Навіщо потрібна філософія?

На таке питання Олексій Валерійович Босенко зазвичай відповідає що “ні для чого”, оскільки вона “не від потреби, а без потреби”, “від свободи і по свободі”. Адже як правило питання “навіщо?” постає або як риторичне, виражаючи “безкорисність” предмета (навіщо це треба?), або з корисливого інтересу – виходячи з того, що наш час просякнутий духом комерції та прагматизму. Тому від нас чекають прагматичної відповіді про “корисність” філософії – тобто роз’яснення її буквальної користі в житейському розумінні.

У випадку з філософією відповідь на таке питання завжди буде збиткова для самої філософії – оскільки вже самим прагматичним тоном запитання вона ставиться в рамки конкретної утилітарної вигоди. Такої користі, вигоди філософія якраз-таки не дає. Якщо ми скажемо, що філософія формує широту погляду на речі та вміння мислити, ми, звісно ж, тільки програємо – бо ці широта і вміння не обов’язкові для сучасної людини, і можна обійтися без них. Все це ні до чого людям, котрі живуть за мірками товарної вартості. 

Питання “навіщо потрібна філософія?” багато в чому зумовлене нашим недавнім радянським минулим. Адже нині ми маємо діло з такою системою освіти, яка ще зберігає в собі багато від своєї попередниці, котра на чільне місце ставила передовсім не просто “корисні” утилітарні навички та вміння, а власне розвиток людини. Вона ставила завдання побудови розвиваючої освіти, – адже її метою був розвиток особистості. Саме для цього до попередньої суспільної системи освіти ввійшла філософія, що раніше завжди була елітарною наукою. Сьогодні ж вона “вимивається” із освіти назад, ліквідується, і скоро знову буде доступна у своїх вищих формах тільки обраним.

Все дуже просто: філософія справді дає людині можливість самостійно мислити та самостійно робити висновки. А для суспільства, в якому ми тепер живемо, таке мислення і такі висновки є небезпечними та непотрібними. Йому потрібні люди, що не мислять, а лише беруть кліше і продуковані ним ідеологеми, необхідні для збереження теперішнього статус-кво. Ідеологи виробляють ідеї, а люди повинні їх споживати, брати у готовому вигляді, ні в якому разі не виробляючи їх самостійно. Мислення – небезпечна річ. Вільнодумство завжди загрожує непослухом і непокорою.

В нашому суспільстві у філософії немає майбутнього. Тому студенти мусять розуміти, що сьогодні лише в деяких університетах все ще намагаються сформувати смак і потребу в філософії. Мені дуже подобається, як про це пише Евальд Ільєнков: ми ж піклуємося про гігієну тіла, займаємося фізкультурою – так само потрібно піклуватися і про гігієну розуму, про своє розумове здоров’я. Розум весь час мусить бути в тонусі; як і м’язи, він теж старіє без постійної діяльності та активної роботи. Кожна людина повинна сформувати нормальну потребу в саморозвитку. Розум пов’язаний із умінням, із способами діяльності, котрі не формуються стихійно – тобто пов’язаний із виробленням способів діяльності, що необхідні для вирішення завдань, які ще не вирішувалися в історії та не мають алгоритму, готового способу подолання проблеми, схеми.

Для вироблення таких рішень знадобиться не суто інтелектуальна гнучкість, – гра розуму, – а здатність виробляти рішення в непередбачуваних, не визначених наперед ситуаціях. Сократ вчив, що для цього людині треба володіти загальними поняттями. Оперування ними якраз і було для Сократа суттю філософії.

Коли мова заходить про значення філософії, нам перш за все варто говорити не про її користь для окремої людини, а про те, з якою історичною необхідністю з’являється філософія і чим викликана її поява в суспільстві. Тоді вже легше говорити про те, яку роль в історії має намір грати ця окрема людина, і навіщо їй потрібна філософія: або вона залишиться агентом і гвинтиком товарного виробництва, або буде прагнути стати людиною, суб’єктом в історичному процесі – змінюючи суспільство, а не пристосовуючись до нього. 

Варто пам’ятати, що людина не з’являється на світ готовою, наче метелик із лялечки. Людина розвивається – точніше, саморозвивається, і її становлення є ділом її власних рук. Коли історія лише починається, людина є людиною тільки у початковій стадії свого розвитку. Проте вже на цій стадії вона має універсальність у своїй сутності. Такі форми свідомості як філософія забезпечують їй цю універсальність і становлення її самої як людини. Ці форми є проекціями нескінченності, вічності, універсальності, всезагальності, котрі людині треба буде знову виробити в дійсності: спершу в суспільному масштабі, а потім присвоїти індивідуально.

Простіше кажучи, філософія – це проект, стратегія і перспектива розвитку людської сутності. В ході розгортання історії кожна окрема людина виступає все більш односторонньою, одноманітною, все більш однобокою в своїх функціях, і втрачає цю всезагальність. Та її набуває в цілому суспільна сутність людини. І філософія – як форма становлення всезагальності цієї сутності – виконує визначальну функцію щодо інших форм свідомості. Всі форми свідомості як ідеальне утворюють сферу універсальності людини, а філософія – самосвідомість цієї універсальності. Людина усвідомлює в філософії свою вічну, універсальну та нескінченну сутність. Самі поняття вічного, нескінченного й універсального можуть бути випрацювані лише філософією, і засвоєні людиною виключно з неї ж.

“Туга і безнадія” – це сигнал і симптом. Філософія може допомогти людині, яка постійно переживає нудьгу або стан нелюдськості свого існування, прагнучи із нього вийти. Та не всяка філософія, а лише та, що дозволяє відкривати нескінченність у кінечному. Або, як писав Аристотель, дає пізнати одиничне, що міститься в загальному. Інакша ж філософія прагне підхопити та посилити почуття нудьги, доводячи його до відчаю і безпомічності. 

Важливо розуміти, що філософія неоднорідна. При самостійному вивченні філософії під рукою трапляються найпростіші її форми (або, що гірше, філософські фікції), які заводять у глухий кут або полишають людину в тому ж стані, закріплюють її застигле існування, заспокоюючи її тим, що нічого зробити не можна. Абсурд життя підкріплюється переконанням, що цей абсурд є нормальним. З людини немов знімається всяка відповідальність, вона заклякає в безсиллі, повіривши у неможливість що-небудь змінити. Саме тому так популярні всілякі містичні вчення.

Саморобництво в філософії призводить тільки до сурогатних її форм, слугує апологетиці наявного стану речей, культивуванню людської безпорадності. Тому до справжньої філософії у її вищих формах – до теорії розвитку, до діалектичної філософії – неможливо прийти самотужки, стихійно, доморощеними засобами та випадковим чином. Тут необхідне навчання, що пов’язане зі складнощами і що вимагає певних зусиль. 

При першому зіткненні з нею філософія руйнує буденне мислення і розхитує догматизм, формуючи скептичне ставлення до дійсності. І якщо не довести цю негативну зміну до якоїсь зрілої форми, до перетворення на конструктивне, позитивне заперечення, то людина залишається на рівні скептицизму, релятивізму, суб’єктивізму. Ці форми мислення дуже поширені у наші дні. Скептик не знає діалектичного заперечення заперечення. І ці люди є дуже зручними тим, що, попри критицизм, який вони поширюють і сіють довкола себе, вони не здатні нічого зробити, й лише створюють видимість деякого активізму, соціального руху. Така позиція певним чином підживлюється та культивується в наш час. 

Найважче піднятися на діалектичну щаблину мислення. Хоча після того, як припинили насаджувати догматичний сурогат діалектики, зникли завчені, бездумні, примітивні формулювання діалектичних положень. Для тих, хто не мав негативного досвіду вивчення філософії, діалектика відкривається зараз новим світом.

Однак для збереження цих відкриттів потрібні відповідні форми об’єднання. Як казав Енгельс, відколи соціалізм став наукою, він вимагає, щоб його вивчали як науку. Історія способів мислення також вимагає, щоб її вивчали, засвоюючи найбільш розвинені форми мислення. Але і в сучасній системі освіти навчити цьому дуже важко. Адже для того, щоб навчити ходити, читати й писати, ми виділяємо роки щоденних занять, – а для вивчення теорії пізнання в історії науки дається лише вісім лекцій. Вільний час, вільне добровільне заняття чим-небудь стає розкішшю. Кожен, хто хоче займатися чимось вільно, для душі, повинен безперервно опиратися буденності, плинності справ і подій. А це вимагає наполегливості та щоденних зусиль.

В той же час, успішний спротив системі неможливий без філософії. Спрямований проти неї стихійний протест і вибухове обурення є нерезультативними. Їх завжди можна буде спрямувати на укріплення існуючого ладу.

Отже, людина не може сама по собі знайти шлях до розвиваючої філософії, та й до філософської культури як такої, – хоча самостійність у цьому пошуку так само необхідна, як полеміка та діалог. Одначе, самостійність – не те ж саме, що шукати самотужки. Те, що пропонується людині в рамках навчального процесу в університеті, часто сприймається нею вороже, як “обязаловка”, нав’язана їй зовні. А як свого часу зауважив Аристотель, філософія вимагає дозвілля та глибше засвоюється за вільного до неї ставлення, виходячи з особистого інтересу. Муштра і примус лише відштовхують. Філософія захищена своєю складністю – її неможливо завчити, і неможливо силуванням примусити нею займатися. Зазубрювання і примус безсилі та протипоказані в її випадку. 

Втім, заняття філософією – коли вони якийсь час захоплюють людину – можуть дати їй в результаті кар’єрне зростання та успіх. Доволі поширеними є випадки, коли ті, хто вивчали філософію, використовували пізніше в роботі отримані навички публічних виступів, грамотної та чіткої побудови думки, вміння схоплювати проблему в її цілісності та продуктивно брати участь у полеміці. Але це зовсім не філософія, а окремі прояви отриманих знань, які вигідно виділяють людей, що ними володіють, – але і не більше того. 

Діалектика дозволяє розуміти світ із нього самого, розуміти саму систему суспільного життя та суспільного розвитку, усвідомлюючи, що таке людина і яке її місце в універсумі. На жаль, буває і так, що в цьому знанні багато печалі. Це особливо притаманне регресивним епохам – зокрема, і тій, яку ми переживаємо зараз. Людина, що знайома з філософією, може виділити передові течії в усіх сферах суспільного життя. Розуміючи загальне, ціле, основне, вона розуміє не тільки дійсний стан речей у їхніх зв’язках, а і становище себе самої у цих зв’язках. Таке розуміння озброює людину знанням, яке, в свою чергу, робить її здатною змінити це становище. Ось навіщо потрібна філософія.

Із інтерв’ю з кандидатом філософських наук І.А. Муратовою, підготовленого Андрієм Цабановим і Олександром Гаввою для сайту student.kpi.ua в 2011 році.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.