«Ми часто сумуємо за неможливим»: про мрії, самостійність та колектив у повісті «Сліпий музикант» В. Короленка

Одного вечора чоловік сказав: “Давай перевіримо, скільки ми читаємо слів за хвилину”. Я з дитинства люблю ігри «в школу», ось тільки всі мої «учні» – діти маминих подруг – терпіти не могли ці мої ігри з папером, приклеєним скотчем до шафи (дошка), і журналом для оцінок в маминому блокноті. А останнім часом ми з друзями згадуємо різні шкільні завдання і граємо в них. Їдемо відпочивати в Карпати – ввечері пишемо диктант за програмою десятого класу (до речі, тільки у двох із нас було по одній помилці, у інших … а ви самі спробуйте). Збираємося на день народження – готуємо літературну вікторину. Зустрічаємося в ZOOM під час карантину – читаємо п’єсу за ролями. Отже, коли чоловік запропонував перевірити техніку читання, я відразу погодилася.

Він узяв книжку з полиці, це виявився збірник оповідань і повістей Короленко. Відкрив випадкову сторінку, дав мені, я почала читати, а там:

«Ребенок родился в богатой семье Юго-западного края, в глухую полночь. Молодая мать лежала в глубоком забытьи, но, когда в комнате раздался первый крик новорожденного, тихий и жалобный, она заметалась с закрытыми глазами в своей постели. Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами, появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у балованного ребенка, испытывающего непривычное горе…

Быть может, сердце матери почуяло, что вместе с новорожденным ребенком явилось на свет темное, неисходное горе, которое нависло над колыбелью, чтобы сопровождать новую жизнь до самой могилы».

Зупинятися через хвилину читання не хотілося, але довелося. Далі перевіряв швидкість чоловік, а поруч з нами повзав наш син, з яким потрібно було грати, читати його улюблену книжку про курочку Рябу, а потім – готувати вечерю, годувати і вкладати спати. Повернулась я до книги через кілька місяців, коли читала теоретичну роботу Анатолія Канарського «Діалектика естетичного процесу». Короленко з його музикантом гарно доповнювали «практикою» теорію мислителя про безпосереднє сприйняття світу, розвиток чуттєвості, роль мистецтва в цьому.

Герой повісті, хлопчик з багатої сім’ї кінця дев’ятнадцятого століття, народився сліпим. Йому пощастило: в його родині, крім матері та батька, виявився незвичайний дядько, брат матері Максим, – пристрасний і розумний, воював за Гарібальді та втратив ногу в боях. Він став інвалідом, страждав від того, що вже не міг бути корисним на полях битв, бути активним учасником життя. Але народження племінника змінило його думки про безплідне існування.

«— Гм… да, — задумчиво сказал он однажды, искоса поглядывая на мальчишку, — этот малый тоже инвалид. Если сложить нас обоих вместе, пожалуй, вышел бы один лядащий человечишко».

Батько сліпого Петра брав участь у житті хлопчика приблизно так:

«Попельский-отец привел имение в образцовый порядок, но до вопросов о будущем его сына доброму человеку, конечно, не было ни малейшего дела. Он привык, что все делается само собой».

Матері, жінці недурній та чуйній, але з деякими недоліками матерів (прагненням надмірно оберігати і жаліти дитину), не давав в повній мірі проявляти ці недоліки брат Максим.

«— Пойми меня, Анна, — сказал Максим мягче. — Я не стал бы напрасно говорить тебе жестокие вещи. У мальчика тонкая нервная организация. У него пока есть все шансы развить остальные свои способности до такой степени, чтобы хотя отчасти вознаградить его слепоту. Но для этого нужно упражнение, а упражнение вызывается только необходимостью. Глупая заботливость, устраняющая от него необходимость усилий, убивает в нем все шансы на более полную жизнь.

Мать была умна и потому сумела победить в себе непосредственное побуждение, заставлявшее ее кидаться сломя голову при каждом жалобном крике ребенка. Спустя несколько месяцев после этого разговора, мальчик свободно и быстро ползал по комнатам, настораживая слух навстречу всякому звуку и, с какою-то необычною в других детях живостью, ощупывал всякий предмет, попадавший в руки».

У цих, здавалося б, простих і зрозумілих багатьом сьогоднішнім педагогам словах, полягала революційність підходу дядька. Ідеї ​​Максима – це ідеї, про які говорили і які доводили практикою в двадцятому столітті Антон Макаренко, Евальд Ільєнков, Олександр Мещеряков, Валерій Босенко. Самостійність дитини і увага педагога до цієї самостійності, допомога дитині самій діяти в навчанні – це найважливіші принципи гуманістичної матеріалістичної педагогіки. Ще Марія Монтессорі, а пізніше і сім’я Нікітіних, використовували ідею самостійності для раннього розвитку дітей, а Ільєнков із Мещеряковим і Соколянським вчили за цим принципом сліпоглухонімих дітей. За часів Короленка ці ідеї тільки починали зароджуватися для вирішення питань, які стосувалися найменших дітей. 

Яка ж самостійність у малюків? Адже, можна сказати, все, чого досягають люди до дорослого віку, це заслуга Бога, природи або середовища. Втім, ці різні категорії означають для виховання одне і те ж – людина не самостійна.

Це правда, але це лише одна сторона правди. Якщо прийняти тільки її, значить погодитися, що за дитину можна все робити і вона стане людиною. Чи взагалі нічого з нею не робити – і тут або вийде людина, або “природний відбір/на все воля Божа”. Практика доводить, що потрібна наполеглива праця вихователів і не менш наполеглива праця вихованців – колективна взаємодія. Але випадкові зв’язки, випадково організоване середовище, хороші природні дані деяких дітей і теоретична непідготовленість дорослих, які аналізують те, що відбувається, – ці речі приховують зміст і заважають побачити закономірність там, де ввижається випадковість, і навпаки.

У «Сліпому музиканті» вдалося добре показати, що потрібно для розвитку людини. Тут злилися в єдиний підхід і педагог, і учень, і колектив, і знання, і практика на найвищому рівні, – найвищому, але такому, який відповідає індивідуальним потребам дитини. А ті ж бог, природа і середовище тут не заважають осмисленню того, що відбувається, бо сліпота хлопчика не дає сподіватися на магію одного-єдиного компонента.

Короленко інтуїтивно відкрив важливі педагогічні принципи, спостерігаючи і уважно вивчаючи явища світу. У передмові до шостого видання письменник говорить, що його критикували за описане прагнення до світла героя, який ніколи не бачив світла і тому не може до нього прагнути. Автор спочатку відповідає художньо-теоретично: ми не літаємо, як птахи, але всім нам сниться в дитинстві наш політ. А потім відповідає, посилаючись на «соціологічний» досвід:

«Только уже несколько лет спустя после того, как мой этюд стал выходить в отдельных изданиях, счастливый случай доставил мне во время одной из моих экскурсий возможность прямого наблюдения. Фигуры двух звонарей (слепой и слепорожденный), которые читатель найдет в гл. VI, разница их настроений, сцена с детьми, слова Егора о снах — все это я занес в свою записную книжку прямо с натуры, на вышке колокольни Саровского монастыря Тамбовской епархии…».

Це важливе питання – чи є сенс вчити літати того, хто народжений повзати, – поставлене в творі з інакшої сторони. Хлопчик навчався музики, а мати, використовуючи це навчання, використовуючи звуки, вчила його всьому, особливо тому, що Петра дуже хвилювало: він хотів бачити, хотів відчувати різні кольори. «Це неможливо», – скаже читач. Так само думав і дядько Максим, а мати мріяла не менше самої дитини, щоб син не був обділений, її уява і вправність старалися, як могли: хлопчик проводив рукою по пір’ю птиці, а мати грала на піаніно, намагаючись передати чорний і білий кольори звуками. Максим, помітивши цю дивну вправу, сказав сестрі не будити у Петра питань, на які вона ніколи не зможе дати відповідей, щоб хлопчик не відчував браку в почуттях. Ми ж «не сумуємо за тим, що в нас немає шостого» чуття. Молода жінка заперечила:

— Мы грустим, — ответила она упрямо… — Мы часто грустим о невозможном…

Автор, хоч і говорить устами матері, що «ми часто сумуємо за неможливим», чіткої відповіді на це питання не дає, тому що мати зрештою послухала Максима і не стала продовжувати ці вправи. З іншого боку, в кінці книги хлопчик «побачив» кольори. Старання кожного члена колективу, ідейно-практична боротьба за щастя хлопця не були марними, хоч і немає абстрактної єдиної відповіді, яка б усе пояснила, на питання: «Як це вдалося?»

Короленко каже, що щодо суму за неможливим Максим помилився. Я це розумію так. У «сумуємо за неможливим» прослідковуються не меланхолія і не ностальгія за минулим, що зазвичай і є тим безпідставним і непотрібним для почуттів, про що говорить Максим. Смуток за неможливим – це смуток за майбутнім, це практичне, надихаюче на звершення і досягнення неможливого переживання. Якщо тільки на ньому зупинитися, не бачити ні найменшого просування і радості від того, він скоро перетвориться на смуток за минулим, адже колись цього смутку не було і було краще. Тому так важливо вихователям і вихованцям помічати, осмислювати і відчувати маленькі успіхи, навіть коли мети ще не досягнуто. Та й у меті потрібно бачити процес, мета для людини взагалі не в самій цілі, а в досягненні її, в житті в усій його повноті. І завдання педагогів допомагати дітям розуміти та відчувати рух до цілі як власної цілісності.

Хлопець навчився висловлювати свої почуття і свій досвід боротьби з темрявою (безпросвітною печаллю від неможливості бачити) тим способом, яким краще за все міг це робити – грою на піаніно. Він навчився любити, забувати про себе – так навчився «літати», «побачив». Мати була права, ми сумуємо за неможливим. І, якщо цей смуток допомагає нам прагнути до неможливого, якщо поруч виявляється небайдужий колектив, то неможливе перетворюється в свою протилежність. Гарантій ніхто не дасть, та й цілі такої – навчитися «бачити» – ніхто не ставив у колективі музиканта. З іншого боку, як можна стати людиною, яка буде дарувати радість іншим, якщо сам ти глибоко нещасний, якщо не відчуваєш єдності з іншими, своєї приналежності до людського роду? Бачити по-людськи – це відчувати і розуміти, в чому щастя, це жити наповнено, радіти за інших і передавати іншим свої почуття, свій досвід подолання себе. Навіть якщо сам ти не можеш всього, чого хотів би, плекати свої почуття бездарності або неповноцінності – значить, здаватися у власному бою за життя. Якщо тобі для життя потрібні інші люди, за їхні життя та їхню увагу теж потрібно боротися, їм теж потрібно показувати, що ти того вартий, а не підштовхувати на капітуляцію, доводячи, що всі їхні спроби бути з тобою безглузді.

На одній із зустрічей молоді з досвідченим революціонером – дядьком Максимом – зчинилася чергова суперечка про те, що було раніше і що робити далі, в чому себе проявити новому поколінню. Підсумував розмову короткий діалог:

— Что же остается нам? — спросил студент после минутного молчания. 

— Та же вечная борьба. 

— Где? В каких формах? 

— Ищите, — ответил Максим кратко. 

Ніхто точно не скаже, де і в яких формах є справжнє життя зараз. Є досвід, теорія, історія, реальність, але з’єднати це все докупи і зрозуміти сенс для себе – справа непроста, вона і самостійна, і колективна водночас. Але, якщо не шукати, не пробувати, не боротися за свій колектив, то шанси знайти сенс життя, покликання і щастя істотно скорочуються. Ми сумуємо за неможливим, але творимо не смутком, а ділом, якого не зробиш без живих, таких, що наповнюють радістю і силами всього людського, моментів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *