Нова “забудь-книжка” від братів Капранових! (відгук дилетантів)

Брати Капранови написали чергову книжку. Видавництво «Нора-друк» її надрукувало. У продажу вона з’явиться 21 березня 2016 року. Буде офіційна презентація.

Щоб «Забудь-річка» недовго припадала пилом на полицях книжкових крамниць, самі автори почали широку рекламну кампанію. Один із їхніх закликів ви можете побачити на картинці вище.

Ми не шукали цю книгу. Ми взагалі не шукаємо що б почитати. Перед нами – сотні томів, які не дають спати. Ми також не шукаємо те, до чого можна причепитись, з чого можна щиро посміятися  або їдко поглузувати.

Книга Братів Капранових «Забудь-річка» сама нас знайшла. У Фейсбуці і не тільки Брати Капранови раз за разом поширюють «ласі шматочки» з неї. Так би мовити, щоб зацікавити потенційного покупця читача. На ці невеликі шматочки, очевидно, автори покладають великі сподівання: це як наркотик, після першої спроби якого захочеться ще.

Доза, яку нам дали спробувати, виглядала так:

http://www.kobzar.com.ua/zabud%60_richka_fayl_vos%60myy/

Ми прочитали. На нещастя для авторів, ми прочитали уважно. Пропонуємо і вам це почитати. Курсивом виділений текст оригіналу. Під курсивом – наші коментарі.

Перевірте себе в якості літературного рецензента. Внизу, під текстом оригіналу та нашими коментарями ви знайдете відгуки авторитетних, успішних письменників та журналістів. Чи співпадатимуть ваші думки з їхніми? На що ви здатні в сфері літературної критики?

Зрештою, коньяк, квитки в кіно чи «справжній лонг-рід» «на мільйон доларів знаків» – що ви оберете?

Приємного читання!

Невелика зала ресторану була практично повною, як завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть – людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.

Мало того, що перше речення зайве – просто сказали б, що в ресторані було багато людей, – ми не зрозуміли також, яку думку несе в собі останнє речення. З чого було зроблено висновок, що село не вивезеш з людини? З того, що Уляна не зарезервувала місце в ресторані? Хіба всі городяни зобов’язані робити резерви і саме цим вони відрізняються від селян? Невже ти городянин доти, доки резервуєш столики?

Метрдотель суворим голосом поцікавилася:

– На вас чекають?

В Україні «метрдотель» – рідковживане слово. А про жінку-метрдотеля, що працює у ресторані, зазвичай говорять «хостес». До того ж, метрдотелі не звертаються до відвідувачів суворим голосом. Така вже в них робота; їм не за суворість платять.

Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:

– Пані Уляна!

Якщо вона розгубилася, то як вона могла дивитися на людей «зверхнім поглядом»? Вона мала б дивитися розгубленим поглядом! Або «взяти себе в жменю» й тоді лише подивитися зверхньо. Але до жмені мова ще дійде.

З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос – той самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.

«…У бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним». По-перше, просто нецікаво знати, який там в кого светр чи комірець. По-друге, комірець в принципі не може бути не «над» светром. Де ж йому бути – на пупі? Та й навіть в такому випадку брати написали криво: виходить так, що комірець сорочки нависає над светром. По-третє ж, подібний гардероб ніяк не характеризує персонажа. Це не художня деталь. Вона зайва й лише відволікає увагу читача.

«Він практично нічим…» – знову «практично»! Як і пару абзаців раніше. Практично повна зала ресторану. Практично не нагадував. Брати Капранови дуже практичні люди.

«Привітна посмішка на обличчі…» – а де ж їй ще бути? На пупі?

– Добрий вечір! – вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві уже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.

Зазвичай в ресторанах ходять поміж столиками.

– Добрий вечір. Я – Степан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.

Шановні автори! Люди, які говорять «пані», навряд чи потім кажуть «навєрно», а після «навєрно» не скажуть “тобто”. Хіба лиш вони вміють дивовижно поєднувати лютий суржик із вишуканою літературною мовою. Ви таке часто в житті бачили? Ваш герой дійсно такий унікал? Можливо – адже ми поки що нічого про нього не знаємо. Але якщо він унікал в такій дурниці, це аж ніяк не робить йому честі, та й гречності теж не додає.

– Чому ж? Впізнала, – збрехала Уляна, вмощуючись зручніше. – І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.

Дивно: двома абзацами раніше вона чесно, без брехні впізнала Степана. Пам’ятаєте? «І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос».

– Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.

– Не варто, – підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ. – Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.

Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:

– Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.

Чого це раптом російськомовний чоловік щирою українською мовою зізнається, що рідко говорить українською? Говорив би вже англійською, яка в нього “в ходу”! А ще краще – есперанто.

– Навіть на судні?

– Конєшно. Бо зараз екіпажі, як футбольні клуби – збірна з усіх стран.

Знову забув мову, яку щойно добре знав.

Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.

Така чортівня завжди відбувається: «кругловидий» офіціант зненацька злітає над столом, коли ви говорите то суржиком, то українською.

– Готови заказивать?

– Не без того. Принесіть нам для початку пляшку білого вина, – Степан взяв зі стола меню і запитально подивився на Уляну. – Ви будете мясо чи рибу?

Як можна на питання «Готови заказивать?» відповісти «Не без того»? Треба казати: готові. Або: ні, не готові. Чи: дайте нам ще пару хвилин. Ба навіть: порадьте нам. І бажано вказувати марку вина, коли ви його замовляєте. Інакше потім не розплатитесь.

Крім того, гречний Степан міг би здогадатися, що пані може не їсти після шостої ані м’яса, ані риби, й запропонувати їй страву з овочів. Або просто легкий салат.

Проблемний зазвичай вибір страв за його тактовною допомогою завершився повним успіхом, і офіціант розчинився у гаморі зали.

Вибір страв закінчився «повним успіхом» – це перемога! Ми чомусь й не сумнівалися, що Степан впорається. А от офіціант розчинився так само, як і виникнув. Ось що значить робити замовлення українською.

– Терпіти не можу обирати, весь час здається, що замовила щось не те, – сказала Уляна.

– А мені весь час здається, що я щось упустив.

Оце Степан ненажера: ніяк не може все замовити й постійно думає щось «упустив». У такому випадку треба казати офіціантові: «Не без того, принесіть мені половину цієї сторінки й всю наступну».

У нього була цікава українська – деякі фрази вилітали одразу правильно, немовби завчені заздалегідь, а інші зупинялися через брак слів.

Це ми, відверто кажучи, помітили і без вас.

– У нас в Сибіру… – повів він далі.

– То ви з Сибіру? – здивувалася Уляна.

