Нормальне божевілля

Стрілка годинника повільно добігала восьмої. Андрій вже давно не зводив з неї очей. Але чим довше він дивився, тим повільніше вона рухалась. До закриття магазину залишалося дві години.

– Бодя, – звернувся Андрій до свого напарника. – Закриєш магазин сам ? Мені потрібно на Житомирську їхати: друг приїздить з училища, треба провести його до якогось вокзалу на краю Києва. Він же вояка, якщо запізниться, то голову відірвуть.

– Слухай, це вже зовсім не смішно, – роздратовано відповів Богдан, – третій раз за тиждень тобі потрібно кудись йти!

– Давай стосунки з’ясуємо потім, добре? Не до цього зараз, реально потрібно вже їхати.

– Ай вали давай! Ти ж хоч пам’ятаєш, що сьогодні в мене тусимо ? Чи ти зі своїм другом і без нас впораєшся ?

– Та як таке забудеш! Звісно ж буду, без мене не починайте.

“Як же дістала мене ця діра! – думав Андрій, вибігаючи з магазина. – Просиджую тут штани, а життя проходить собі повз”. Він вже давно хотів чогось більшого та кращого, бо був певен, що на це заслуговує. Тому останнім часом Андрій полишав роботу злим та пригніченим. Але на вулиці його зустріло вечірнє місто: тисячі яскравих ламп не пускали ніч на столичні вулиці, а гуркіт машин оберігав жителів міста від нічноговечірнього спокою. В метро він одягнув навушники, включив музику на повну гучність та занурився в потік незв’язних думок та фантазій, аби тільки не помічати нічого і нікого навколо.

Коли Андрій вийшов на Житомирській, він одразу почав шукати серед натовпу людей свого друга Вову. Але знайти когось тут – справа не з простих. Житомирська – це своєрідний стихійний вокзал: більшість автобусів із Західної України, що прямують до Києва, зупиняються тут. З одного автобусу можуть вийти зовсім різні люди, але всі вони схожі в одному – у прагненні якомога швидше втекти звідси, втекти від усього того, що поєднує їх із життям на тому кінці дороги. Хтось тікає від сільських злиднів, хтось – від жіночих та дитячих очей, які мовчки питають “На що нам жити?”, а швидше за всіх тікає молодь, яка за будь-яку ціну хапається за примарне світле майбутнє.

Три роки тому Андрій так само тікав, тікав від усього того, що стало, що мало стати минулим. Тоді він не помічав всієї мерзотності цього першого форпосту столиці. Тепер він нервово та відсторонено спостерігав за усіма цими людьми, ніби побоюючись забруднитись від них.

Раптом чиясь рука опустилася на його плече та обірвала хід меланхолічних думок. Андрій повернувся та побачив Вову. Друзі радісно привітались та обмінялись стандартними питаннями про “як справи”. Але розмова швидко перейшла на спогади про “дворовий період життя”, про дитинство, і перестала бути вимушеною.

– Пам’ятаєш, – говорив Вова, – діда Ваню? Пам’ятаєш, як він постійно кричав на нас, що його гараж – то не футбольні ворота, що з них вже краска злазить від ударів м’яча…

– Та що там дід Ваня, – перебив Андрій, – ти згадай діда Антона з його “запорожцем”: поставить прямо в центрі двору, – точніше, посеред нашого поля, – а тоді горло рве, щоб ми, паразити, з машиною нічого не зробили…

Хлопці поговорили ще з декілька хвилин, але потім раптово пішов дощ й вони спустились у метро. Вони продовжували розмовляти під час зупинок поїзду, коли хоч щось було чути, але навіть цих коротких проміжків часу вистачило, щоб наговоритись. Як виявилося, їм не було особливо про що розмовляти. Єдине, що в них залишилося спільного – спогади з дитинства. Від метро до вокзалу вони добиралися вже мовчки.

– Мій автобус якогось чорта відмінили, найближчий – за півтори години. – Сказав Вова, повертаючись від каси. “Чорт, мені ж через півтори години треба бути вже у Боді” – подумав Андрій. Він було почав вигадувати відмазку, чому йому потрібно йти саме зараз, але поглянувши на пустий, холодний та темний зал очікування, йому стало соромно кидати друга.

– Ну будемо чекати, що ще залишається,  – зітхаючи відповів він.

Вони сіли в холодні пластмасові крісла. Мовчали. Дощ понуро стукав у вікна, вітер завивав десь на даху. Згодом стало чути цокання великого настінного годинника.

– Та до біса його, все одно мене там з землею зрівняють! – випалив Вова, різко встаючи з місця. – Ходімо!

– Куди ходімо? Там же як із відра ллє,  – здивувався Андрій.

– Тут на розі стоїть якась кафешка, посидимо там. Пройшло лише п’ять хвилин, а вони мені вічністю здалися. Годину я тут не витримаю.

Хлопці швидко перебігли через дорогу та звернули за вокзалом. Зверху над білою залізною будкою розміром з гараж горіла вивіска “КАФЕ”. Буква “Ф” не світилася, “Е” блимала та видавала противний електричний звук. Всередині стояли три брудних столики, всі вільні.

Повна жінка років сорока з яскравим макіяжем стояла за прилавком та дивилася серіал на маленькому телевізорі, що стояв високо на холодильнику.

– Чого вам ? – Сердито спитала вона.

– Хортицю та велику пачку чіпсів. – замовив Вова.

– Ти що, здурів? Я не буду водку пити, давай хоча б по пиву. – сказав Андрій.

– Слухай, перший раз за три роки зустрілись, а ти ламаєшся як та баба. Давай без цієї возні. – трохи роздратовано відповів Вова.

Андрій махнув рукою та сів за столик. “Все одно збирався бухати сьогодні, – подумав він. – Почати можна і тут, головне не закінчити в цьому гадюшнику”.

– Ну, за зустріч! – сказав Вова, піднімаючи маленьку пластмасову чарку.

– За зустріч, – невдоволено відповів Андрій.

Хлопці випили ще по два рази – мовчки. Андрій відкинувся на стільці, ліниво похиливши голову на бік. Він подивився на Вову: лице його зайнялося хмільним багрянцем, а п’яні очі заблищали.

– А тобі по голові не дадуть за те, що п’яний приїдеш? Від цієї водяри за кілометр нести буде.

– Ніхто по голові мені стукати не буде, – відповів Вова. – Мені її відразу відірвуть.

– Це що, боротьба за тверезу армію? – сміючись запитав Андрій.

– Та не за це мені влетить. Там всі бухають. В нас навіть жарт ходить, що по вихідним  краще не палити, бо алкогольні пари вибухнуть, – якось так.

– Так за що ж тобі тоді голову відірвуть?

– А ось за те, що з тобою зараз тут розмовляю – за те і відірвуть.

– Не зрозумів. Це за що ж? – здивувався Андрій.

– Та в самоволці я… вже другий день.

– Ооо, а це вже цікаво, цікаво. Давай розповідай!

– Та, – махнув Вова, – довго це та скучно. Давай краще про щось інше поговоримо. Розказуй, як сам живеш. Столичне життя має бути цікавим…

– І хто це в нас тепер як та баба ламається, а? В нас ще ціла година є, а за годину можна розповісти все що завгодно.

– Та було б що розповідати, а так – фігня якась, сентиментальщина… Ще подумаєш, що з глузду з’їхав. Давай краще…

– Так, Вова, – різко перервав його Андрій. – давай прямо: нема нам про що говорити. Ми ж навіть в нашій дірі особливо то і не спілкувались, а тепер дороги взагалі розійшлись в різні сторони. Тому яка в біса різниця, що я про тебе чи що ти про мене подумаєш? Ну сам подумай, за три роки лише раз чи два зідзвонилися. І щось мені підказує, що в наступні роки нічого не зміниться. Так що давай, розповідай про свою халепу!

Вова дістав пачку цигарок та закурив. Жінка косо глянула на нього, але нічого не сказала. Він повільно зробив три тяги, дивлячись у вікно. Столик оповила невелика хмара їдкого диму. Вова різко повернувся і подивився прямо Андрієві в очі.

– Дістала мене вже ця частина! – почав він. – Не можу більше ні на офіцерські, ні на солдафонські морди дивитись! Але більше всього мене бісить те, що не розумію, від чого я сам не свій. Все ж нормально, можу жити собі спокійно, так як і має бути, а мені тошно, що аж не можу. І пояснити, блін, не можу нормально, чому. Ми в училищі не вчили потрібних для того слів…

– Так і не мороч собі голови і почни з початку, як воно було. Ти ж не в один момент, ні з того ні з сього з частини драпанув.

– З початку кажеш… – Вова задумався. – Ну з початку, так з початку. Може, що і вийде.

У нас навесні був прискорений випуск в училищі. В АТО не вистачало молодших офіцерів, ось і відправили пацанів з училища прямо туди. А вже через два тижні – груз двісті. Привезли Вітрюченка. Училище на себе похорони взяло, він жив поруч. Мене відібрали нести труну, підійшов по зросту. А щоб його той зріст! Не міг блін коротшим вирости…

– А він в бойових діях загинув чи випадково ? – запитав Андрій. – А то кажуть, що там багато хто від бухачу чи по тупості гине, а потім все списують на війну і роблять з них героїв.

– Та чорт його знає: нам казали, що палатку “градом” накрило. Як воно насправді було – не знаю. Труна закрита була, так що, може, там і не було кого нести. Тоді, мабуть, і справді град. Але мені якось пофіг було, як він загинув. Я за ніч до похоронів не спав. Все уявляв, як буду нести його. Сам подумай – від трупа тебе відділяє всього декілька сантиметрів дерева. І нести потрібно рівно, не дай боже спіткнутись де-небудь. Мені до цього не доводилось бути на похоронах, а тим паче воєнних. І недаремно: паршиве дійство.

В день похоронів було градусів тридцять п’ять, не менше. Як у пеклі. А ми в парадній формі, потом очі заливає, а витерти не можеш – руки зайняті. Але то фігня, що жарко. Я на полігонах і не до такого звик. Гірше всього була сама труна. Від неї жахливо смерділо лаком, дихати було неможливо, рукавиці приклеювались. Чи то висохнути не встиг, чи то від спеки поплив. У мене вже через півгодини голова розколювалася від болю. Це єдине, про що я тоді взагалі думати міг – про голову та спеку, і все. Мене це і здивувало, що на самі похорони було начхати. Я і не жалів, і не сумував, і не радів…

– Тобто – радів? – здивувався Андрій.

– Та я того Вітрюченка просто ненавидів. Він знущався над всім нашим курсом, коли ми тільки вступили. Я часто мріяв, щоб з ним щось таке і сталося. Мерзота, а не людина. Але радості ніякої не було, – взагалі нічого. Навіть матір його не шкода було. І сестру. Вони тихенько плакали, притулившись одне до одного. Я дивився краєм ока, а мені пофіг, навіть дратувався трохи. Не знаю чого. Єдине, загалом, про що я думав на похоронах, так це про їх завершення.

– Та ну його в баню ходити на ті похорони. Я теж ні разу не був і не збираюсь. Фігово, звісно, що людина померла, але що вже поробиш? Життя продовжується.

– Так в тому і проблема, що життя продовжується… – тихо, майже пошепки, промовив Вова.

– В якому сенсі? – здивовано запитав Андрій.

– Розумієш, мене саме те і бомбануло, що життя спокійно продовжується. Ми й далі живемо за старим розкладом, ніби нічого і не було. Встаємо в один і той же час, їмо в один і той же час, вчимося в один і той же час, спимо… Все, як раніше. І люди взагалі не змінилися. От Крава, наприклад, на похоронах вмивався сльозами, а вже через два дні в столовці розповідає, як на вихідних нажрався та побився з кимось. І всі ржуть. Я запитав тоді, де Вітрюченко сидів. Мені спокійно показали й продовжили реготати та жерти. Була людина і не стало. Ні холодно, ні жарко, нічого не змінилось. Може він взагалі й не існував…

– Та люди всі тільки про се… – почав було Андрій, але Вова вже не звертав на нього уваги і продовжував.

