“М’яка кімната” імпресіонізму

В шкільну пору, коли предмет “Українська література” висів батогом над головою пересічного школяра, творчість Михайла Коцюбинського мені здавалася ковтком свіжого повітря. Вона обривала безперервний ланцюг зі страждань, болю та злиднів, яким тоді виглядала для мене українська література. Втім, витончена мова його оповідань так і залишилася для мене ледве помітним епізодом, який згодом розчинився у безлічі інших спогадів.

Зіткнутися із ним знову мені довелося тільки завдяки літній програмі Лепорту. Спогади ожили, і я з почуттям легкої ностальгії відкрив збірку творів, узяту в бібліотеці неподалік. Відчуття легкості виявилось зовсім не оманливим – погляд м’яко біг від одного рядка до іншого, мурашки пробігали потилицею від найемоційніших епізодів, вишукані метафори врізалися в пам’ять.

Це і змусило мене врешті-решт сказати самому собі: “Стоп”. І замислитися.

З жодною книжкою, яку я брав у руки останнім часом, мені не було комфортно. В поле зору мені попадала виключно класика, отже, на високу письменницьку майстерність та досконалість мови можна було розраховувати за замовчуванням. Річ полягала не в цьому. Кожна книжка – хоч би її автором був Герцен, Франко, Толстой або Українка – здавалися мені якимись шипастими, кострубатими кулями, які ніяк не вдається втримати в руках. Витримувати напруження суперечностей – це все ж таки це чуттєва і теоретична робота (а протиріч в хорошій літературі сотні!). Зустріч із ними – це завжди вихід за межі затишку твого звичного плину думок. Такий вихід просто не може бути комфортним!

І це те, що робить літературу власне літературою – складною, проблемною, зануреною у життя, яке вона намагається перетворювати. Коцюбинський же, коли робить ставку на безпосередній чуттєвий вплив, тим самим хоч-не-хоч нехтує цілісністю та суперечністю образа: останній залишається десь по той бік романтичного чуттєвого флеру, яким просякнуте ставлення до дійсності.

Дивно, як сто років потому почуття, що наповнюють цi оповідання та повісті, й досі залишаються близькими. Саме так пишуть автори передмов та статей у шкільних підручниках, справедливо додаючи Коцюбинського до переліку класиків української літератури. Але окрім цього треба бачити й зворотній бік: це означає, що навіть у випадку гостроісторичних, здавалось би, замальовок на кшталт “Коні не винні”, в нього бракує, так би мовити, “історичного нерву”. І окрім іншого, це свідчить, що наші почуття, наші тривоги та печалі досі залишаються продуктом ще тієї епохи. З неї шукали виходу революціонери, які жили в один час із Коцюбинським – однак зараз ми із задоволенням блукаємо його чуттєвими лабіринтами, які нам близькі та зрозумілі.  

Звісно, це певною мірою поза освіченого художника-інтелігента. В той час, коли суспільство вже живе передчуттям гучного, індустріального, колективного історичного поступу, стогне під гнітом суспільних суперечностей, які незабаром мають вибухнути, з-під його пера виходить Intermezzo (яке так припало до душі мені-школяру) – маніфест чуттєвої, тонкої індивідуальності.

І це ні в якому разі не можна сприймати як огульне критиканство. Адже сам Коцюбинський демонструє вихід із цього блаженного розлитого спокою: у небайдужості до чужого горя, у діяльному відношенні письменника до дійсності. І, врешті решт, у просвітництві та приборканні у своєму слові самого соціального руху: так, як він робить це у Fata Morgana – творі, хронологічно більш ранньому ніж Intermezzo – або “Коні не винні”, логічно й історично більш зрілому.

Горький згадує, що коли він розповідав Коцюбинському про створення широкого демократичного друкарства, той відповів: “Варто вести із року в рік “Літопис проявів людяного”, щороку випускати огляд всього, що було створено за рік людиною в царині її піклування про щастя всіх людей. Це було б прекрасним посібником для людей, щоб познайомити їх з самими собою та один з одним”.

Власне, своєрідним таким літописом можна було б вважати і саму творчість Михайла Коцюбинського. Вона вже може ставити питання перед критичним читачем. Ці проблеми будуть стосуватися більш широкого контексту, аніж тільки літературного. Як перейти від фіксації почуттів до їх виховання у найширших історичних масштабах? Як від “літопису людяності” перейти до “виробництва людяності”? Мені здається, для людей, що вимушені мати справу із сьогоденням, ці питання значно актуальніші за поблажливе приємне лоскотання почуттів, і саме в них полягає цінність Коцюбинського для сучасної літератури. Слідом за ним прийшли інші: письменники та революціонери. Ті питання, які у Коцюбинського так і не знайшли виходу за межі передчуття, інтуїції, послiдовники стрімко змогли не тільки поставити, але й перекласти на мову історичної дії. Здається, це може бути непоганою задачею для тих, хто зможе знайти вихід із м’якої кімнати імпресіонізму.

Автор: Арсеній Новак

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *