«Ми» Замятіна і діти

Модель життя завжди буде вужчою, простішою, тіснішою, ніж саме життя. І не має значення, ким ця модель придумана: одним письменником чи цілою творчою групою, парламентом, радою тощо.

А те, що «Ми» Євгена Замятіна є моделлю життя – очевидно. Антиутопії тут нічим не відрізняються від утопій: ті й інші є всього лиш уявленнями про світ майбутнього.

Томас Мор чи Томмазо Кампанелла, Платон чи Іван Єфремов, міркуючи про устрій суспільства, виконували ту ж роботу, що і автори «Механічного апельсина», «1984», «Прекрасного нового світу» і «Ми». Звісно, мислячи світ майбутній, неіснуючий в дійсності, вони насправді відображали проблеми того суспільства, яке знали, в якому жили, до якого належали самі. Їхні твори тільки тим цікаві, що вони відображають проблеми сучасного авторам і читачам реального світу. Навіть не просто відображають, а й намагаються їх вирішувати.

Замятін, так само як і його колеги з антиутопічного цеху, намагається через літературу вирішити деякі життєві питання.

От, наприклад, у романі “Ми” Замятін піднімає питання свободи. Що таке свобода: присвятити своє життя служінню державі чи діяти в особистих інтересах? Автор вирішує питання дуже кумедно, пропонуючи повернутися до тих часів, коли люди були вільні від будь-якого тиску з боку держави. Його герой, Нумер-503, виходячи за межі відомої йому держави, опиняється на зеленому лузі, по якому бігають волохаті голі створіння, щасливі від єднання з природою. Повернутися в таке далеке безтурботне минуле, коли людина не відділяє себе від природи – це все, що Замятін може протиставити тотальному контролю держави. Свобода, за Замятіним – це свобода від чогось.

У Замятіна не вийшло гарно відповісти на питання, напевно, тому, що він знав відповідь ще до написання книжки. Так буває, коли життя героїв книжки підкоряється початковому задуму автора. Письменники можуть забувати, що література – це художній спосіб дослідження життя. Письменники можуть вірити, що література – це спосіб донесення до читачів готових ідей.

Може здатися, що всяка книжка – це задум автора, втілений ним від початку до кінця. Це не так. Зазвичай автори мають задум, але, описуючи життя, створюючи життя на сторінках, автори в якийсь момент помічають, що це життя веде їх в інший бік. Їм доводиться відходити від свого початкового задуму, від схеми, і йти за своїми персонажами. Класичні приклади: Вронський, котрий, за словами Толстого, «вирішив стрілятися», і Тетяна Ларіна, котра обурила Пушкіна тим, що відмовила Онєгіну.

Невже такі геніальні письменники не могли приборкати своїх героїв? Хіба не здатні були примусити їх діяти так, як авторам того хотілося? Могли. Але тоді читач відчував би руку автора, його волю, його втручання у життя, що розгортається у книжці. Автор, хай яким від буде прославленим, не має права вирішувати долю персонажів. Як тільки він почне це робити, книжка перетвориться на імітацію життя. Вона стане неправдивою.

Замятін не відпускав своїх нумерів туди, куди тим треба було. Усе в «Ми» – не життя. Усе в «Ми» – модель життя. Від початку до кінця – реалізація задуму автора. Може цей задум змінювався в ході роботи, але все одно залишився схемою.

Замятін намалював тих персонажів, котрі були вигідними йому, щоб проводити свою лінію, щоб міркувати по-своєму. Бідолашні нумери пригнічені не стільки державою, скільки задумом автора.

Найбільшим недоліком відомої антиутопії Євгена Замятіна «Ми» я вважав відсутність у книжці дітей. Спробував би автор зобразити «закінчений» світ, позбавлений чуттєвості, якби взявся описувати дитячий спосіб пізнання світу! Донедавна я щиро вірив, що одна-дві дитини, введені в сюжет «Ми», розвалили би ту державу, перевернули уявлення нумерів про те, як має бути влаштований світ і про те, що означає бути людиною. Весь задум, весь сюжет пішов би шкереберть. Може, тому Замятін і не писав про дітей у своїй антиутопії?

Відомо, що Замятін створив «Ми» після поїздки в Англію. Життя, яке він там побачив, здалося йому надміру раціоналізованим, механізованим, надто «тейлорівським», позбавленим душевності.

Проте Євгеній Замятін багато чого не помітив. Може, якби він дивився уважніше, то побачив би, що його антиутопічні страхи давно втілені в життя. Все, чого так боявся Замятін, вже за його часів було невід’ємною складовою життя. Навіть гірше: життя було більш антиутопічним, ніж усі антиутопії разом взяті.

***

Тут варто на деякий час залишити Замятіна та згадати про найдемократичнішу школу в історії Англії.

У 1921 році Александр Нілл заснував школу Самерхілл, головним методом якої стало так зване виховання свободою. Від першого свого дня школа позиціонує себе як демократична школа, котра, на відміну від традиційної школи, підлаштовується під дитину.

Засновника школи не влаштовував світ, у якому він народився. У книжці “Виховання свободою” Нілл виразив своє ставлення до світу загалом і до сучасної йому традиційної школи. Він пише: «Я впевнений, що дитина внутрішньо мудра і реалістична. Якщо облишити дитину, якщо відмовитися від втручань з боку дорослих, вона сама розвинеться настільки, наскільки спроможна розвинутися».

Нілл дуже добре знав те суспільство, де формувався сам. Він на власній шкурі відчув, чим була англійська школа початку двадцятого століття. Хлопчики та дівчатка навчалися окремо, у школах практикувалися тілесні покарання, вчителі не займалися нічим, окрім викладання своїх предметів. Діти мусять, діти повинні.

Ця школа будувала те англійське консервативне суспільство, яке так вразило Замятіна. Відповіддю на пуританські порядки й стало відкриття Ніллом школи, котра була би, за його міркуваннями, цілковитою протилежністю тогочасній системі освіти.

Якщо в “старих” школах дітей пригнічували й примушували, то у школі Самерхілл діти мали повну свободу. На уроки вони могли не ходити, якщо не хотіли, займалися всім, що завгодно. Над дітьми ніхто не стояв. У школі існувало самоврядування. Діти збиралися на Загальних зборах, де обговорювали важливі питання. Навіть голос новачка у цій школі важив як голос директора. А директор прагнув створити такі умови, за яких кожна дитина отримуватиме змогу розвиватися так, як їй заманеться.

Головне правило школи: “Твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого”.

Нілл мріяв про місце, де дітям не заважатимуть розвиватися, і він створив таке місце. Дітям не заважали. На дітей не тиснули, дітей не примушували. Діти росли вільними, як вважав Нілл, без страхів, без комплексів.  Один хлопчик тринадцять років не ходив на уроки – бо не хотів. Школа давала йому таке право. Звичайним ділом було те, що нові учні роками не відвідували заняття. Багато дітей любили малювати, ліпити, працювати з деревом, металом. У школі було кілька майстерень. У цих майстернях можна було організувати виробництво, можна було давати дітям можливість заробляти й витрачати гроші, отримувати професійні навчики. Але, згідно філософії школи, творчість неможлива тоді, коли заходить мова про гроші. Неможлива і тоді, коли треба творити не для себе, не «для душі».

Словом, у Самерхіллі діти виховуються в умовах повної (в рамках розуміння Ніллом) свободи.

Александр Нілл за понад сорок років керування школою так і не переглянув своє розуміння свободи. І скільки би він говорив про те, що він із дітьми рівний, його розуміння свободи визначило їхнє життя.

Сам Нілл розумів, що учні його школи значно слабші за учнів навіть звичайних шкіл. Його учні знали менше, вміли менше. Зате їх не примушували! Зате вони росли в умовах свободи! Цим можна пишатися, безсумнівно.

Ким стали випускники школи Самерхілл? У книжці є окремий розділ, де автор відповідає на це питання. Серед випускників є і доктори наук, і викладачі, представники і творчих професій, і нетворчих. Більшість колишніх учнів Самерхіллу працюють на звичайнісіньких роботах.

Я би не міркував про те, хороша школа чи ні, виходячи із того, скільки її випускників стають професорами. І зі стін звичайних сільських шкіл іноді виходять майбутні науковці й геніальні художники. Александр Нілл вважає, що тут треба дивитися на те, чи стають випускники школи щасливими людьми.

Випускники Саммерхілу, якщо вірити Ніллу, щасливі люди. Щасливі, тому що їх у школі приймали такими, як вони є.

«Ми виявили, – пише він, – що дитина, котра не може чи не хоче вчитися, скажімо, років до п’ятнадцяти, – це завжди людина з нахилом до техніки, в результаті із неї виходить хороший механік чи електрик. Що стосується дівчаток, котрі ніколи не відвідують уроки, особливо з математики і фізики, я не робив би настільки ж категоричних висновків. Такі дівчатка часто проводять багато часу за рукодільництвом, і деякі пізніше стають швачками чи дизайнерками одягу. Навчальний план, котрий примушує майбутню швачку займатися квадратними рівняннями чи законом Бойля, абсурдний».

Отак от. Замість того, щоб вчити дитину тому, що вміє і знає людство, легше не втручатися й дозволити дитині вирости індивідом, котрий не має змоги обирати ким бути і, – що гірше, – не вміє вчитися.

***

Чи буде вільною людина, котра вміє і знає щось одне? Чи може бути вільною людина, на котру в дитинстві дивилися як на майбутню швачку?

Бесідуючи якось на цю тему зі знайомими вчителями, я почув від них таку точку зору. У кожного своє щастя. Комусь, приміром, хочеться подорожувати світом, відкривати для себе нове, а хтось щасливий у своєму селі і не хоче покидати його. Що ж, таку точку зору може захищати лише той, хто не живе у селі все життя.

Нілл виховав людей, котрі вміють бути щасливими на тому місці, куди їх занесла доля. І це прекрасно. Але він виховав людей таких, котрі не особливо можуть обирати своє місце. Це трагічно, якщо мислити про долі цих людей. Якщо ж подумати про долю педагогічної системи й філософії Александра Нілла, то очевидним стане її крах.

Нілл відкрив свою школу під знаменем бунту проти консервативної застарілої негуманної дійсності. Але, сам того не помітивши, він органічно вписався в ту дійсність. Ставши заручником своїх незмінних уявлень про свободу, він виховував людей, котрі безболісно вписалися в те суспільство, котре він хотів перебудувати.

Як і хіпі, Нілл був категорично проти всього поганого в суспільстві. Як і  рух хіпі, його радикальна педагогічна система, що мала би підірвати основи старого нещасливого суспільства, стала його частиною.

Його учні, виховані в умовах «абсолютної свободи», влаштувалися на ті ж самі роботи, що й учні традиційних шкіл. Його учні, позбавлені комплексів і страхів, виховані в умовах безумовного прийняття, вдовольняються тим, що їм дало старе суспільство. Нілл виховав людей, котрі нічим не заважають світу, який він так не хотів приймати, з яким так наполегливо боровся у стінах своєї школи.

Зрозуміло, що зі своїм ставленням до суспільства і прагненням змінити його Нілл мусив би ставити перед собою завдання виховувати революціонерів. Тобто людей, котрі знають, що треба змінювати і вміють це робити. Але Нілл боявся революцій, бо, мабуть, як істинний представник свого часу й свого суспільства, розумів революцію як політичне явище, яке приводить до влади комуністів. І якщо ми сміємося з такого розуміння революції, то Ніллу було зовсім не смішно. В книжці він навіть дорікнув соціалістам за те, що вони соціалісти не тому, що люблять бідних, а тому, що не люблять багатих. Соціалісти, на його думку, також зіпсовані почуттям ненависті, також є частиною нашого далеко не ідеального світу.

***

Антиутопія Замятіна не така страшна, як школа Нілла. Замятін утискав своїх героїв, помістив їх в умови, де вони не могли розвиватися, де вони не мали свободи. Нілл зробив усе навпаки: дав дітям повну свободу, не стояв над ними, не примушував їх ні до чого. А результат – вражаючий: його вихованці стали тими ж нумерами.

Замятін почав із контрольованого державою життя нумерів і вийшов на пошук для них можливості отримати свободу. Нілл почав зі свободи і прийшов до нумерів.

Не треба показувати антиутопічні картини, не треба продовжувати те, що почали Замятін, Гакслі та Орвелл. Достатньо виховувати в дусі Ніллівського розуміння свободи. І тоді люди – нумери – впишуться в систему.

Не треба боятися бунтів проти системи. Нілл бунтував – і он яких нумерів виховав! Треба дати максимальну свободу у вихованні, треба бути пророком індивідуальної свободи, «яка закінчується там, де починається свобода іншого» – і тоді система може спати спокійно.

 

Текст: Іван Чака

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.