– Мені тоді сон наснився. Сидимо ми в столовці, кашу топчемо. Тут офіцер повільно підходить до одного зі столиків, дістає пістолет та прострелює голову крайньому курсанту. Всі сидять такі нажахані, дивляться на нього, і він як за кричить на все горло: “А ну жрати, собаки!”. Всі продовжили їсти. Офіцер підходить до наступного столика і знову стріляє у крайнього курсанта. Від мисок вже ніхто голови не піднімав, але очі за офіцером водять. Той вже спокійним голосом каже: “Жрать!”. Підходить до третього столика та знову стріляє. На цей раз вже навіть очі не бігають. Нуль реакції, всім пофіг. Не прикидаються, а реально пофіг, розумієш? Офіцер йде далі по столовці та стріляє. За останнім столиком він повертає до стінки та зникає за колоною. І в цей момент хтось приставив мені до потилиці ствол. Дивлюсь, а він скалить свої жовті зуби. “Даремно, ти, – каже, – голову підіймав”. Я давай кричати: “пацани, ну ви що, він мене зараз застре…” і постріл.

– Ну тільки не кажи, що тобі і в частині цей сон приснився і ти через нього втік. Не сміши. Мені в садочку жахи жахливіші снилися. То ж очевидно, що ти просто трохи перенервував, з ким не буває. Але як це з самоволкою пов’язано?

– Та чорт його знає, як воно зв’язано. Я ж казав, що ну його про це говорити. Давай все ж про що інше поговорим…

– Ні, так не піде. Сказав А, говори і Б. Ти давай розповідай, тільки ближче до теми, а я перебивати більш не буду.

Вова трохи помовчав, насупивши брови. Він про щось напружено думав і починав нервувати. Андрій запропонував йому цигарку. Вони вдвох закурили і Вова продовжив.

– Так, добре. Приїхав я до тієї клятої частини десь через місяць після похоронів. Я там практику проходжу. Виконую обов’язки ротного, точніше мав би лише допомагати ротному, але та падлюка майже одразу мене кинула самого. Втім, обов’язки не складні, майже як у няньки в дитсадку. Тільки замість дітей возишся з солдатами. Проблема лиш в тому, що я не зі срочниками мав справу, тобто не з пацанами мого ж віку, а з мобілізованими. А серед них наймолодшому – двадцять дев’ять років. А є ще дядько Семен – п’ятдесят один рік! Ну а більшості десь близько сорока.

– Блін, да вони ж ровесники мого баті! – випалив Андрій.

– Так в тому то і справа! Моєму батькові – сорок п’ять. А там більшість таких. Я нормально так побоювався на першому построєнні. Взагалі командувати не люблю. В училищі місяць сержантом був, ну його в баню. Ось отримав наказ, виконав і живеш якийсь час спокійно. А коли командуєш, то ті накази з голови не йдуть, навіть коли спати лягаєш. Постійно з тобою, ніякого спокою. А тут ще й командуєш не зрозуміло ким.

– А мені здається, що круто бути босом. Просто кажеш, що робити, а хтось і робить. Головне знати, що робити і знайти винного.

– Воно то так, – відповів Вова. але тільки якщо тобі взагалі начхати на підлеглих. Хоча у офіцерів так і є. Для них солдат – то якийсь пес: ти йому команду, а він виконує. В армії по-іншому і не можна, мабуть. Але ж я не міг так з ними себе вести, куди мені курсанту… А може і міг, чорт його знає! Мужики відразу просікли, що перед ними не командир стоїть. Але на голову не сіли, як не дивно. Я навіть подружився з деякими. Особливо з дядьком Семеном, його всі так і називали, навіть старші офіцери. Це такий угарний мужик, я тобі кажу! Майже кожного вечора до мене заходив чай пити та анекдоти розповідати. Завжди веселий, на помідора схожий. Якби не він, то я б там з нудьги точно вмер. Ти знаєш, там наймовірно скучно, кожного дня одне й те саме. Мені за три дні вже не було куди себе діти, хоча постійно щось робив. Але від того “робив” толку мало, дні йшли собі поволі, кожен як один…

– Блін, то це ж називається робота. Коли кожен день як один і постійно скучно – найсправжніша робота. Теж відкриття мені зробив, – посміхаючись сказав Андрій.

– Точно, саме воно – робота. Я і відчував себе не служивим, а працівником на якійсь фабриці. Хоча ні, не на фабриці, а на фермі. Просто замість тварин – підлеглі, а замість полів та городів – полігон. Мене вже за тиждень від цього всього нормально так нудити почало, але я подумав, чого його кудись рипатись? Місяць-півтора можна і так пожити, перетерплю. Он як тільки вступив в училище – одразу курс молодого бійця. Більше місяця на полігоні стирчали і нормально. А тут хоч у частині, а не в лісі.

І я вже було з тією думкою зжився, погодився. Але якось одного вечора заходить Семен до мене. Хочу чайника ставить, каже “не треба”. Дивлюсь на нього, а він сумний такий, лиця немає. Ну, думаю, щось сталося, зараз розкаже. Просидів мовчки хвилин з п’ятнадцять. Я вже було подумав, що він п’яний, але запаху не було і очі не блищали. Та добре, думаю, хай сидить собі – і взявся журнал заповнювати. Хвилин з десять пройшло і тут раптом протягує мені ні з того, ні з сього фотку. “Тут, – каже, – дві мої найбільші любові. Вгадаєш?”. Дивлюсь на фотку, а там дві жінки: молода, з дитиною на руках, і стара. На фоні дому сфоткались. “Ну одна з жінок та пацан малий”, – кажу йому. А він говорить, що пацана вгадав, а от з жінками промах. “Молодша – то дочка, а старша – жінка. Їх я тоже люблю, але не так як пацана і хату”. А я питаю, як то можна хату любити більше дочки та жінки? Ну тут він починає розповідати.

“На старості років, – каже, – зрозумів, що більше всього любиш те, що сам зробив, у що душу свою вклав. Жінка, Валя, сама мене зробила, точніше переробила, а то я поки неї не зустрів дурком був ще тим. Тому вона мене любила, а я до неї просто звик. А дочку, Катю, я лише маленькою пам’ятаю і відразу дорослою. Коли вона народилася, довелося на заробітки їхати. При Союзі в Латвію їздив, а в дев’яності попер до Європи. Так майже і не бачив її. А з Сергієм інша історія. Його до нас кожного літа привозили і залишали, а я вже трохи менше на заробітках був. От він і швендяв коло мене постійно, особливо біля майстерні багато околочувався. Я його і пиляти вчив, і цвяхи забивати, навіть рубати. Зробив йому топорика маленького, щоб він щєпки рубав, коли я дрова колов. Так ми з ним і прив’язались одне до одного, хоча я до нього більше. Бачу в ньому трохи себе, душа від душі, тому і люблю більше всього на світі. А будинок я будував коли з заробітків не на довго приїздив. Там закордоном будуєш вілли велетенські, раз навіть в Іспанії багатоповерхівку робили, а вдома доводилося в маленькій однушці юрмитись. То й вирішив і собі хату бахнуть, а то чим я гірше іспанців тих, а? І все сам зробив, тільки на фундамент наймав людей. Цеглинка за цеглинкою три поверхи відгрохав. Так і пройшло життя на будівництві, тільки поки свою хату будував, то жив, а коли чужі – то виживав. Тому Сергій та дім – то моє все!”

Він замовк, а я думаю, що треба щось сказати, але що? Він начебто і посміхається, але якось так сумно дуже. Чорт його знає, що людям казати, коли вони тобі про себе розповідають. Ну я дурень і бовкнув: “Не хочете тут бути, додому хочете?” Це ж треба було такого спитатись! Ідіотина. Хто ж людину в армії таке питає? Навіщо душу травити. Я думав він мене зараз пошле чи взагалі по голові дасть, але ні. Трохи помовчав, а потім знову почав.

“А ти правильно, Вовка, сказав – “не хочете тут бути”. Ось саме про “тут” ти вгадав. Бо всі чогось на війну бояться їхати і думають тільки про неї та про дім. А я саме тут не хочу бути. Бо чого тієї війни боятися? От у нас на будівництві якось мужик одрізав собі пальця болгаркою. Спочатку кричав, як ненормальний, а потім як почне по болгарці ногами бити – ледь його відтащили. Але ж питається, до чого тут болгарка? Вона ж просто крутиться да ріже – все. Сунеш дерево – ріже дерево, сунеш пальця – ріже палець. Чого на неї злитись, бити? Ось з війною так само: одна озброєна купа людей намагається вбити іншу озброєну купу людей. То чого ж дивуватися, що там люди мруть? Дивно було б, якби не мерли. Війна вона чесна, як болгарка – чого їй дивуватися, злитися чи боятися? Боятися треба не того, що там буде, а того, що вже тут і зараз діється. Не в тому проблема, що когось туди можуть відправить, а в тому, що нас ось тут і зараз туди відправляють і це вважається цілком нормальним. Тому відповідаю тобі – звісно, я не хочу тут бути, я ненавиджу це місце. Краще на війну, ніж тут. Там все чітко та зрозуміло, як з болгаркою. І дома все зрозуміло. А тут я нічого не розумію – ні те, ні се. В день йдемо на полігон стріляти в мішені, щоб потім так само стріляти в людей. А увечері мене на КПП жінка кормить домашніми котлетами. Мішені і домашні котлети – в одному і тому ж місці. Ось що мене лякає. На війні ти на війні, а дома ти дома. То два зовсім різні світи. Але тут вони поєднуються, розумієш, зливаються. А на Сході так і вийшло, що війна прийшла в дім та злилася з ним. А раптом і до мене вона колись завітає?”

Ну тут я вже взагалі не знав, що казати. Але йому і не потрібно було від мене нічого. Посидів трохи та й пішов.

– Оце мужика нормально так накрило, – сказав Андрій. – Але ж як не накриє, коли на війну відправляють, а ти боїшся. Він же боїться, то видно, але прямо не каже…

– Та до чого тут “боїться”! – роздратовано перебив Вова. – Яка взагалі різниця, боїться чи ні? Кожен з нормальною головою боятися буде. Але мене не це здивувало. Чому він до мене прийшов? Чому він мені це розповідав? Ось що мене дивувало.

– Ну виговоритись мужику треба, подумаєш – загадка!

– То він би з кимось в казармі міг виговоритись, його там всі слухати будуть. Да і там же його ровесники, зрозуміють його, знайдуться, що відповісти. Та п’янку, в кінці кінців, могли б влаштувати та і все. Але ж ні, до мене прийшов і навмисне саме щоб це розповісти. Навіщо?

– А може він… – почав було Андрій, але сигнал мобільника перебив його. Прийшло повідомлення від Богдана: “Всі вже зібралися, починаємо. Ти коли будеш?”. Андрій нахмурився. “Треба кінчати цю сповідь та їхати, а то щось він розтріпався сильно, ще й не по суті”.

– Що “може він”? – запитав Вова.

– Та забий, – байдуже відповів Андрій. – Краще давай швиденько розповідай, чого ти в самоволку втік, а про Семена якось іншим разом побалакаємо. В тебе ж, мабуть, дофіга історій про всяких таких кадрів…

– Так я ж через нього і пішов в самоволку. Точніше, не тільки через нього, а через все те, що тобі наговорив. Я цілу ніч думав, чого він мені все те розповідав, але нічого не придумав. Ранком все зрозумів. Давно помітив, що коли сильно хочеш щось дізнатися, то життя саме дає відповіді. Головне знаки не пропустити. Так, знаки – ось головне!

– Вова, ну давай вже ж по суті! – сказав Андрій, нервово поглядаючи то на годинник, то на п’яного Вову.

– Знаки. Так. Заходжу в казарму зранку, а там такий штин, що в мене аж голова закружилась. Перегар з якимось кислим запахом таким, що аж до кісток пробирає. Виявляється, вчора тут бухач був серйозний, мабуть тоді ж, коли Семен в мене сидів. Кутько так напився, що обблював все ліжко, а потім прямо у формі ліг в нього і заснув. Ото від нього так несло. Тільки но думаю, що його робити, як над вухом хтось закричить “Рота підйом!”. Дивлюсь, а там ротний. Чого він саме в той день приперся, ще й зрання? Швидко зрозумів, що походу якась перевірка йде. Того він і кричить, як ненормальний.

Всі прокинулись, окрім Кутька. Ротний, коли побачив його, то аж почервонів від злості. Підійшов до нього та давай тріпати за комір. “Вставай, собака!”, – кричить та матом криє. Всі дивляться на нього перелякані. Та я сам трохи злякався. Але Кутько лежить як мертвий, навіть оком не поворухне. Ротний тоді схопив відро для миття, а там воду залишили, мов навмисне, і на Кутька вилив. А вода брудна, після миття мабуть, сіра вся, шматки пилу навіть було видно. Ну тут Кутько вже прокинувся і навіть спробував встати на ноги, але одразу впав. Ротний гамселити його почав, але ніхто не дивився на це, з-під лоба лише трохи позиркували. Я тоді глянув на Семена, а він на мене. Дивлюсь йому в очі, а він мене боїться, ще й добре так боїться. Ніби благає, щоб я щось не видав. І я тоді зрозумів все! Той офіцер зі сна мого, що стріляв – так то ж я і є! Я так само дивився з переляком на нього, як Семен зараз на мене. Адже для Семена, що я, що ротний – майже те саме. Він же в нас не людей бачить, а офіцерів, як і ми в ньому – солдата. Ось в чому вся проблема – не в тому, що там з ними буде, а в тому, що ми їх туди відправляємо і вважаємо це нормальним, вважаємо це роботою, буденністю… Ось і стало моєю роботою бути тим офіцером з кошмару, а я й не помітив…

Тут Вова зупинився. Він важко дихав, лице його почервоніло, а руки тряслися. Андрій не наважувався перебивати і відводив очі. Вова трохи помовчав і продовжив:

– Мені так противно стало. Знаєш, як траванешся чимсь і шлунок болить, так тут із душею чи з чим там, що замість неї. І нудило мене двояко. З одної сторони, виходило, що я ніби частина якоїсь скотобійні. А з іншої – мене нудило від того, що мене нудить. Точніше від того, що я не розумів, та і зараз не розумію, чого я взагалі переймаюсь. Я ж все роблю правильно, нічого не порушую. Да в решті решт, військовим людям соплі розпускати не можна. Що за сентиментальщина? Але то якось в думках виходить, головою розумію, що все нормально, що так і треба. А на душі противно… Думки правильні, а всередині ніби щось ріже. Ну як то зрозуміти?

Я в той день на вечерю вже не прийшов. Вийшов на дорогу, піймав машину, та й поїхав. Навіть не запитав, куди їхали. Головне – якомога подалі звідти… А вчора ротний дзвонить, каже щоб сьогодні був у частині, а то… Та к чорту, то вже деталі. От вона і суть. Казав же, що фігня.

– Та ні, чого фігня… – Андрій запнувся і не договорив. Він не знав, що казати, він не розраховував на таку розмову. Йому показали і розказали більше, ніж треба, більше, ніж він міг побачити та почути. Тепер він відчував себе ніяково, бо сказати було нічого, але в той же час він розумів, що сказати щось треба. Та і важко було того не зрозуміти, коли п’яні туманні очі Вови дивилися прямо в його очі. В тих очах просвічувалося питання: “Я ж правий, так? То світ зглузду з’їхав, а я нормльний?” І ті ж самі очі питали: “Я ж божевільний, чи не так?”

– О, нам вже пора, а то бус без тебе поїде, – перервав мовчанку Андрій і хлопці вийшли з кафе.

На вулиці було душно, попри холодний вітерець. Пахло мокрим асфальтом. У Андрія злегка запаморочилася голова від повітря. Він так і не придумав, що сказати. Автобус вже стояв на платформі. Коло нього – ні душі. Тільки водій ліниво докурював. Вова закинув сумку в салон і вийшов попрощатися з Андрієм. Хлопці міцно стиснули руки. Водій зняв машину з ручника, і автобус повільно покотився назад. Заскочивши на першу сходинку, Вова хотів вже захлопнути дверцята, але Андрій зупинив його рукою і жваво запитав:

– Так тебе що, разом з цією ротою на Схід відправляють?

– Та яке, я ж казав, що це тільки практика. Ще рік навчання, доти мене точно нікуди не відправлять.

– Не відправлять? – здивувався Андрій. – Так якого ж, скажи мені, чорта ти паришся, а? Якщо тебе не відправлять, то живи собі спокійно, а не шукай пригод на п’яту точку.

– Так от в тому ж то і проблема, що сам не знаю, чого не йметься мені. Мабуть головою тронувся. З ким не буває, сам казав… – відповів Вова, закриваючи за собою двері. Автобус швидко виїхав з вокзалу та зник за поворотом.

Андрій постояв з хвилину на безлюдній платформі, потім різко махнув рукою та промовив сам до себе: “Там в армії, мабуть, у всіх зараз криша їде. Професійна болячка, ну їх”. Він глянув на телефон, побачив три пропущених від Богдана та швидко пішов геть з вокзалу.

М.Денисенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *