Озирнись довкола і закричи

Чи важко зображувати реальність такою як вона є? Звичайно, ні. Для цього потрібні лише очі, вуха та блокнот, в який будуть неупереджено вноситися абсолютно всі дані.

Роман Макса Кідрука “Не озирайся та мовчи” і є певним протоколом реальності з вкрапленнями наукової фантастики. Але чи досить такого протоколювання, щоб називатися літературним твором?

Звинуватити Макса Кідрука в брехливому чи неточному зображенні сучасної української дійсності просто неможливо.

Справді, в школах коїться цілковитий безлад, батьки та вчителі байдуже або вороже ставляться до дітей, діти так само ставляться один до одного, лаються, втікають у свої вигадані світи та інколи раптово помирають.

Але для кого це новина? Це бачить, розуміє та може доповнити історіями з власного досвіду кожен читач: дорослий чи підліток.

Саме тому читачам не потрібен та не цікавий весь цей натуралізм та надмірна увага в романі до всіх деталей побуту, зовнішності тощо, оскільки це аж ніяк не створює художніх образів, а виконує роль “продакт-плейсменту”.

За всією цією педантичністю та прискіпливістю автор приховує своє невміння відрізнити головне від другорядного та розвинути хочу б яку-небудь деталь до художнього образу, невміння викрити сутність речей та їх причини.

Із твору ми дізнаємося всі нудні та жахливі подробиці з життя мешканців Рівного, але так і не зможемо поспівчувати жодному з них, бо, попри свою деталізованість, вони залишаються абстрактними шаблонами без жодного натяку на самостійність та розвиток. Коли в сюжет вводиться якийсь персонаж, можна одразу здогадатися, яку роль він буде виконувати, не відходячи від неї ні на крок.

Візьмемо, наприклад, головного героя роману Марка. Ми знаємо про нього абсолютно всі деталі: зовнішність, звички, думки, марку взуття, телефону, улюблені комп’ютерні ігри та пісні, але він все одно залишається повністю шаблонним образом “ботаніка” та жертви цькування у школі, про яких вже створено сотні літературних та кінематографічних творів.

Але роман Кідрука відрізняється від них тим, що автор взагалі ніяк не коментує це явище, не показує шляхів для вирішення конфліктів, бодай навіть невірних. Автор просто відсторонено стоїть у компанії хуліганів та знімає відео побиття свого головного героя якомога натуралістичніше, щоб побільше синців, крові та ран було видно.

І коли герой ставить питання: “За що мені це все? Що із цим робити?”, автор знизує плечима, каже щось патетичне про несправедливість життя та йде далі знімати інші криваві “відеоролики”. Наприклад, про подружку головного героя Соню, жертву домашнього насильства з боку батька.

Ми у всіх деталях бачимо, як з неї знущаються, б’ють, погрожують, вбивають її домашню тваринку, змушують страждати, але від автора чуємо лише те, що вчителі, друзі та державні служби нічим не можуть їй допомогти. Тому виходом для героїні залишається лише втеча до вигаданого світу та бажання вбити батька, яке потім буде втілено в реальність.

Втеча головних героїв до паралельного світу, його дослідження, експериментування з ним та намагання зрозуміти його закони на деякий час дійсно зацікавлює та викликає багато очікувань від подальшого розвитку подій. Але навіть сам автор не приховує, що той світ мертвий та незмінний в просторі та часі, тому й читачеві він швидко набридає.

Макс Кідрук з будь-якого приводу хизується своєю ерудованістю на рівні Вікіпедії та науково-популярних книжок, вставляючи в роман геть зайві повчання про загальну теорію відносності, принципи роботи атомних бомб, теорему Піфагора та безліч інших речей, відомих будь-якій ерудованій людині.

Добре, нехай деякі відомості з фізики були важливі для сюжету, тому їх треба було розкрити, але ж не кожну дрібницю та ще й з малюнками та схемами! Це лише дратує та відволікає читача від дійсно цікавих проблем, які постають в романі.

Знаючись на фізиці та механіці, автор нічого не може сказати про людські почуття та психологію, залишаючи їх на рівні суто механічних рухів. Розповідаючи про історію та війни, автор нічого не може сказати про протидію насиллю та несправедливості в суспільстві, хоча б на рівні однієї дитині в школі або дорослої людини в своїй сім’ї.

Головна проблема твору в тому, що автор сам не знає про що та для кого він пише. Якщо це соціальна критика для дорослих читачів, то вона не показує нічого нового, не критикує, не пропонує, не викриває коріння жодного із жахливих явищ.

Якщо це пригодницький та пізнавальний роман для підлітків, то в ньому замало пригод, занадто багато зайвих деталей та жодної можливості для підлітків зробити хоча б якийсь моральний висновок. Погодьтеся, коли головні герої холоднокровно вбивають батька Соні, яким би він покидьком не був, без жодних наслідків для себе (які б неодмінно були в реальному світі), то це дуже сумнівний приклад для юних читачів.

Я вже не кажу про деталізований (як і все в цьому романі) план помсти батька Марка кривдникові свого сина, який включає в себе побиття дорослою людиною підлітка, калічення та залякування протягом кількох років. Причому тут автор однозначно на боці принципу “око за око”, який був аргументовано розкритикований в будь-якій етичній філософії і ще давно.

У Макса Кідрука були всі можливості створити дійсно хороший роман, гідний світового визнання, якби він сфокусував свою оповідь довкола кількох персонажів, набрався сміливості бодай щось зробити для вирішення зображених проблем та дати справжній бій чудовиськам із реального та вигаданого світів.

Нехай ця боротьба буде завідомо програшною — я не закликаю до “хепі-ендів”, але кінцівка має надихати, стверджувати найкраще в людях та піднімати їх на боротьбу проти зла.

Натомість, ми бачимо дешевий кінематографічний трюк, коли здається, що герой виліз із халепи, але раптово та безглуздо гине, нічим не вмотивовано з боку сюжетних правил, про які дуже детально розповідали на попередніх сторінках; цей хід вийшов із моди ще в ХІХ столітті.

Зображувати світ в художньому творі таким, яким він є, — безглуздий натуралізм, зображувати світ таким, яким він має бути, — утопізм. Лише гостра та об’єктивна критика дійсності, яка проникає в саму сутність речей, людей, суспільних відносин і прокладає шлях до змін — вирізняє справжнє мистецтво.

Однак, на жаль, Макс Кідрук замість спроби створити такий витвір мистецтва взяв собі за правило не озиратись і мовчати, стоячи поруч із чудовиськами.

Цей текст брав участь у конкурсі рецензій “Книги року ВВС”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *