Міра небайдужості до оточуючого світу

– Не можу придумати хобі для анкети на роботі. Бісить.
– То напиши “книги” – ти ж усе одно щось читаєш.

Від випадкового діалогу, який я почула у метро, мені стало не по собі. Це звучало як прикриття книгами – виходить, людині байдуже, що читати. Перегорнувши останню сторінку, достатньо сказати “сподобалось” і назавжди забути сюжет, назву і автора. Але от я, маючи справу з неосяжним культурним спадком людства, дуже не хочу розмінюватися на випадкові речі. Як обрати книгу, яка допоможе зрозуміти себе і світ, знайти спосіб зробити його кращим?

Основоположник англійського реалізму Джефрі Чосер мав бібліотеку із 60 книг. Зараз один-єдиний стелаж будь-якого книжкового магазину вміщає більше. Але за міркою XIV століття це було не просто “багато”. Чосеру цього виявилося достатньо, щоб відійти від, звичного для того часу, опису суспільства і показати людину як характер, що невпинно розвивається.  

А скільки важливих книг написано з чого часу! Всі їх людина за життя не осилить. Тоді як можна прагнути удосконалення не розуміючи, що було до нас і як стало таким?

Я скептично ставлюсь до списків на кшталт “10 книг, які варто прочитати до 20 років” вони нелогічні і складені абсолютно довільно. Постійна нестача часу у ритмі “робота, навчання, побут, соціальні мережі” викликає бажання читати щось, що відкриватиме кардинально новий світ. І не обов’язково цей світ має подобатись. Внутрішнє протиріччя тільки підсилить бажання розвиватися.

Важливо розуміти: якщо в тебе виникає якась проблема чи бажання, то цілком вірогідно, що поряд є люди, які теж зіткнулися з цим. Або, більше того, які вже мають ідеї про те, у якому напрямку слід рухатися, щоб здійснити задумане. Варто лише пошукати. Тут мені допомогли ті самі соціальні мережі.

Я натрапила на сторінку університетського літературного клубу і твердо вирішила, що прийду. Не скажу, що була сильно впевнена у собі, але сидіти і чекати, що щось трапиться само собою, було б дуже нерозумно.

Спочатку я відвідувала лише вечори поезії. Одразу відмітила, що люди відкривалися ніби з іншої сторони. Звісно, я там не була ні з ким знайома, тому й ніяких інших сторін кожного з них не знала. Але суть була у тому, що читаючи вірші, люди ділилися частинкою душі. Приглушене світло від однієї лише настільної лампи додавало атмосфері душевності. Такий емоційний обмін навряд чи можна отримати десь в офісі, наприклад.

Я була вражена і з нетерпінням чекала кожного такого вечора. Я знала, що клуб також збирається для обговорення прози, однак прийти чомусь не наважувалась. Зрештою, цікавість і бажання пізнавати взяли верх.

Коли я прийшла на обговорення вперше, ми читали “Тіні забутих предків” Коцюбинського. Це був не просто обмін думками “що хотів сказати автор”. Тут сама проблема була поставлена глибше, пов”язана із історією України в той період, життям автора і взагалі соціальним життям суспільства. Тоді я зрозуміла одну просту, але важливу річ: люди тут збираються не просто, аби поговорили про книжку, вони намагаються вирішити проблему, яка колись поставала перед автором, а тепер постає перед ними.

Згодом я пошкодувала, що не прийшла раніше, тому що Коцюбинським завершилася програма української літератури. Далі на мене чекало значно складніше завдання. Нова програма літературного клубу передбачала вивчення історії західноєвропейського роману. Учасники поставили перед собою за мету прослідкувати з чого все почалося: як ми прийшли до сучасного бачення світу через літературу, пройти ланцюжок змін, так би мовити.

Ми почали з самого, здавалося б, простого – Дафніса і Хлої. Простого тому, що Лонг навмисне помістив героїв у зручні умови і показував, як розвивалися події, одна за одною. Автор описував різного роду почуття, які тільки починали розвиватися і для нас здаються занадто ідеалізованими. Цей твір ще й романом не назвеш, але він важливий тим, що виконує своє призначення за словами автора: “тому, хто любив, нагадати про любов, а того, хто поки не любив, любові навчити”.

Далі читали і “Сатирикон”, розбираючи занепад полісів і стан тогочасного суспільства, коли старий устрій уже віджив своє, а новий ніяк не міг скластися. Хоча роман був написаний ще у І столітті, аналогії із сучасним станом речей виникали самі собою, даючи багато приводів для міркування

Лицарський роман “Трістан і Ізольда” не залишив байдужим нікого у нашому колі. Боротьба за можливість бути разом, почуття кохання і обов’язку в умовах, коли шлюб взагалі був насамперед політичним актом, викликали досить бурхливу дискусію.

“Божественна комедія” стала для мене не просто концепцією “пекло-чистилище-рай” як то було з часів школи. Данте ставив за мету пояснення і перетворення світу, показуючи при цьому досягнення науки, філософії, богослів`я, мистецтва своєї епохи. Розуміти його часом було так само складно, як і захоплююче.

Або ще “Декамерон”. Років за десять до того я читала кілька новел із цього твору, посміялась і закинула. Тільки зараз я усвідомила, як через гумор Бокаччо хотів донести плачевний стан суспільства, у якому жив. І зовсім не смішно уже було, скоріше навпаки.

Хоча ці твори досить відомі, їх важко почати читати самому. На перший погляд вони здаються несуттєвими і простими. Для мене колективне обговорення відіграло велику роль, оскільки з”явився  стимул прочитати і поділитися своїми думками. Кожна нова зустріч підводила нас до розуміння тогочасного суспільства, як люди відчували світ раніше і що хотіли змінити. Щоразу ми піднімали ключове питання і в дискусії намагалися його вирішити. Не просто обмінятися випадковими думками, а і спробувати вийти на всезагальний рівень – до понять, теорії.

Зі свого боку, я розумію, що щоразу полишаю наші зустрічі з масою нових питань і з ще більшим натхненням. Хочеться спростовувати власні упередження і вирішувати суперечності. Думаю, не тільки мені, а всім нам. Виходить, що чим далі ми йдемо шляхом розвитку людини і її почуттів, тим краще розуміємо себе. Стараємося розбиратися в тому, як стали такими, яке наше місце у цьому світі і прагнемо дізнаватися далі, аби не допустити вже пройдених помилок.

Ми все більше усвідомлюємо, де література серйозна, визначальна, а на що не варто витрачати час, поступово вчимося розрізняти й розуміти. Та і не тільки розрізняти, а й самим робити якийсь внесок – наприклад, писати зі знанням справи. Попереду ще дуже багато роботи, адже ми тільки на початку нашого шляху. Але це лише подовжує приємне передчуття подальших відкриттів.

“Інтерес – міра небайдужості до оточуючого світу”. Я почула цю думку на одному з останніх обговорень. Тоді й подумала, що я знаходжусь там, де хотіла. Поряд люди, яким не байдуже, що буде зі світом, вони не просто хочуть зрозуміти його, а й змінити. А почати з себе не така вже й погана ідея.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.