакційної лицемірної моралі та слідом за Боккаччо віднаходити новий, гуманістичний, спосіб  мислення. І таки віднайшли: саме в епоху Ренесансу гуманізм став цілісною світоглядною системою, дуже потужною і революційною.

Із плином часу потреба в цьому способі мислення зовсім не відпала. І кому, як не нам, тепер вдосконалювати гуманістичні ідеї, приводити їх у відповідність до нагальних потреб сьогодення? Зрозуміло, що нічого вдосконалити не вийде, якщо не прожити всю історію розвитку і становлення гуманізму. А для цього, перш за все, треба читати й розуміти його творців: Данте, Бокаччо, Петрарку.

*- тут і далі – переклад М. Лукаша

 

Текст: Ігор Сухенко

Одна відповідь

  1. А почему не анализируется сам “Декамерон”? Например…. Сидят по вечерам пять молодых мужчин и пять молодых женщин. Почему они расходятся по отдельным комнатам, а не пытаются спать вместе, попарно? А потому, что по Европе того времени бродила её величество ЧУМА… И так далее………..

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *