Мистецтво і наука – або людина?

У середовищі митців часто можна зустріти думку, нібито мистецтво і наука можуть співіснувати лише в довільному синтезі, навмисному протиприродному зрощенні двох протилежних способів мислення і світосприйняття. Що, мовляв, мистецтво – це чиста емоція або почуття; імпресіонізм як їхнє відображення, а експресіонізм як виплеск. Часом навіть натякають на якісь містичні здібності художника, і чим його особистість більш унікальна, більш геніальна, тим сильнішим може бути інтуїтивне передчуття прийдешнього в роботах. Наприклад, робота «Купання червоного коня» живописця Петрова-Водкіна написана в 1912 році, а після революції 1917 року художник нібито зрозумів, що він написав. Таким же чином ми можемо говорити про паровий механізм у древніх єгиптян як про геніальне передбачення англійської промислової революції, що сталася пару тисячоліть потому.

Кузьма Петров-Водкін. Купання червоного коня, 1912.
Кузьма Петров-Водкін. Купання червоного коня, 1912.

За такого підходу маємо, що вчені і художники – це трохи різні істоти і, залежно від кута зору, якась одна із істот виявиться не зовсім повноцінною. Наше завдання – показати, що такий погляд є правильним лише частково, тобто таке уявлення є нормальним для тих, хто мислить абстрактно в суспільстві розподілу праці. А правильно в цьому погляді лише те, що цьому дуалістичному підходу до мистецтва і науки бракує своєї протилежності, щоб стати дійсно цілісним.

Про Леонардо да Вінчі розповідають, що він любив проводити своє дозвілля, препаруючи дрібних тварин. У цей час в його майстерні збиралися різні люди – як на виставу – і спостерігали, як він через трубочку надуває внутрішні органи цих тварин, які іноді могли роздуватися на всю кімнату, утворюючи химерні форми. Деякі гості не витримували і з жахом тікали, хтось із здивованим видом залишався спостерігати; після цього Леонардо брав аркуш і по пам’яті робив замальовки враженої публіки [1]. Тут цікаво, що мистецтво використовує науку для досягнення своїх цілей, а наука, в свою чергу, вражає уяву не менше, ніж витвір мистецтва.

І окремо треба підкреслити, що епоха Відродження в першу чергу намагалася відродити не окремі античні форми мистецтва або міфологію, а відкрити скарбницю пізнання способів досягнення цих результатів, а саме: математику, геометрію, астрономію, філософію. Що дало не тупе (а розумне) копіювання античної естетики. Використання античних досягнень на нових підставах дало неймовірний рух вперед у формуванні естетики Відродження. Тут як раз згадуються слова Арістотеля про те, що «Кожне з мистецтв безмежне в (засобах) досягненні своїх цілей» [2]. І дійсно, ми застосовуємо термін «мистецтво» для різних видів діяльності людини, таких, як мистецтво каліграфії, війни, танцю, кулінарії, живопису, скульптури. Це, в свою чергу, означає, що будь-яка форма діяльності може (і повинна) бути доведена до певного рівня досконалості, довершеності володіння всіма засобами втілення конкретної форми мистецтва. Біографи Леонардо згадують, що він був найкращим у всьому, починаючи з верхової їзди та фехтування, закінчуючи любов’ю до жінок – з таким підходом до життя він був типовим представником своєї епохи.

Однією з найважливіших задач для будь-якої школи (а не лише для художньої) є формування саме такого підходу до життя. Адже успішний учень визначається терпінням і старанністю у вирішенні супутніх завдань для досягнення будь-якої конкретної мети. Як сказав один шеф-кухар, щоб навчитися готувати, треба любити возитися з продуктами. І щоб навчити, скажімо, мистецтву скульптури, для початку доводиться зіткнутися з питанням, що саме учень хотів би зліпити. Треба зробити ескіз, підготувати і вивчити матеріали з історії мистецтва на цю тему, з дощок і дроту скрутити (а то і зварити електрозварюванням) каркас, зліпити чорнову модель, зробити зліпок форми гіпсом або силіконом, відлити і завершити чистову модель (хоча б). Виходить, що в сукупності всі ці (і не тільки ці) етапи і досконалість володіння ними в кінці і складають скульптуру.

У зв’язку з цим дуже важливим є основний принцип класика кібернетики академіка В. М. Глушкова – принцип єдності ближніх і дальніх цілей. З точки зору цього принципу, для досягнення мети ми повинні розділяти складний шлях на дрібні завдання, кожне з яких працює на кінцеву мету, але при цьому має і свою власну користь. К. Маркс сказав би – будь-яка складна праця, що вимагає неймовірної майстерності робітника, складається з простої, яку може виконувати і чотирирічна дитина: наприклад, виробництво голки розділяється на 98 операцій, кожна з яких настільки проста, що її може виконувати будь-яка людина, навіть дитина. Саме цей поділ складної праці, що межує з мистецтвом, на прості операції, дозволяє згодом передати цю працю машині, автоматизувати її. Звичайно, окремі художники можуть про це і не здогадуватися, оскільки рідко хто з них намагається повторити шлях Леонардо, але мистецтво – це конкретне втілення взаємозв’язку абстрактних наук, тобто мистецтво реалізується тільки за допомогою своєї протилежності – науки. Фантазія, досконало опанувавши засоби виробництва, втілює загальний ідеал в індивідуальній формі: скажімо, «Давид» Мікеланджело уособлює рішучість, силу і красу, а не шестиметровий камінь, що обтесаний інструментом і чимось нагадує юнака. З іншого ж боку, хотілося б перефразувати третій закон Артура Кларка і сказати так: будь-яка достатньо розвинена наука володіє магією мистецтва. Навіть сучасні художники, незважаючи на своє абстрагування від світу речей на користь світу ідей, для реалізації своїх концепцій змушені користуватися досягненнями науки, використовуючи інструменти, клей, фарби, полотна…

Щоправда, наука в сучасному мистецтві представлена ​​часом в абстрактних формах – типу «actual art», де маятник сам малює лінії на полотні, фарба розливається під силою тяжіння або колір металу змінюється під дією кислоти, тобто де сили природи нібито самі творять мистецтво, а людина лише пасивний споглядач, хоча це звичайне для модернізму виривання моменту і видавання його за всезагальне.

Мистецтво минулого стає для нас наукою, як стала нею Античність для Відродження, і наука минулого стає мистецтвом майбутнього тією мірою, якою вона має строго продуктивний характер для людства в активному сприйнятті навколишнього світу. Коли вищезгаданому академіку В. М. Глушкову поставили запитання «Ви «фізик» або «лірик»? Яким, на Вашу думку, має бути співвідношення між цими «полюсами» в людині?», він відповів так: «Я взагалі не розумію цього протиставлення. Я люблю поезію, музику, і в цьому сенсі я «лірик». Я вважаю, що хорошу річ в науці, а особливо в математиці, в кібернетиці і в теоретичній фізиці людина, позбавлена ​​ліризму і почуття романтики, створити не може. Вона, звичайно, може зібрати якісь факти, виконати точний дослід, але для того, щоб зробити дійсно велику річ, потрібен політ фантазії… Насправді протиставлення фізиків і ліриків дуже надумане. Я не зустрічав жодного скільки-небудь великого фізика, який би не був «ліриком». Фізики дрібніші бувають і “сухарями”» [3]. У своїй роботі «Про естетичну природу фантазії» Е. В. Ільєнков вказує на те, що, на жаль, в силу відомих минущих історичних умов мистецтво перетворилося на «професію» (справу окремих осіб), і тому все багатство, створене художнім розвитком людства, значною мірою не використовується [4].

І можна так розуміти, що не тільки перемога «царства істини і краси», а й розвиток справжнього мистецтва залежить від розкриття цієї скарбниці для всіх і для кожного. Це, в свою чергу, є задачею звільнення людини від рутини машинної, чорної праці – в чому, на думку академіка Глушкова, і полягала роль кібернетики. У сучасному світі виходить, що не просто в окремому випадку, але і загалом людина не може займатися творчістю без освоєння досягнень науки. Науку в цьому може замінити тільки рабство, адже відомо, що для того, аби вільний грек займався філософією і скульптурою, потрібно було, щоб за нього працювали раби.

Наприкінці хочеться сказати: немає ніякого синтезу науки і мистецтва, адже в такому разі вони беруться як дещо відокремлене. Але ж не уявляємо ми Адама поза райським садом! Насправді, мистецтво і є наука, доведена людиною до певної досконалості і втілена в конкретну форму. І доля будь-якої діяльності – бути пізнаною настільки, щоб виступити в формі мистецтва: як і доля Адама полягає в тому, щоб перетворюватися в Гагаріна – долати свій тваринний стан, не задовольняючись тим, що дав йому Бог (природа).

Література:

1. Леонардо да Винчи. Микеланджело. Рафаэль. Рембрандт: Серия «Библиотека Флорентия Павленкова. Истории живые лица» (сборник). – М., 2015. С. 3.

2. Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения: В 4 т. Т. 4. – М.: Мысль, 1983. С. 376 – 644.

3. Ильенков Э.В. «Об эстетической природе фантазии», 1967 г.    

4. «Какой вопрос вы хотели бы задать академику Виктору Михайловичу Глушкову?» 

 

Павло Богдан

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.