– Західного, – уточнив він, немовби це було важливо. – Так от, у нас їсти треба багато, бо холод. Тому в дитинстві я був страшним проглотом.

Спасибі. Це панятна. Але чому лице таке худорляве? Ми ж з’ясували, що Степан і в дорослому віці залишився проглотом. Йому й зараз холодно?

Раніше ви писали про Степана так: “худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік”. Ви впевнені, що худорлявість і міць — це суперечливі ознаки? Міцні люди зазвичай гладкі? А худорляві — кволі?

– Західний Сибір… – до свого сорому Уляна не уявляла, де це, однак те, що там і справді холодно, сумнівів не викликало. – А звідки ж тоді знаєте українську?

Тобто, вона не сумніваться в тому, що холодно там, де вона не знає, де…

– Від батьків, – співрозмовник поклав руки на стіл, і вона ще раз відзначила, які вони міцні та жилаві. – У мене батьки українці. І потім я учився в Херсоні.

– В Херсоні? – здивувалася вона.

– В Херсоні, бо в Сургуті нема моря і не учать на моряків.

Уляна підняла брови:

– То ми з вами земляки. Я родом з Очакова.

Вона підняла брови й бровами говорила? («Отче, ви або труси надіньте, або хреста зніміть»).

– З самого Очакова?! О! Так це знаменитий порт. Правду кажуть, що в хорошую погоду з Очакова видно Південний Хрест? – мабуть, це був жарт, бо він широко посміхнувся, але Уляниної освіти не вистачило на те, щоб оцінити гумор. – А ви, кстаті, знаєте, що давним-давно в центрі Херсона була крєпость, від якої зараз залишилися тільки ворота. І вони називаються Очаківськими.

Наш герой погано знає слова, але закінчення й суфікси вивчив назубок.

Географічно-історичний екскурс перервав офіціант, який приніс замовлене біле вино.

Взагалі дивно, що офіціанти приносять замовлене. На це обов’язково потрібно звернути увагу читача. Як і на те, що деякі жінки можуть бути родом з самісінького Очакова!

– Пріятнава, – побажав він, знову розчиняючись.

Здається, офіціанта взяли до цієї книжки саме заради того, щоби він матеріалізовувався, розчинявся й взагалі все псував.

– Ви не повірите, за цим «пріятнава» українських офіціантів можна узнати в любом порту.

– Це від «смачного», – пояснила Уляна. – Як можуть, так і перекладають. Ой, пробачте,    – схаменулася вона, смикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кав’ярнях, бо любила постійно відчувати своє майно шкірою, і видобула з кишеньки візитівку. – Будь ласка. Так би мовити, підтвердження моєї професії. Ви казали, що потребуєте допомоги.

Російські офіціанти, мабуть, кажуть «жери, наволоч» – вишуканою українською. До того ж, «смачного» та «приятного аппетита» саме так і перекладається з української на російську. Офіціант не тільки переклав, а й скоротив побажання. Не дуже чемно для ресторану, але тим, хто вміє літати над столами, можна це вибачити. Чи ж офіціантові треба було казати «вкуснава»? Особливо ефектно це звучало б, якби офіціант з України зустрівся вам «в любом порту» Сомалі або США… Та хоч би куди він не забрався, він говорив би з вами суржичком. Така вже його і ваша доля. Здається, ми зрозуміли, до чого ви використали ту репліку про село.

«…Смикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кав’ярнях» – Уляно, тут вам не кав’ярня, не жартуйте! До чого взагалі тут ваше «все своє ношу з собою»? Якщо ви так любите відчувати своє майно шкірою, то залишається тільки уявити, скільки всього ви собі припасовуєте до спини. Ще й до голої спини! Інакше як би ви відчували шкірою своє майно? І давати свою візитівку на зустрічі з чоловіком в ресторані у суботній вечір – це якось… дивно.

– По-тре-бу-є-те, – з насолодою, немовби пробуючи на смак, повторив він. Потім взяв картку і прочитав написане. – Уляна Балановська. Адвокат. Солідно.

То ж як воно? Який смак у слова «потребуєте»? Та й «куштуючи», якщо вже на те пішло, а не «пробуючи на смак». Нора-друк погано вичитує тексти метрів. «Уляна Балановська. Адвокат. Солідно» – це таке на візитівці було написано? «Адвокат. Солідно»?! Слово честі дасте на підтвердження?

Уляна скептично глянула крізь скельця окулярів, але одразу зупинила себе. Скептицизм треба було демонструвати тоді, на дорозі, з двома пробитими колесами в зубах.

Скептично глянула, але одразу зупинила себе… Очі заплющила, чи що? Ні, ні, не дивися! – Наказувала вона собі.

Про колеса в зубах змовчимо.

– Отже я можу вам допомогти? Бо ви мені змогли, слово честі, – вона щиро посміхнулася.

– Можете допомогти, – кивнув він. – Але це підожде. А для початку давайте вип’ємо за знайомство. Тому що вино ждать не буде.

Вони цокнулися і пригубили золотаве шардоне. Уляна відзначила, що цей моряк має гарні манери бо не заливає в себе одразу весь келих. Крім того він умів підтримати розмову – не замоложував, як це роблять самовпевнені дженджики, не нудив, як пенсіонери та начальство, але й не замовкав у пошуках теми.

Тобто, Степан каже, що вино ждать не буде, але в нього при цьому гарні манери? Уляно, стережися…

– Отже я по-тре-бу-ю, – він зробив паузу. – Вашої допомоги. Діло в тому, що у мене контракт з крюїнговим агентством.

– Яким агентством?

– Крюїнговим, – повторив він. – Агенством по найму моряків.

– А це що, якісь особливі агентства?

– Аякже! – він розвів руками, немовби дивуючись, як цього можна не знати. – Моряки завжди були особливими людьми. В старі часи у портових містах були спеціальні будинки, бордінхаузи, які приймали матросів на постой, давали їсти і спати, і даже зберігали гроші, щоб не зразу все пропивали. Ну а потім, коли продадуть на корабль, з аванса забирали собі оплату.

Ми спробували продекламувати цей абзац вголос — захотілося «спробувати» слова Степана «на смак». Складно сказати, чи схожа його мова тут на мову матроса — ми такої ніколи не куштували. Але те, що вона не схожа на мову самого Степана, якою ми її куштували у попередніх рядках — це факт. Навіть суржик тут його не рятує. Ви вже вибачте нас, читачів.

– Ви сказали, продадуть?

– Ну, фактіческі, тобто фактично. Бо матрос на березі склонєн пропивать усе, що є. І господар бордінхауза часто за нього договорювався з капітаном, і пока не проспався, відправляв на борт. А коли віддали швартови, діваться вже нема куди.

Хто не проспався — господар?!

Уляна знала, що морське право – штука специфічна, іще з часів, коли вивчала оформлення вантажів, усі ці «франко вздовж борту судна», але ніколи не замислювалася над тим, звідки ноги ростуть.

Морське право стало специфічним лише з тих часів, як Уляна взялася до вивчення морських вантажів? Чи воно було специфічною штукою й до цього? Ви уточніть, будь ласка. Ми справді не зрозуміли. Можете не переписувати речення. Просто розставте вірно розділові знаки. Це не складно, ми б і самі впоралися. Але це не наша робота.

– Так вот, – продовжував співрозмовник. – Традиція крюїнгових агентств іде іще від бордінхаузів, тому договори у них дуже хітродєланиє. Развє що п’яними на борт не відправляють, та й то по-різному буває.

– У вас договір із собою? – одразу взяла бика за роги Уляна, поки за розмовою не втратила діловий настрій.

– З собою, – він підхопив зі стільця поруч чорну теку і витрусив звідти документи. Уляна одразу звернула увагу на солідний цупкий папір з кольоровими шапками на кожній сторінці, на дві колонки тексту – англійською та російською Компанія явно намагалася справити враження на клієнтів.

Тьфу, чорт! Ми вже перелякалися: думали, що Степан уклав договір з самим собою. А виявляється, Уляна просто запитала чоловіка, чи не взяв він, бува, з собою документ. Ви ж нас не лякайте так більше.

– Ви капітан? – Уляна глянула на графу, де ішлося про диплом судноводія.

– Помічник, – скромно уточнив чоловік.

Але зануренню у справу завадив офіціант, який приніс замовлені страви. Довелося відкласти папери на дальній край столу, щоб бува не зіпсувати. Хлопець вправно розставив тарілки, побажав «пріятнава» та долив у келихи вина.

Таке враження, що столик Степана і Уляни стоїть не в залі ресторану, а пливе океаном, де його щоразу накривають хвилі. З невеликою різницею: гарні хвилі лише допомогли б їм зануритися.

Уляна потяглася за відкладеним договором:

– Ви не заперечуєте, якщо я спочатку дочитаю, а потім вже почнемо їсти? Щоб одразу можна було говорити по суті.

Він знизав плечима:

– Не заперечую, особливо коли мати в виду, що наш пацанчик не приніс ножів та вилок.

Так це ресторан чи «МакДональдз? Де прибори? Метрдотель змішає офіціанта з лайном, коли взнає.

Вона глянула – і справді, ані біля тарілок, ані десь окремо не було й сліду столових приборів. І одразу засміялася, бо згадала улюблений бабусин анекдот.

Який слід може бути в столових приборів? Та тут і анекдот не треба, щоб засміятись.

– Смішно, – кивнув він, не всміхнувшись.

Суворий.

– Це я згадала стару історію, як жид в Одесі приходить в ресторан, і йому теж не подають ложки. Знаєте?

– Ні.

– Ну, він кличе офіціанта і каже: «Шановний! Цей суп неможливо їсти.» Той, звісно: «Що таке? Холодний? Пересолений? Що?» Жид йому: «Цей суп неможливо їсти!» Офіціант: «Та ну! У нас кухар з двадцятилітнім стажем, ми – переможці соціалістичного змагання!» А жид: «Цей суп неможливо їсти!» Офіціант: «Ну чому?» Жид: «А ви спробуйте.» Офіціант тик-мик: «Ой, а де ложка?». А жид йому: «Ага!».

Жарт, повторений двічі, стає вдвічі смішнішим.

Тепер він засміявся, не голосно, але щиро, плеснувши себе долонями по колінах. Уляна ще раз відзначила трикутні западини на худорлявих, трохи завітрених щоках та вуса, у яких разом із посмішкою ховалася верхня губа.

Разом з посмішкою ховалась верхня губа!

– Ну це просто про нас! – у захваті промовив він, і раптом змовницьки схилився до Уляни. – А давайте нашого пацана перевіримо. На цьому анекдоті.

Вона не зовсім зрозуміла ідею, але він сприйняв мовчанку за згоду. Моряки, як відомо, полюбляють розіграші.

Ні. Ми цього не знали.

– Гарсон! Тоість хлопче!

Кругловидий швидко намалювався поруч.

Намалювався. Скільки ще способів приходити знає «гарсон»?

– Што вам?

– Цю страву неможливо їсти! – заявив Улянин співрозмовник із серйозним виглядом.

– В чом дєло? – стурбувався кругловидий, зиркаючи очима по черзі на стіл та обличчя клієнта.

– Неможливо, – наполягав той.

– Пачіму? – не зрозумів хлопець.

– А ви попробуйте! – моряк для кращого ефекту навіть посунув страву до краю.

І тут офіціант зробив те, на що від нього ніхто не чекав. Знизавши плечима, мовляв, що за капризи, раптом пальцями схопив шматок з тарілки клієнта і запхав його собі до рота.

Від офіціантів у книжках іншого й не очікують. Екшн. Офіціанта звільнять. Суворо.

Уляна та Степан, побачивши цю картину, разом грохнули сміхом так, що на них обернувся весь ресторан.

– Ой, не могу! – стукав себе по колінах моряк. Уляна підхопила окуляри і краєчком долоні витирала сльози, що виступили від сміху.

– Шо такоє? – здивовано роззирався офіціант.

Аж поки нарешті Уляна зглянулася на нього:

– Виделки принесіть! – і знову зареготала.

– Ой, ізвінітє, – знітився хлопець і бігцем побіг до буфету.

Як «буфет» співіснує з «метрдотелем» в одному ресторані?

Правильна відповідь: ніяк. Слово «буфет» давно не лунає в ресторанах. Років з тридцять, як «буфет» замінили на «дровер».

– Це вам не Одеса, – промовив, а швидше простогнав, Улянин співрозмовник. – Тут таких фраєров, як я, учат по-взрослому.

Гречний.

Вони ще довго сміялися навіть після того, як офіціант з буряковим від ніяковості обличчям приніс прибори, ще тисячу разів сказав «ізвінітє» і навіть один раз «вибачте».

Такий випадок гріх було не відзначити, тому моряк одразу замовив коньяку.

Гулять — так гулять.

Розмова потекла вже зовсім вільно, як завжди буває після спільного викиду емоцій – якими б вони не були, чи позитивними, чи не дуже, бо навіть полаявшись з кимось, почуваєшся з ним вільніше, а що вже там казати про спільний жарт чи розіграш.

Автори будуть «розжовувати» кожне слово й кожну дію персонажів?

