Хемінгуей про любов, а ми про любов у Хемінгуея

Недавно друг подарував мені «Райський сад» Хемінгуея – роман, виданий 1968 року, вже після смерті автора. О, Хемінгуей!..

«І сходить сонце…(Фієста)», «Прощай, зброє!», «Чоловіки без жінок», «Переможець не отримує нічого», «За нашого часу», «Зелені пагорби Африки», «Свято, що завжди з тобою», «Оповідання про Ніка Адамса», «Старий і море», а також репортажі для «Торонто Стар Уіклі» і «Есквайра» – це не все, що він створив, але те, за що я його люблю. Ліфшиц писав, що хоч і не буває хорошого модернізму, але хороші модерністи трапляються;

Ернест Хемінгуей, як явище в світовій літературі, підтверджує таку тезу. Беручи в руки книгу, я очікував знайти справжнього Пепе Хема – прямолінійного, чіткого в судженнях, з впевненістю в своїй позиції, незворушного, позбавленого слабкості, відвертого. Цікаво було побачити як він впорається з темою любові.

Він працював над книгою з 1946 року і, постійно відкладаючи, так і не дописав. Залишивши більше півтори тисячі сторінок писаного тексту, Хемінгуей підкинув нелегку роботу своєму редакторові Тому Дженкінсу. Зрештою, той скоротив текст до 247 сторінок! Тему роману письменник визначив так: «Це роман про щастя, яке людина обов’язково втрачає.» Так, це йому важко давалось, це не було характерно для нього – думати про любов, почуття. Ми звикли до суворого Хемінгуея, герої якого не всміхаються навіть. Їх діалоги скупі, в грудях не б’ється серце. І чого він тільки поліз в тему кохання, відносин? Писав би собі про справжні чоловічі поєдинки на полі бою в світових війнах, про кориду, рибалку, полювання, про бокс чи, врешті-решт, алкоголь. Це в нього виходило краще всього. Напевно, він вважав, що нарешті виріс до втілення нового задуму. Про любов писати складніше і, забігаючи наперед, скажу, що, як на мене, йому лише здалось, що він готовий.

Пам’ятаєте фільм «Вікі, Крістіна, Барселона» – той, де дві жінки й один чоловік шукають ідеальних відносин у любовному трикутнику? Там в кінці головна героїня ще висловлює ідею всієї стрічки, яка звучить приблизно так: я не знаю чого я хочу, але точно знаю, чого не хочу. Щось схоже, тільки не настільки грубо і не так мало, вклав у «Райський сад» і Хемінгуей.

З сюжетом все просто. Медовий місяць подружжя Бернів розтягується на цілих п’ять місяців, в ході яких пара розпадається. Спочатку Девід любить Кетрін, а Кетрін любить Девіда; вони на березі моря то в Франції, то в Іспанії засмагають, витрачають гроші, не пропускають обіди в ресторанах, п’ють без перестану і втомлюються від любові. Вони такі щасливі, що їм ніхто більше не потрібен. Тільки є одне але: Девід – письменник і, відколи він з  Кетрін, йому не вдалось написати ні стрічки, вірніше, він навіть не намагався. Кетрін хоче змінюватись, щоб бути такою, як і Девід, тому регулярно ходить в перукарню. Їй здається, що, будучи різними, вони розлюблять одне одного. З хлопчачою стрижкою і своєрідними сексуальними запитами – таке щастя впало на голову Девіда. Вона походить з багатої родини; її аристократична звичка непомітно марнувати час не дає їй можливості жити по-справжньому. Девід починає це помічати, Кетрін вже дратує його і єдине місце, де він відпочиває від її примх – робоча кімната, в якій він працює над оповіданнями про дитинство, Африку і батька. Оповідання виходять дійсно хорошими і Девід цьому несказанно радіє кожного ранку, ставлячи крапку і ховаючи записи в валізу. Кетрін це не подобається, бо у записах немає її; вона більше раділа незакінченій повісті про їх медовий місяць, але Девід, мабуть розчарувавшись, перестав працювати над нею. Все в них дивно, нестандартно. Він її ще любить, – красиву, засмаглу, іноді ніжну, – але вона його дратує. Кетрін його любить так, як вміє. В один день вона приводить в сім’ю Маріту – красиву чорняву дівчину, повну протилежність собі. Маріта прекрасно вписується, і сім’я – вже не сім’я. Девід проводить якись день з однією, наступний – з іншою. Кетрін постійно скандалить, а в один момент різко стає милою. З такою можна втратити глузд, і єдина причина, чому Девід ще здоровий – щоденна письменницька робота. Йому, по суті, без різниці кого запевнювати в любові – Маріту чи Кетрін. Однаково він любить свою роботу понад усе. Зрештою, Кетрін спалює його оповідання і сама їде в Париж, він береться за роботу спочатку, а Маріта чекає його біля бару на березі моря. От і все. Нічого не вийшло і життя продовжується.

Критики й біографи Хемінгуея пишуть, що «Райський сад» – значною мірою автобіографічний роман. Ентоні Берджес, англійський письменник і критик, підмітив: «Хемінгуей, який чотири рази був одружений, добре знав про що писав.» Ще Берджес зазначав, що читачі будуть праві, якщо сприйматимуть «Райський сад» як звернення до чистого, світлого періоду, коли почуття бувають важливіші за думки. «Це буквально рай земний, де гадам немає місця. Але де можливий такий рай?» Якщо ставити питання так, то ми, як і Девід Берн, не пізнаємо нічого іншого, окрім розчарування. Валятись на піску, пити коктейлі на березі моря, вдихати гірське повітря – добре, але ще не рай, бо це зводить велич людини до споживання і бездіяльності, хоча саме в діяльності вона формується як така. Тож Берджес неправий – раєм тут і не пахло. Пропоную подумати інакше.

Який погляд на любов висловлює автор? Простий, надійний і характерний для середини 20 століття – користувацький. Подобається – бери, не подобається – не бери, втомився – візьми іншу, «розлюбив» – шукай ще. Девід Берн так і робить: коли йому добре (це, мабуть, варто сприймати як любов), він щасливий, а тільки щось піде не так, він починає уникати дружини. Він вміє любити в різних ступенях – в залежності від того, наскільки йому добре з Кетрін: то більше, то менше. ХА! Тут читач, задумавшись, ставить питання до автора: що ж таке любов? Невже це всього лиш стан, коли «нам добре разом» і «вона така красива», «я не зможу без неї»? Любов, взагалі, можлива без «об’єкту»? Отож, ми стоїмо перед питанням, яке можна сформулювати так: звідки любов береться? Давши на нього відповідь, ми побачимо наскільки глибоко Хемінгуей покопався в темі і чим, власне, є його «Райський сад» – літературою чи чтивом.

Варіант номер раз. Любов має біологічну природу. Часто, особливо по «ящику», це називають «нейробіологічними» реакціями, які збуджують інтерес однієї людини до іншої. Природа любові, таким чином, в тому, що від нас не залежить, точніше – не є усвідомленою. Нас тягне до когось, а чому – біс його знає; просто так є і ми віддаємось світлому почуттю, колінця трусяться, серце б’ється і все таке інше. Окрім нервової системи на почуття любові тисне Лібідо. Отаке.

Варіант номер два. Енергія! Нас притягує енергія іншої людини. У нас позитивний заряд, а там, значить, негативний, от дві протилежності й зближуються. Тут я перестану розгортати цю думку з огляду на її тупість. Але така точка зору є.

Варіант номер три. Любов має психологічні основи. Ця точка зору близька до першої в списку, але з доповненням про особистий досвід і знання індивіда. Любов тут береться з самої людини, вона виростає в ній, а людина або плекає почуття, або відмовляється від них.

Не знаю, чи вам сподобався хоч один. Як на мене, жоден не є вірним. Для Хемінгуея, якщо судити з роману «Райський сад», також. Але і далі Хемінгуей не зайшов. Це чи не єдиний випадок, коли він підняв цю соціально-психологічну тему, та він спробував розкрити її через одну людину – в нього не вийшло. Чому не вийшло: він бачив не особистість, як частину суспільства і суспільство, виражене в особистості; для Хемінгуея це – істота, якій все під силу, яка не зламається під чиїм би то не було натиском і саме тому є людиною. Якщо він у щось і вірив, то хіба що в нескінченність людських можливостей, в людський потенціал. Людина в нього, переборовши себе, завдяки характеру і волі обов’язково досягне мети. В тому числі, зусиллями волі вона може відмовитись від почуттів, “приглушити” їх.

Ех, подивився б він на людину, як на суспільну істоту, то написав би зовсім інший роман. А якби він подивився на людину, як на представника людського роду, виведеного власними зусиллями й стараннями суспільства на найвищий рівень культури, як на того, хто не лише споживає, а й створює, – він би сам здивувався висновку, який за цим слідує. А висновок простий: людина переживає почуття так, як вміє. Так, як навчилась сама і так, як її навчило людство. Причому людство не лише те, в якому вона живе, сучасне їй, а й все те, що цьому передувало, починаючи від первісно-общинного ладу, або й ще раніше. Почуттям треба вчитись безперервно, людина мусить виховувати в собі здатність любити. Хемінгуей не знав, що люди, в більшості, люблять «за зразком». Ще тим зразком, який описали французи в 18-19 столітті (Бальзак, Дюма і ін.): з квітами при зустрічі, зі сльозами від розлуки, з інтригами, переживаннями, страхами. І сьогодні люблять так само, «шаблонно». Чоловіки купують м’які іграшки, осипають компліментами жінок, дають їй свою кофту в холодний вечір, проводять до самих дверей після побачення. Найцікавіше, що кожен думає, що особливий, що так, як він любить, ще не любив ніхто. Шаблонна не лише любов, а й всі інші почуття. Наприклад, ображатись означає мовчати, уникати його/її, дратуватись тощо. Радість часто проявляється як непереборне бажання купувати, витрачатись, пити. Смуток – пити, але інакше. Якщо «любов закінчується» – потрібно пити, їсти морозиво, вкрившись пледом, слухати жалісливі пісні і т.д. Спробуйте уявити людину, яка, вигравши десять мільйонів євро, наступного дня щаслива йде працювати на завод, щиро цьому радіє і не хоче переживати щастя інакше. Дивно, правда? Те ж саме з любов’ю. Ми звикли, що якщо, приміром, чоловікові сподобалась дівчина, то він мусить запросити її кудись, а далі, щоб це переросло в щось більше – слідувати сценарію: побачення, подарунки, увага, знайомства з друзями та рідними, з’їхати на одну квартиру, одружитись. Можна відходити від плану, але це не надійно, надто легко втратити. Як це ти не привітав її з Восьмим березня, безсердечна скотина?! Як це ти пішла гуляти з подругами в його День народження? І якщо щось не виходить, все розвалюється, то, значить, винна вона, або він, – але точно хтось із них. Нікому навіть в голову не прийде думка, що винен сценарій, який не те, що застарів для сучасної системи суспільних відносин, а й ніколи не відповідав прагненню людей до розвитку, до вершини людської культури, до Людини! Не можна забувати, що вміння любити – одна з невід’ємних характеристик людини. Наскільки високо ти піднявся по піраміді людської культури, настільки ти вмієш відчувати. Будь ласка, – ти можеш любити так, як в середні віки – обробляти разом поле, робити дітей, можеш «заводити жінку» як кота, щоб гладити, чи як робочу силу, бо удвох простіше вести господарство. А можеш любити в жінці/чоловікові людину, носія і творця найвищих цінностей, активного, діючого суб’єкта в розбудові тієї ж «культурної піраміди».

Так от, до чого це все. Хемінгуей виводить кохання з самої людини, що приводить до ми вже знаємо чого – зведення категорії любові до суб’єктивного прояву почуттів. Замість вчитись любити, вчитись відчувати так, як вміє Людина після стількох років розвитку, відповідальність за любов перекладається на індивіда, як автономну, незалежну істоту всередині величезної групи таких самих окремих, самодостатніх особистостей. Не просто так Хемінгуея, з його схильністю до виведення окремості в абсолют, відносять до модерністів. Відштовхуючись від часткового, мислячи фрагментарно, єдиний можливий кінець обов’язково буде песимістичним і протирічитиме людському стремлінню до прекрасного – справжнього. Це як читати книгу з середини – щось зрозумієш, може навіть цікаво буде, але суть залишиться в стороні від тебе. Хемінгуей, не посперечаєшся, сильний автор. Але він заслуговує таким називатись не за цей роман. Його бачення любові, виражене тут, аж ніяк не можна вважати вершиною людських пошуків в цій темі; він розуміє любов по-дитячому, краще сказати – як хлопчисько. Але що зробиш – такий він обрав метод: виведення загального з одиничного. Більшість його творів ведуться від першої особи, його герої – окремі люди, а не типажі, характери, образи. Замість нього роботу по перетворенню часткового в загальне здійснювали критики та інші письменники. Його метод чудово справляється з розбором внутрішньої психології героїв, але він безсилий дослідити суспільне. А любов – явище обов’язково суспільне: кожен вміє любити так, як дозволяє йому суспільство. Пригодницька література Хемінгуея – прекрасна, бо обертається навколо героя і його вражень, емоцій, а нам, читачам, що очікують пригод, більше й не треба. Антивоєнна література Хемінгуея близька до досконалої через свою правдивість. Він бездоганно виразив місце людини «втраченого покоління» в післявоєнний період. У нього чудові оповідання і репортажі. Він взявся за щось більше – і не вийшло, бо одних вражень тут мало. Про любов потрібно говорити не як чоловік чи жінка, а як Людина. Його погляд на проблему доволі посередній, навіть «попсовий». Закінчилась ця історія так: «Райський сад» прочитали, перевидали і продовжують читати й перевидавати. Думаю, з поваги до того, іншого Хемінгуея, який знав, про що пише.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *