На день народження Теодора Драйзера

Про Теодора Драйзера казали, що у нього немає нічого, крім таланту. А якщо пригадати слова Бюффона щодо того, що талант є «тривалим терпінням», то виявиться, що нічого, крім терпіння, Драйзер не мав.

Втім, не всі читачі й критики були талановитими, тобто не всі були готові терпіти його писанину. Найменш терплячі називали його «варваром» і «бегемотом у літературі».

То як же сталося, що без цього «дерев’яного» прозаїка ми не можемо помислити американську літературу? Як сталося, що його книжки популярні й сьогодні? Варварство мусило б відмерти, забутись, а воно чомусь живе. І живе не лише серед читачів. Драйзера вважали одним із кращих американських письменників Шервуд Андерсон, Вільям Фолкнер, Роберт Пенн Уоррен… Хоча називати тих, хто визнавав силу творчості Драйзера, невдячна справа: надто багато читачів, серед яких чимало і професійних літераторів, відчули на собі його вплив. Вся американська література ХХ століття так чи інакше пов’язана з його творчістю.

Це – не випадково. Річ у тім, що сам він опрацював величезний пласт літератури як американської, так і європейської. Драйзер став, так би мовити, точкою, яка підсумувала довгий шлях літератури, і одночасно стала відправним пунктом для подальшого її руху.

В цій статті ми не можемо розповісти про «всього» Драйзера – довелось би писати книжку, та і є уже такі книги. Тут ми трохи розповімо про перший його великий твір – «Сестру Керрі».

***

Розповідаючи про себе в одному листі, Теодор Драйзер згадував, що «Сестра Керрі» «вийшла з друку у видавництві “Даблдей, Пейдж енд компані” в жовтні 1900 року, проте залишилась лежати на складі типографії і майже не продавалась». Сам видавець вирішив не поширювати роман, який після повторного прочитання здався йому аморальним. Це стало для письменника важким ударом. До публіки роман потрапив тільки через сім років, коли Драйзер перевидав роман власним коштом.

«Сестра Керрі» – роман про дівчину-провінціалку, котрій пощастило опинитись у великому місті. Кароліна Мібер нічим не вирізняється з-поміж інших таких самих провінціалок, які подаються до міста шукати щастя. Вона їде до Чикаго, навіть не знаючи, чим там займатись. Хоче знайти роботу – яку-небудь, а що далі – невідомо. Їй просто хочеться більшого.

Вона оселяється у сестри та її чоловіка. Подружжя Гансонів – приклад людей, які не втомлюються переконувати себе, що живуть як треба й усім задоволені, хоча насправді все їхнє життя – робота й рутина, постійні турботи й економія у всьому. Керрі не хоче повторювати шлях сестри, тому наважується на свою власну дорогу.

Першу половину книжки Керрі нічого не вирішує. Хоч роман названий її ім’ям, вона стає суб’єктом, активною силою, героїнею далеко після початку. Спочатку вона є лиш аксесуаром у чужому житті. Як додаток Керрі просто не має простору для свого щастя. І тільки коли вона вистраждала цю роль, тоді отримала право на те, щоб самостійно будувати свою долю.

Драйзера за змалювання цього, взятого з реального життя, типажу називали моральним банкрутом. Він показав, що цінності американського суспільства початку ХХ століття – ілюзія, що насправді вони нічого не варті, а сам життєвий устрій віджив своє. Письменник не шкодує про це, навпаки, він вітає ті вчинки Керрі, які суперечили традиційним уявленням про те, якою має бути американська жінка і чим вона може керуватись.

А керувалась Керрі тим, чим і повинна керуватись людина: своєю вигодою. Це щось близьке до того «розумного егоїзму», про який ми читали у «Що робити?» Чернишевського. Прагнення до успіху, бажання стати щасливим, жити добре, впевненість у тому, що щасливим може бути кожен, і навіть вимога, щоб кожен хотів і старався ним стати, – це є найвища американська цінність. Однак є тут суперечність: нерідко буває так, що «щастя одного досягається за рахунок нещастя іншого в порядку жорстокого вибору: стати в погоні за щастям або переможцем, або переможеним», – як відзначила авторка передмови до збірника його публіцистики. Драйзер цю суперечність бачив і добре розумів.

Сестра Керрі змогла у цій боротьбі перемогти. Але не факт перемоги цікавив Драйзера. Його цікавив шлях до неї. Саме здобування щастя – основна тема роману. «Кожен прагне одного – стати якомога щасливішим», – писав він у нарисі «Життя, мистецтво й Америка».

Хто не відчуває чогось схожого сьогодні? Хто не відчуватиме завтра? Право на особисте щастя має кожен, і коли реалізація цього права залежить від кожного окремого індивіда, то дурним буде той індивід, що цим не скористається.

Розуміючи щастя так, важко критикувати Керрі за те, що вона наважилася покинути все й зосередилася на собі. Очевидно, що вона просто не змогла б отримувати бодай-якесь задоволення від життя, якби продовжувала те існування, на яке її прирекли обставини. А вона ці обставини не обирала. Тож судити її за те, що вона наважилась щось обрати – значить заперечити її право на щастя. А це, між іншим, означає сперечатись із самою американською Конституцією й цінностями громадянського суспільства.

Тож, першу половину книжки Керрі нецікава зовсім. Цікавою вона стає тільки тоді, коли починає протестувати проти обставин, у яких опинилась. Що це за обставини? Про них говорять назви деяких нарисів Драйзера, написані як під час роботи над романом, так і значно пізніше: «Нью-Йоркська міська трагедія», «Сила й боротьба за існування», «Боротьба за існування» (всі три написані у 1896 році), «Самотність у великих містах» (1905), «Людина на тротуарі» (1909), «Злочинність і її коріння» (1931), «Я виявляю дійсну американську трагедію» (1934).

У інтерв’ю, названому «Познайомтесь із письменником Теодором Драйзером», письменник відверто заявляє: «Важко виявити розумний порядок в життєвих подіях і їхніх причинах. Життя нерозумне. Всі наші дії регулюються попередніми обставинами». Проти цих «попередніх обставин» повстає Керрі. Повстаючи, постає сама.

Логіка розвитку героїні роману негативна: заперечуючи долю, обставини, не погоджуючись із близькими, протестуючи проти свого жалюгідного становища, не погоджуючись з місцем, яке їй дісталось у житті, Керрі намацує те, що може її вивести на той рівень, де вона може бути щасливою. Нічого судити її, що, знайшовши те, що звільнить її від сірості, вона обома руками за це схопиться.

Навпаки, тут Керрі вчинила згідно з поняттями про американську мрію. І парадоксально, навіть сміховинно, що саме за це її судили критики й називали роман аморальним. Сміховинно, бо це якраз – дуже навіть морально. Керрі не могла вчинити того, що не було їй доступно, а обставини й методи досягнення успіху формувалися й віднаходилися ще до її появи на світ. Тому тим, хто вбачає тут аморальність, слід говорити до кінця. Кінець же тут ясний: сама мораль аморальна.

Визнати це, звісно, непросто. Особливо якщо ти є носієм і захисником такої моралі. Саме в цьому Драйзеру не пощастило ні з критиками, ні з читачами. Втім, не він перший і не він останній. З історії літератури видно, що якщо ти зазнаєш утисків цензури (як, наприклад, ледь не вся українська й російська літератури), то це свідчить про те, що ти на правильному шляху.

У статті «Справжнє мистецтво говорить простою мовою» Теодор Драйзер пише, що «так звані “арбітри правди й доброчесності” борються із дискредитацією і знищенням їхніх власних убогих теорій життя, які виражають зазвичай лише прийняття наявного стану справ і зневагу до можливого прогресу».

Трішки далі він додає: «Хор противників так званої аморальної літератури справедливо ратує за те, щоб моральне здоров’я читачів було захищене; але така позиція є прихистком для прикриття будь-якої форми соціальної несправедливості». «Аморально! Аморально! Це слово, немов завіса з диму, маскує вади багатства, а також всеохопний, невимовний жах убогості й невігластва…» Драйзер, зрештою, приходить до висновку, що «правдива картина життя, чесно й виразно відтворена, моральна й естетична незалежно від того, як вона співвідноситься із загальноприйнятими поглядами».

Ясно, що з таким розумінням ролі й завдання літератури – зображення правди – Драйзер був атакований захисниками застарілої моралі. Дивуватись тут можна хіба що непослідовності «захисників», які критикували «Сестру Керрі», але не потрудились побачити такі сюжети в житті. А сюжети були й такі, і значно гірші.

Про один із них Драйзер згадав у нарисі «Нью-Йоркська міська трагедія». Подаємо історію повністю:

«… мова була про дуже бідну жінку, чоловік якої перетворився в безпритульного волоцюгу, сама ж вона жила в кімнаті-клітці, пустій, темній і смердючій. Це була слабке й беззахисне створіння, і, оскільки їй бракувало сил обслуговувати себе, вона покладалася на допомогу дитини, яка слідкувала за нею, чого, звісно, було недостатньо. І ось, коли голод став нестерпним, ця жінка покинула свою комірчину й подалася на пошуки роботи й знайшла її через деякий час у магазині лахмітника. Там, займаючись сортуванням речей по чотирнадцять годин на добу, заробляла свої нікчемні центи, не більше сорока на день, і таким чином їй вдавалося виживати. Та згодом у неї вже не стало сил, щоб заробити потрібну суму, і одного вечора вона дісталася дому зовсім слабка, в лихоманці, засліплена втомою, уже не в змозі піднятися крутими сходами, що вели до її комірчини. Вона впала, безпомічна й знесилена, біля дверей, і там її знайшли, бездиханну, вмираючу в самому центрі великого міста, серед шуму екіпажів, веселощів безтурботних людей на осяяних вогнями вулицях».

Цій жінці не вистачило сил у боротьбі за існування. Хто в цьому винен? Вона, – скажуть одні. Умови, в яких ця жінка опинилась, ті умови, які перетворили життя на боротьбу за існування, – скажуть інші.

«Сестра Керрі» показує долю жінки, якій вистачило сил у цій боротьбі. Звинувачувати її в тому, що вона змогла перемогти, нерозумно.

Але Драйзер не такий простий письменник, щоб зупинитись на тому, що здається успіхом. Він показав, що все описане в романі насправді є тільки передісторією справжнього розвитку Керрі. Це її ще чекає попереду. А вона, як справжня представниця свого часу, може обирати: іти далі чи зупинитись. В будь-якому разі «захисники моральності» будуть звинувачувати її, в будь-якому разі вона буде неправою.

Їй просто не пощастило, що вона народилась у свій час. Так можна сказати про будь-яку епоху, – і в цьому, певно, проблема: ніколи ще «час» не був для людей.

«Літературний бегемот» Теодор Драйзер написав багато вартих уваги творів. Найцікавіше у них те, що вони цікаві не лише як література. В них зосереджено життя, в них є позиція автора. І позиція, як на сьогодні, зовсім оригінальна:  

«Критикувати мене за те, що я сказав «жилетка» замість «жилет», міркувати про те, що я неправильно використав форму інфінітива, що я часом послуговуюся вульгарними виразами, в той час як розгортається трагедія життя людського, просто тупо».

Заслуга Драйзера як літератора загалом і як автора «Сестри Керрі» конкретно полягає в увазі до життя, яке породжує людські трагедії, та правдивому, чесному, відвертому зображенні цього життя, цих трагедій, цих людей.

 

Автор: Григорій Мальчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.