Згадали ще кілька смішних ресторанних випадків. Як одного разу на запитання Уляни «де тут у вас можна руки помити» інший хлопець, не менш простий, радісно вигукнув: «В туалеті, звісно!». Або ж коли у китайському ресторані їй трапилася вагітна офіціантка з сильним токсикозом, яка не могла навіть дивитися на страви, що їх несла, бо кожної миті блідла та хапалася за живіт. Адже київські офіціанти, що збираються у столицю з усіх усюд – це чогось особливого, як говорять в Одесі, коли там все-таки говорять українською. Улянин співрозмовник у відповідь поділився секретами спілкування у іноземних ресторанах, де замовлення часто перетворюється на лотерею – і на це нема ради.

А справа з крюїнговою компанією після уважного прочитання контракту виявилася копійчаною. Як казала у таких випадках Улянина колега Ларунда, «не варта виїденого яйця клієнта». І зараз Уляна мало вголос не повторила цю формулу, бо коньяк та веселі спогади зовсім роз’язали язика. Вона відчувала піднесення, якого давно не було. Хіба що в університетські часи, коли світ здавався незвіданим, але прекрасним.

Тут ми дійсно співчуваємо Уляні. Її життя одноманітне та нудне.

Офіціант, виправдовуючись за свою помилку, метушився навкруги, намагаючись вгадати найменше бажання відвідувачів. І коли побачив, що у келихах закінчився коньяк, одразу прибіг до столу:

– Павтаріть? – запитав він, забираючи порожній посуд.

В ресторанах, де є метрдотель, офіціанти зобов’язані пропонувати відвідувачам нову порцію напою ще ДО ТОГО, як закінчилася попередня; це ресторани доволі високого рівня й сервіс там має бути дуже уважним. Вибрати необхідний момент для пропозиції — майже наука: це потрібно робити не зарані, не запізно, а саме вчасно, коли відвідувач ще не допив, але вже ладен згодитися на добавку.  Так робляться додаткові продажі, які й визначають вправність офіціанта й складають чималу долю виручки ресторану. Якщо ж цю науку не освоїти, може статися так, що якогось дня на утримання метрдотеля банально забракне коштів. Ресторани високого рівня не дешеві, тому якщо там не буде відповідного сервісу, то там не буде й відвідувачів.

Річ в тому, що для того, щоб просто налити келих коньяку в закладі, потрібен певний час. Коли в ресторані «запара» — що завжди буває, коли він переповнений, — часу може знадобитися багато, бо є певна черга замовлень. Офіціант повинен враховувати це й вести «гру на випередження», щоб відвідувачі не чекали з порожніми келихами. Зрозуміти цю науку не складно, провести її в життя — складніше. Й ті офіціанти, що не можуть цього зробити, у закладах, де є метрдотелі, не працюють.

– Повторіть, – раптом запропонувала Уляна. – Кораблі лавірували, лавірували, та ніяк не вилавірували.

– Шо? – злякано запитав хлопець, втискаючи голову у плечі, бо вже отримав сьогодні.

Як для людини, що вміє літати та зненацька матеріалізовуватися, офіціант занадто переляканий.

– Стоїть піп на копі, ковпак на попі, копа під попом, а піп під ковпаком. Повторіть! Ви ж самі запропонували?

Фіть, ха!

Тут вона знову розреготалася, а за нею й новий знайомий, примусивши бідолашного офіціанта знову червоніти й тікати геть від дивакуватих відвідувачів.

За десертом з кавою вони засиділися до пізнього вечора. Чоловік не дозволив навіть заїкнутися про оплату її частини рахунку, сказавши «ви мене ображаєте». Але при цьому відрахував суму точно до копієчки, повчально зауваживши: «Чайові – це наркотик». Вочевидь він не був скнарою, а проте дотримувався принципів. Потім викликав таксі і запитав в Уляни домашню адресу.

І тут, на задньому сидінні машини, вона раптом відчула, що всередині щось вибухнуло. Отак от просто – бах! Як колесо на дорозі. Якоїсь миті вона раптом захотіла цього чоловіка з його жилавими руками, з вусами та трикутними ямочками на щоках. Захотіла так, що не могла не те, що стримати себе – практично не здатна була терпіти. Всередині прокинувся якийсь вулкан, ядерний реактор, який поглинав клітинку за клітинкою, примушуючи м’язи здригатися дрібними спазмами, а язик – облизувати сухі губи. Такого з нею ще ніколи не було – ну, може, у несвідомій юності, коли під тиском внутрішніх соків голову зносить не гірше, ніж від алкоголю. Але ж вона давно вже була не дівчинкою, а дорослою жінкою, розумною, зваженою. Щоправда, зараз про це неможливо було думати, тому що гостре бажання володіти цим чоловіком повністю залило її єство. І якщо клятий таксист і далі буде тягнутися з черепашою швидкістю, зупиняючись на кожному світлофорі, то слово честі, вона візьме своє просто тут, у салоні машини.

Вона була «зваженою» жінкою? Зваженою та щасливою? «Щоправда, зараз про це неможливо було думати» – то чому ж вона думає про це цілий абзац? Відчула-то вона раптово, швидко, щось вибухнуло… і цілий абзац вибухало. В цьому фрагменті немає ніякої динаміки, вірніше, він не передає динаміки, яку передбачає подібна сцена. Ви загальмували цю динаміку. Вже не кажучи про ваші «практично» та «слово честі», від яких просто верне. Верне, як офіціантку з токсикозом. Якщо це такий художній хід, то вважайте, що він вам вдався.

Але як можна бути «практично» не здатною терпіти? Ти якщо не здатна, то тільки практично, а не теоретично. Або терпиш, або ні.

«Якоїсь миті вона раптом» — щось тут зайве: або «якоїсь миті», або «раптом».

«Внутрішні соки» — це, певне, така алюзія на «тваринні духи» Декарта.

Коли нарешті таксі зупинилося біля під’їзду, вона мовчки простягнула водію двадцятку, потім так само мовчки взяла супутника за руку і повела до своєї квартири.

Як добре, що є такі подруги, як Катька, які можуть забрати малу і залишити в себе на ніч без зайвих церемоній!

[su_spoiler title=”Далі – тільки для дорослих. Сцени еротичного змісту!” style=”fancy” icon=”chevron”]

Уляна розплющила очі й у темряві потяглася до телефону. Дванадцята ночі! Катька, певно, її прокляла. Треба хоч есемеснути, коли так вже сталося.

Стоп-стоп-стоп… Що сталося?

Одразу почала набирати повідомлення, стукаючи нігтем по екрану, і у непевному світлі побачила фігуру того, хто спав поруч. Чоловік лежав на животі розкинувшись так, що займав більшу половину ліжка. Широкі плечі та руки вкривали волосинки, занадто тонкі і ніжні, як на його вік. Тіло вниз від попереку ховалося під ковдрою, обличчя занурилося у подушку, залишивши спину та руки єдиним об’єктом для тяжких жіночих дум.

Давайте так. Вони сиділи у ресторані до пізнього вечора. Тоді поїхали додому на таксі. Пізній вечір – це годин 10-11. А о 12 вони вже прокинулися.

Далі. Вона його несамовито хотіла, в груді її “Визувій так і клекотів”, як сказав би Голохвостий. Якого чорта вони обоє поснули? Та ще й він розлігся на «більшу половину ліжка». Ми-то думали, що половині РІВНІ. Спасибі братам Капрановим, геометрія вже не та. Ми все пропустили.

«Залишивши спину та руки єдиним об’єктом для тяжких жіночих дум…» – шкода, що не було видно інших об’єктів, які б наводили нещасну жінку на гнітючі роздуми.

Невже вона до такого ступеню напилася? Не може бути. Вона пам’ятала кожен келих і знала свою норму. То може, це гормони збунтувалися проти багаторічного целібату?

Якщо пам’ятаєш кожен келих, це свідчить про те, що їх таки було багато, але пам’ять від них сильно не постраждала. Втім, Уляна не пам’ятає, чому вирубилася. Дуже дивно. Тим паче, що норму вона знала й, як видно з контексту фрази, дотримала. Та, може, це гормони збунтувалися? Уляно-Уляно, що з тобою коїться?

Втім, як би воно там не було, есемеску відправити треба. Уляна обережно відкинула ковдру і спустила ноги на підлогу. Підсвітила собі дорогу телефоном і побачила, що кімнату всіяно предметами жіночого та чоловічого одягу. Господи, що ж вони виробляли? Ні, звісно, вона пам’ятала, що було, але не думала, що це залишить такі відверті сліди, як у еротичних фільмах дев’яностих, слово честі.

«Спустила ноги»… На мотузці?

Таки був секс у них, виявляється.

Трохи обіч валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших, а може, навпаки, як прапор перемоги на передових позиціях супротивника. Оце вже вічне питання – хто кого, чи ти його чи він тебе. Уляна ногою підкинула одежину собі в долоню і обережно, навшпиньки, щоб не розбудити гостя, відправилася на кухню.

«Валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших» — ото блузка була в неї! Напевне, з каміння! А як впала, то уламками підлогу вкрила. Якщо ж блузка впала, як прапор, то слово «перемоги» — зайве. Просто військовий прапор.

«Оце вже вічне питання – хто кого, чи ти його чи він тебе». Це вже дивлячись на те, хто кому що робить.

Там випила води, дивуючись, що спраги немає – а взагалі-то мала б бути – потім накинула на плечі блузку бо незатишно почувала себе голою, з юності впевнена, що її худе тіло своєю недосконалістю ображає всесвіт. Сіла до столу та закінчила набирати повідомлення Катьці.

Як спраги немає – нащо пити воду? Це ж не шардоне. Та й не блузку накинула, а уламки блузки.

Уляну ніколи не хвилювало, де Західний Сибір, але вже з юності вона переймалася за цілий всесвіт!

«Смачного!» – відгукнулася та за хвилину. От зараза!

І чому не «пріятнава»? Катька ж українка? І що ж, виходить, Уляна писала Катьці про те, що п’є воду? Чи що тільки сіла вечеряти? Якщо «смачного» – це такий жарт, то дуже тонкі жарти у цих подружок: апетиту зазвичай бажають на початку трапези.

Як не хворіла, а добре померла, – любила казати бабуся. Формула універсальна для опису будь-якої проблемної ситуації. Хоча які тут проблеми? Доросла жінка має право, і так далі і таке інше.

Ну от і нащо це було писати? Що це значить? Якщо Уляна сумнівається в чомусь, покажіть вже це через вчинки, дії, і так далі, і таке інше. При чому тут бабуся ваша? Хай би яку важливу роль вона відіграла в Улянчиному житті, чому Уляна думає про цю її фразу, як проблеми немає? Це імітування «потоку свідомості», але ж немає ні потоку, ні свідомості.

Подібна «універсальна формула для опису будь-якої проблемної ситуації», схоже, ідеально підходить для того, щоб просто кинути її навмання в будь-яке місце в тексті. Хай буде, чого ж. Додасть таємничості. Піпл любить загадки.

Але що він про неї подумав? Втім, яка різниця? Вони вранці розійдуться, як в морі кораблі. Тим більше, що він моряк, а моряки, мабуть, звикли до подібних пригод. Портові дівчата,таверни, гіркий ром. До речі, чому моряки завжди п’ють ром? Що, інших напоїв нема?

Степан весь вечір пив коньяк та вино. Про ром в тексті не було й слова. До того ж, ром – це стереотипізований атрибут лише дуже специфічного моряка – пірата. Степан – пірат?

Вона посміхнулася власним думкам. Теж мені, портова дівчина знайшлася. Та на таку жоден капітан не подивиться навіть після року в морі. Хіба що після великої порції рому. Чи коньяку, як вчора. А проте, вчорашня порція зовсім не була великою. Чого ж це з неї так понесло?

Ми теж посміхаємось її думкам увесь час. Та й що значить «з неї так понесло»? Якщо вже українською, то кажуть «пронесло», і тому вона мала би бути зараз не на кухні. Й так просто не забула б.

Уляна подивилася у вікно на будинок навпроти і подумала, що треба затулити завіси, щоб не розважати своїм напіводягненим виглядом сусідів – адже в суботу рано спати не лягають, і світиться у багатьох.

Що світиться? Ну от що там світиться? Хочеться вірити, що люстри у вікнах. Ми, власне, думали, що Уляна сидить на кухні в темряві, при світлі мобільного — бо хотіла ж Степана не будити. А як у темряві вона сидить, то її ніхто не зможе там побачити, ніякі сусіди.

Проте не встигла втілити свою думку в реальність. Тому що підвівши очі побачила на порозі кухні Степана.

«Проте не встигла втілити свою думку в реальність»… та й думка була грандіозна! А Степан молодець, тихенько ходить.

– Куди втекла? – запитав він так просто, наче говорив з людиною, яку знає багато років, а не з випадковою по суті знайомою, з якою опинився в ліжку.

Куди втекла? Та на кухню ж!

– Я? – розгубилася Уляна. – Я тут есемес набираю, не хотіла заважати.

– Кому?

– Вам… тобто тобі заважати.

Якщо п’яний та виснажений від сексу мужик розлігся на більшій половині ліжка, йому твій есемес, Уляно… Так само, як і світло на кухні.

– Есемес кому? – він, певно, вважав, що має право таке питати. І хоч йому ніхто не давав підстав для подібного втручання у її особисте життя, Уляна чомусь не обурилася.

Ми обурились через «криве» речення. Воно справді криво написане. І взагалі, Уляна не якась там портова дівка. Навіть після сексу не дозволяє чоловікові втручатися в її особисте життя. Автори дуже деталізують світ Уляни, це видно. А от Степанів – ні. Ми його бачимо, як того офіціанта: розлігся, з’явився, запитав, втрутився… Улянині думки ми вже досконально знаємо, а от Степан для нас – просто якась «річ у собі». Ще й грубувата трохи річ.

Але з усього видно, що Брати відверто недолюблюють Уляну. То вона піратів з моряками плутає, то бабусю всує згадує. «Творча особистіть», що втратила себе в непролазних хащах буднів — чи, може, просто тупенька? Ми не автори, тож нам важко стверджувати щось за них. Але хай там як, це не значить, що авторам потрібно намагатися відтворити недоліки особистості Уляни за рахунок недоліків власного тексту. Вади персонажів не мають породжувати вади письменницької роботи.

– Подрузі. У неї донька ночує.

Вона тут-таки вилаяла себе в душі останніми словами. Що він подумає? Пішла до ресторану, а сама заздалегідь дочку прилаштувала ночувати. Значить все спланувала…

Степан наблизився до неї і поклав руку на плече, що вибилося з-під накинутої блузки.

– Ти пробач, що я на тебе так одразу накинувся. Як дикий.

– Пробач? – вона подивилася йому в обличчя знизу-вгору.

«Знизу-вгору». Якщо вгору – то ясно, що знизу. Не згори ж вгору. Та якщо вже й так, пишіть без дефісу. Інакше якесь йо-йо виходить. Але то нічого, Уляна все пробачила. Вона ж не пам’ятає ні фіга.

– Ну, так. Напав на дівчину. Розумієш, на мене щось найшло. Я відчув, що коли це чортове таксі не зупиниться, то візьмуся за тебе просто в салоні. Навіть не знаю, що ти тепер про мене подумаєш.

Вони згадала свої думки у машині і облизнула губи, щоб приховати посмішку.

Попереджаємо: не намагайтесь відтворити це у реальному житті. Виконував професіонал! Пересічному громадянинові не під силу приховати посмішку язиком. Ми пробували.

– Так ти жалкуєш?

– Ні, що ти!

Так про що жалкуєш? Герої весь час говорять про те, що відомо тільки їм. Ми, читачі, відчуваємо себе зайвими.

Його рука почала поволі мандрувати з плеча на шию, за вухо, торкатися волосся, спускатися вниз шиєю, і потім знову на шию, викликаючи попід шкірою мурашки.

Тут треба поступово розібратися! Рука-мандрівниця (це майже як у страшилках Успенського: пам’ятаєте про «червону руку», «зелені пальці», «чорне простирадло»?) відправилася в паломництво  святими місцями Уляни. Особливо класно вона почала спускатися вниз шиєю і потім, ще не спустившись з неї – бо ж тільки почала! – вже повернулася знову на шию. Захоплююча картинка! Ще й своїм рухом викликала ПОПІД ШКІРОЮ мурашки. ПОПІД ШКІРОЮ!!! Це як взагалі? На м’ясі? На кістках?!

Вона не міняла пози, вивчаючи його обличчя, а він очима слідував за своєю рукою, немовби досліджуючи незнайому територію.

– Справжній джентльмен ніколи б не вибачився, – згадала вона оповідання О’Генрі.

На початку глави їй не вистачило освіти, щоб зрозуміти жарт про Південний Хрест. Зате О’Генрі вона читала.

– Значить я не справжній джентльмен. Бо проскочила думка, що це вже зґвалтування.

Тепер вона посміхнулася вже не ховаючись. Бо в один момент подумала так само, точніше, рівно навпаки.

Так само… точніше, рівно навпаки.

– Ну, від зґвалтування ми все-таки врятувалися.

Чому «ми»? Ти.

– Це точно. Ні, ти не подумай, я не з тих, що кидаються на незнайомих жінок…

По-перше, ви знайомі. По-друге, ще в таксі ти ледь стримувався від того, щоб накинутися. По-третє, таки накинувся, хоча й не зґвалтував. Все було… А, до речі, як було? Ми нічого не знаємо. Нам нічого не розповіли й розповідати, очевидно, не збираються.

– Знайшов чим хвалитися.

Блузка почала сповзати з плеча, і Уляна підхопила її за комір, намагаючись поправити.

Так Степан же і почав свої пестощі з оголеного плеча. Блузка давно вже сповзла. І блузку не «намагаються поправити», а поправляють.

– Залиш, – сказав Степан, і вона скорилася. Рука все розширювала зону впливу, залишаючи за собою якесь дивне відчуття, немовби це вже було не зовсім її, Улянине, тіло, не зовсім її шкіра, а якась нова, невідома субстанція, гаряча та текуча.

Субстанція… Ектоплазма? Ефір? Якби написали матерія (як філософська категорія до позначення об’єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях) – точно не помилилися б.

«залишаючи за собою якесь дивне відчуття» – немов той човен, що будить за собою хвилі…

– Ти мене здивувала.

– Ще б пак! Я і себе здивувала. До речі, я теж не з тих, що кидаються на незнайомих чоловіків. Ну, це якщо ти не помітив.

Помітив.

– Помітив, – він повільно-повільно кивнув, і рука помандрувала далі.

Виглядає, як сцена з фільмів Девіда Лінча. Повільно кивнув: повільно-повільно! Й поки це робив, рука, відокремлена від тіла, чекала свого часу. Аж тільки коли Степан закінчив кивати, вона відправилася розширяти свою зону впливу на Уляниній субстанції.

Уляна нітилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру. Завжди приховувала їх, просто на підсвідомості. От і зараз зробила звичний рух плечима вперед, щоб зігнутися літерою зю, але раптом відчула щось особливе. Щось таке, чого не відчувала раніше. Гріх казати – здавалося, що під його руками груди самі по собі з’являються, немов ліпляться під руками скульптора. Уляна спочатку недовірливо прислухалася до цього почуття, потім захопилася ним, і плечі самі по собі стали розпрямлятися, підставляючи для пестощів нові, ще не пещені ділянки.

«нітилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру» – якщо у грудей немає розміру, то нітяться не грудей, а відсутності грудей. Але ж Уляна таки приховує їх; значить, деякі груди в неї є. І приховує не абиде – на підсвідомості! Просто бере й приховує їх там, щоб ніхто не бачив. Уявіть. От і зараз зробила звичайний рух плечима вперед – в сторону підсвідомості. Але за дивною витівкою долі, та підсвідомість відкриває Уляні доступ до себе лише в позі літери зю.

І раптом відчула щось особливе. Що? У неї з’явилися груди! Вона прислухалася до цього… почуття? Стривайте, але чому почуття?! Це не почуття, а відчуття! Улянка не знає слів, не знає, що з нею відбувається! Вона страшенно заплуталася.

Від цього руху блузка ковзнула на підлогу. Уляна знову смикнулася за нею.

Та як вже дістала та блузка!

– Не треба, – зупинив її Степан. – Я хочу тебе роздивитися.

– Було б на що дивитися, – машинально відповіла вона.

– Ти не розумієш. – Він присів навпочіпки перед нею і тепер пустив у хід вже обидві руки.

Так, тільки навпочіпки він може задіяти обидві свої руки. Це така спеціальна поза. Як в Уляни є спеціальна поза для доступу до підсвідомості.

Вони були великими, такими, що, здавалося, можуть взяти у жменю всю її за один раз. Вони були шерехатими та сильними, і охоплювали тіло, немовби не вивчали, а й справді ліпили її, ліпили з нічого, з сухожиль та кісток, з комплексів та страхів, з розчарувань та сподівань. Тепер він був одночасно скрізь – і на стегнах, і на персах, і на спині, і на шиї, і на обличчі, на руках та животі. Вона подумки дивувалася – як це можна скрізь встигнути. Адже щойно якась ділянка тіла відчувала потребу, він одразу опинявся там, немовби вмів читати сигнали зі шкіри.

Рука – це, як правило, частина тіла від плеча до нігтів. Може руки у Степана й великі, але ж у жменю йому зручніше було б брати Улянку долонею. Тим більше, що вони у нього шерехаті та сильні. Це були долоні, однозначно! Степане, ну що ж ти так!

«Ліпили з нічого, з сухожиль та кісток…» – нічого собі «з нічого»! «Усюди був одночасно» – а коліна пропустив. А вона «подумки дивувалася». Панове, подив – це емоція. Подумки не можна переживати емоції. Залишається тільки гадати, що там було в голові в Улянки.

Нам здається, що якби хтось з нас назвав груди своїх лебідок “персами”, то нічим хорошим це не закінчилося б. Взагалі хтось крім моряків та братів Капранових вживає нині слово “перси”?

Вона дивилася на нього і бачила тільки чорне з нитками сивини волосся, що схилялося перед нею. А тоді почала приєднуватися до процесу, підняла стопу і пальцями ноги провела його тілом, відчуваючи, як воно напружується та тепліє.

«…Волосся, що схилялося перед нею» – навіть присівши навпочіпки Степан був вищим за Уляну.

«…Провела його тілом, відчуваючи, як воно напружується та тепліє». Так, мова йде про чоловічий статевий член. Тут багато питань. Чому «тіло» члена не напружилося раніше? Степан уже півгодини з Уляни скульптуру ліпить. Невже не збудився? Та й чому «тепліє», а не «теплішає», якщо вже така мова?

«Підняла стопу і пальцями ноги…» – ото дивина. Якщо вже стопу підняла, то ясно, що пальцями стопи, а не руки. Це як у Чехова: стопа, яка з’являється на початку речення…

Тепер Уляна поклала руки йому на плечі, а сама відкинула голову назад, відкриваючи всю себе назустріч цьому чоловікові. А він продовжував свої скульптурні вправи, дістаючись найпотаємніших куточків та найсокровенніших місць.

Коротше, він місить її. Виконує вправи.

– Зачекай, – прошепотіла, чи то вже простогнала вона. – Я затулю завіси, щоб не розважати усіх сусідів.

Так, всіх не треба. Лише деяких. І прошепотіла чи таки простогнала? Кажемо ж — трюки виконує професіонал.

Він на мить відсторонився, давши їй можливість підвестися. Але коли вона нахилилася через стіл, дістаючи пальцями тканину фіранок, раптом обхопив руками за стегна, і не попереджаючи, не запитуючи, владно та впевнено нахилив тіло вперед.

Уявімо собі цю сцену. Уляна схилилася через стіл. Степан нахилив її вперед: або в скло, або в стіл, або в підвіконня. Мав би пролунати дзвін розбитої шибки чи ще якийсь страшний звук. Але ні – все тихенько. Зробив Степан це, навіть не нахиляючи Уляну в звичному смислі слова, а взявши за стегна. По суті, перевернув чи пхнув. Не попереджуючи. Мав би підійти й сказати чемно: Уляно, я тебе зараз нахилю вперед.

Важливий нюанс: слово «тіло» ще пару абзаців раніше вживалося в значенні пенісу. Думайте самі, що насправді зробив Степан і з ким.

– Не поспішай, – прошепотіла вона.

І він не поспішав.

А руки продовжували ліпити її тіло, завершуючи створення нового шедевру, зробленого зі стогонів, зойків, зітхань та майже звірячого гарчання.

*****[/su_spoiler]

Наш вердикт такий: це дуже, ДУЖЕ «посередній» текст (ми так уникаємо слова «поганий»). Невиважений стиль, переобтяженість другорядними чи недостовірними деталями, кострубата мова, неграмотне вживання тропів, засилля стереотипів та кліше, смислові колізії… Ми можемо лише здогадуватися, як недбало письменники висвітлили в своїй «Забудь-річці» події Другої світової війни, якщо вони не змогли впоратися навіть з подіями в чужому ліжку. Здогадуватися — бо читати інші фрагменти цього «справжнього лонг-ріду» ми не маємо вже щонайменшого бажання.

Брати Капранови, напевне, вважають своїх читачів за нетямущих дітей. Але ж писати для дітей потрібно навіть краще й відповідальніше, ніж для дорослих!

Втім, ми не діти й прекрасно розуміємо, за яких суспільних умов живемо. У нас немає «26 тисяч читачів на сторінці, 5 тисяч друзів на профілі, і ще трохи фоловерів». Нас не друкують в популярних журналах або в «Нора-друк», нас не запрошують до своїх студій Обозреватель чи Главред. В «обществе мнений» наша думка нічого не варта й нікому не потрібна. Що б ми не писали, наш голос буде тихим, а дарування  вбогим (перефразовуючи не особливо гарного поета Баратинського).

Тому ми вирішили почитати відгуки знавців, думка яких в медіапросторі дуже вагома. Вони прочитали «Забудь-річку» ще до її офіційного релізу 21 березня й все зясували. Це, таки би мовити, інсайдерська інформація, яку ми наведемо вже без наших коментарів.

  1. Юрій Макаров, письменник: http://vsiknygy.com.ua/special/zabudrichka/

Молода жінка-юристка із прихованим шармом і зрілий чоловік-помічник капітана далекого плавання – цілком очікуваний дебют для жіночого роману (маються на увазі не гендерні упередження, а сталий мейнстрімівський жанр). Чекайте палкого, геть не платонічного кохання! Аж раптом виявляється, що за цією нібито легковажною диспозицією ховається не просто зіткнення двох доль, а двох світів, точніше, двох Україн, кожна зі своїм історичним досвідом, але спільними травмами і втратами. Інтрига, закручена на початку розлогого тексту, не відпускає до самого кінця роману.

 2. Андрій Курков, письменник: http://vsiknygy.com.ua/special/zabudrichka/

Новий роман братів Капранових доводить, що останні драматичні події в Україні можуть дати матеріал не тільки для роздумів, але й для чудової історії, в яку окрім бурхливих років, що передували Євроймайдану, увійде практично вся історія нашої країни за останні 80 років. Головна героїня роману Уляна не залишить вашої уяви навіть після того, як ви дочитаєте останню сторінку. Її образ та події, що виписані, як побачені її очима, то велика літературна удача вже відомих, але кожного разу спроможних ще раз здивувати авторів.

3. Відгук брата про книгу на ФБ

брат 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Микола Кравченко, співзасновник видавництва «Нора-Друк» 

брат 2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Віктор Душко, журналіст (даємо лише декілька абзаців, бо рецензія чимала):

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/03/17/074301.html

Історія літератури знає доста прикладів успішних авторів-родичів: брутальні вигадники брати Грімм, соціальні провидці брати Стругацькі, «різб’ярі» брати Гонкури, дотепні і афористичні брати Жемчужнікови (Козьма Прутков)… я б ще додав літературних «братів» Ільфа і Петрова. Тобто, брати-талановиті автори є, а братів-графоманів нема.

Тож до «Забудь-річки» я брався вже упередженим – написане братами Капрановими апріорі не могло бути неякісним…

Коли у творі йдеться про події, дражливі для суспільства, то про погану літературу кажуть «кон’юнктурна», а про справжню – що вона «на часі».

«Забудь-річка» – саме «на часі».

До того ж написана за всіма канонами успішного роману. […]

Подробиці роману інколи химерні… а тому правдиві. […]

Подробиці… я взагалі палкий прихильник подробиць – цих скупих рухів тонкого пензля, які і створюють достовірність. […]

І вже зовсім наостанок. Чому за книжку братів Капранових взялося видавництво «Нора-Друк»? Відповідь я знайшов у тексті. Суб’єктивну відповідь, але мене вона влаштовує. Хто в тренді, може пошукати сам…

*****

Ми не в тренді, тому вирішили пошукати самі. В 2002 році «Нора-друк» видала збірку оповідань Віктора Душка «Гра-Фома-Ню!». Достатньо суб’єктивна відповідь на запитання, чому Віктор Душко вже упередженим взявся до створення рецензії на книжку братів-не-гра-фома-нів Капранових?..

*****

Нас не обурює те, що Капранови пишуть так, як пишуть. Нас обурює те, що вони вважають, що мають відношення до Тараса Шевченка. Нас обурює те, що вони нав’язують свою писанину українському читачеві. Те, що позитивні рецензії на слабку в літературному й естетичному сенсах книгу пишуть друзі, колеги та всі, кого попросять автори, – викликає огиду. Та найбільше нас засмучує те, що хтось-таки купить «Забудь-річку»,  сприйме на віру всі захоплені «експертні» погляди.

Повертаючись до вибору «книжка-коньяк-квитки», який Брати запропонували нам зробити ще на самому початку, ми особисто обрали варіант «зберегти гроші» (як у грі «Перший мільйон»). Нещодавно на Петрівці ми, маючи 100 гривень на двох, купили вибрані твори Миколи Некрасова в 3-х томах та збірку літературно-естетичних творів Дені Дідро. Й оскільки цього разу ми знову заощадили грошенят (бо ж ми їх не пропили, не витратили на блокбастер або на чтиво від метрів), ми ладні знову поїхати до букіністів за справжніми книгами. Якими? Слідкуйте за Лепортом і знатимете.

Дякуємо за увагу!

Олександр Гавва, Олександр Демарьов

5 відповідей

  1. М-да… Всё течёт, всё меняется. Часть человеческого стада настолько отупела, что, отдаляясь от классики (над которой ещё думать надо!), отдаёт предпочтение такого рода макулатуре. Зато сами себя рекламируют, сами себе создают славу. Я заметил, что книги, издаваемые братьями Капрановыми, всегда пусты, лишены смысла, рассчитаны на наименее интеллектуальную часть читательской аудитории. Печально…

  2. Аватар Tereza
    Tereza

    Більше вражають безкінечні “панібрацькі” лицемірні вузли, які туго в’яжуться довкола такого чтива. Серед критиків і рецензентів немає людей, які б відверто заявили про те, що книга – відстій. Як же важко, мабуть, постійно придумувати нові види похвали і сраколизства!

  3. Аватар Степан Ульянов
    Степан Ульянов

    Хорошая статья, побольше бы таких. Но плохо, что со времён Бальзака ничего в литературе не меняется. Помните, как он писал в “Этюде о Бэйле”?

    “…ничем нельзя оправдать то выпрашивание похвал и статей, которыми занимаются современные авторы. Это тоже нищенство, пауперизм духа. Нет шедевров, погибших в забвении. Ложь и угодничество писак не могут поддержать жизнь дрянной книги”.

  4. Аватар Ірина
    Ірина

    Ця книга Капранових у мене перша і, вочевидь, остання. Щойно дочитала і почала шукати рецензії – невже всі будуть улестливо-солодкі? Ваша стаття повністю перегукувалася з моїми враженнями. Як тільки почала читати книгу, питання “Це писали люди, які називають себе письменниками?” і “За кого вони мають свого читача?” виникали досить часто, перечіпалася через кострубатий текст, як в шкільних творах. Але мені шкода, що ви не прочитали книгу. Бо далі пішло значно краще. І моя суб’єктивна думка – у авторів є ще один або декілька “братів”, які люб’язно допомагають їм з матеріалом і текстом і погоджуються не “світитися”. Тому мені цікаво б було, якби ви так само розібрали б текст з інших частин книги, зокрема де йдеться про перебування Степанів на різних фронтах і в таборі. Бо читалося легше і без претензій, а такий професійний аналіз я не можу зробити, бо за фахом – математик.

    1. Аватар Павка
      Павка

      “моя суб’єктивна думка – у авторів є ще один або декілька “братів”, які люб’язно допомагають їм з матеріалом і текстом і погоджуються не “світитися””

      Таких братчиків використовує, зокрема, “оскароносний” француз Андрій Курков: інакше як би він спромігся лише за 2007 рік написати 4 книжки? Хіба лише він пише як проклятий, не знаючи ніякого спочинку. Але в це якось не віриться. Та і його тексті хворі тією самою вадою, що і тексти Капранових: окремі шматки виглядають краще за інші. Білими нитками шито, товариші. Дурять Брати нашого брата…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *