photo by Emelie Andersson

“Моральний хвостик” літератури

Думку О. Пушкіна про те, що у поезії не може бути іншої мети, крім себе самої, можна розуміти поверхово – і, таким чином, відривати літературу від життя. Це одразу ж ставитиме нас на бік “чистого мистецтва”, “мистецтва для мистецтва”. У цієї доктрини багато послідовників, особливо в наш вільнодумний заради вільнодумства час.

І правда, хто сьогодні захоче визнавати, що художня література комусь щось винна? Вимагати від літератури чого-небудь – значить силувати її до служіння чомусь. А хіба може мистецтво розвиватися невільно? От і проростають “голі” й “чисті” мистецькі течії, переповнені естетизацією й начебто позбавлені ідейності.

Та відомо, що будь-хто, знає він про це чи ні, так чи інакше виражає яку-небудь ідею. Навіть якщо він думає, що не підтримує жодну ідею, він своєю позицією підсилює одну з них. Про це добре написано у статті Евальда Ільєнкова “Філософія і молодість”.

Враховуючи, що письменники – теж люди, можна сміливо стверджувати, що їхня творчість не позбавлена ідейності. Отже, питання лише в тому, як самі письменники ставляться до ідей: чи вони втікають від них, чи роблять вигляд, що не помічають їх, абстрагуються від них, а чи може, навпаки, усвідомлюють те, що виражають конкретну світоглядну позицію.

Жорж Санд, критикуючи чисте мистецтво, наголошувала, що “ніколи педантизм не доходив до такого ступеня абсурду, як теорія “мистецтва для мистецтва”, яка нічому не відповідає, ні на чому не грунтується і яку нікому у світі – ні тим, що її пропагували, ні тим, що її захищали, – не вдалося втілити в творчість. “Мистецтво для мистецтва” – пусте слово. Цілком фальшиве”. [1, c.86]

Френк Норріс у статті “Відповідальність романіста” писав, що роман виступає однією з рушійних сил сучасного життя і вплив роману перевищує вплив всіх проповідицьких кафедр і всіх газет у США на початку ХХ ст. “Коли говорить романіст, Народ слухає його та вірить незалежно від того, стверджує той істину чи бреше”. “Народ бачить у романах своє власне життя у найтонших його проявах”. [3, c.134] Тому так важливо, щоби письменник писав правду. “До свого завдання він мусить підходити не як спритник-фокусник на селянській ярмарці, котрому аби лише витягнути з глядачів зайвий долар, а серйозно, зважено, з усвідомленням власних можливостей і меж, а також якомога чесніше…” [3, c.136]

Інший американський письменник, Уолдо Френк, пішов у своїх роздумах ще далі. Він вважав, що недостатньо, коли письменник усвідомлює себе виразником якоїсь ідеї. Завдання письменника – оволодіти найкращими ідеями. На його думку, саме через низьку філософську грамотність письменників література, “замість того, щоби бути невід’ємною частиною творчого процесу життя, стає простим відображенням подій, хибно розглянутих як “об’єктивні””. [3, c.238] Уолдо Френк наводить приклад того, як невміння письменника мислити на тому рівні, який завоювала для людства філософія, призводить до катастрофи. “…Той самий вульгарний емпіризм, яким вражена наша література, просочує і наводнює всю жовту пресу, школу, релігію. Визначення людини як “продукта середовища”, “біхевіористичної” чи “економічної людини”, нездатність до революційного розуміння людини в цілому стимулює поклоніння машині, чиїми рабами ми й так уже стали; це ще більше підриває наше ослабле почуття цілісності – єдине джерело продуктивності та сили – й загрожує самому нашому існуванню”. [3, c.239]

З цим нескладно погодитись. “Народ треба вчити, як вчать дитину, що подає великі надії і є предметом всебічої уваги”. [1, c.77] Як же можна вчити, втікаючи від ідей? Навіть погляд на літературу як на “вихователя народу” – слідування конкретній філософії.

Однак те, що письменник свідомо виражає ту чи іншу ідею, представляє ту чи іншу філософію, проводить у своїх творах певну логіку, підводить до конкретних висновків – хай навіть правильних, – це все зовсім не означає, що його твір буде вдалим. Вдалим як у літературному, художньому сенсі, так і в сенсі побудови життя. Можна взяти найкращі ідеї, передову філософію – і нав’язувати це читачам. Причому до цього можна вдаватися без злого умислу, а навпаки – з найкращими намірами. Найчастіше “просовують” ідеї у своїх творах якраз-таки ті автори, котрі поклали собі за мету служити суспільству й виховувати його.

Микола Добролюбов присвятив дидактизму в художній літературі цілу статтю. Критик повертає питання так: це добре, що письменник вирішив виховувати народ, але чи можна на цій підставі змішувати роман з проповіддю?

Добролюбов порівнює письменників, які пояснюють те, що зображують, з художником із анекдоту, котрий намагався намалювати лева, та замість цього вивів на полотні пса, тому внизу підписав: “Це не пес, а лев”. Ще більше це схоже на переривання вистави коментарями акторів про те, що відчувають у цей момент їхні персонажі. “Беручись за високий обов’язок повчати нас, – звертається критик до письменників, – не одягайте на себе довгополий семінарський сюртук, не підв’язуйте собі коси, не беріть до рук указку”, – інакше це буде смішно. [2, c.80]

Звісно, поворот літератури у бік дидактизму про дещо свідчить. “…У цьому відображається серйозний погляд на літературу, яка повинна бути провідником благородних ідей і світлих поглядів у суспільство; кажуть, що в цьому видно благотворну зміну в нашому ставленні до мистецтва, адже ми зрозуміли тепер, що воно є не святкова забава, що воно не мусить лише заворожувати, що ціль його значно вища – служити суспільству, рухати народ на шляхи його розвитку, стимулювати людей до істини й добра”. [2, c.79]

Це правильно, та до чого це часто призводить? До того, що літератори намагаються змінити історію словами. Вони дуже вірять у силу своїх слів. “Ні, ніколи фрази, та й взагалі будь-які зовнішні впливи, не можуть виправити суспільство…” [2, c.83] Добролюбов закликає письменників менше вдаватися до ораторства і роз’яснення своїх творів. Він нещадно критикує літературу за “моральні хвостики”.

Підписи на кшталт “Це не пес, а лев”, повчання, тлумачення тільки заважають читачам самостійно мислити над прочитаним. “Що ми, справді, за діти, що нам все трактуватимуть інші, як і що робити! Ми й самі вміємо думати. Невже ми не в змозі зрозуміти, в чому річ і що хоче сказати автор, хто правий і хто винуватий, якщо він цього не дозволить вирішувати нам?.. <…> А то – чесно, образливо, трактують як хлопчика п’ятирічного: розкажуть історійку, і давай: ось, значить, з цього научайтеся, що красти не можна, потрібно слухатися старших, або що всяке звання почесне на своєму місці… Бог із вами, панове письменники!” [2, c.84]

Дуже спокусливою виглядає можливість перетворити історію на байку. Чим важливіша ідея, тим легше до такого перетворення скотитися. І хіба можна дорікати письменникові, який так вчиняє, що він недобросовісний чи що він не прагне служити суспільству? Прагне – он як наголошує на тому-то! Добросовісний – он як роз’яснює, щоб усі зрозуміли!

Микола Добролюбов пише, що краще вже нічого не писати. Немає читача, який хотів би “зустріти трактат замість оповіді, психологію замість самої душі, правила моралі замість самого життя”. Єдиний, на думку Добролюбова, спосіб адекватно донести свої ідеї до аудиторії, полягає у правдивому зображенні дійсності. Зображувати життя – значить менше про нього розповідати, зате показувати. “І якщо можна чого небудь вимагати від літератури, так це того, щоб її твори викликали роздуми. Ось, коли досягне вона свого ідеалу й справедливо присвоїть собі серйозне значення в ході морального розвитку народу; коли її твори не будуть пустопорожніми породженнями вибагливої фантазії, не будуть губитися у непотрібних описах суконь, капелюшків, шпильок, булавок, меблів, килимів і т.п., коли не будуть вони потребувати висновку, котрий показав би, до чого вів автор; коли, прочитавши їх, кожен буде замислюватися серйозно й довго і з уважністю почне вдивлятися у життя своє; коли ніхто після читання повісті не матиме можливості обмежитися відгуком відомого любителя літератури: “Славно пише, канашка! Жваве перо!”… Ось коли буде робити свою справу наша література”. [2; c.83]

Список використаних джерел:

  1. Жорж Санд. Про літературу та мистецтво / Передмова, упорядкування, переклад, примітки М. Якубяка. – Львів : Апріорі, 2016 – 264 с. іл.
  2. Н. Добролюбов. Нечто о дидактизме в повестях и романах / Добролюбов Н.А. “Собрание сочинений. В 3-х т. Т. 1. Статьи, рецензии и заметки 1853-1858 гг./Сост., вступ. статья Ю. Буртина; Примеч. Е. Буртиной. – М.: Худож. лит., 1986. – 861 с.
  3. Писатели США о литературе. Сборник статей. Изд. “Прогресс”. М.: 1974. 413 с.

Подається за: Демарьов Олександр Геннадійович. “Моральний хвостик” літератури. – Філософія і художня культура у хронотопі технічного університету: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (12 грудня 2019 р., м. Київ) / Укладачі: Новіков Б.В., Покулита І.К., Гавва О.В. – К.: Видавництво Ліра-К, 2019. – 162 с. – с. 51-55.

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.