Листівка

Перед обідом Ганна Смілянець зібралася вмирати. Вона лежала, дивлячись втомленими очима в те місце, де стіна торкалася стелі. Біля неї сиділа на стільці донька, в дверях стояв зять. Якусь мить тому Ганна Смілянець сказала, що готова.

Сергій Романович чув ці слова вже другий тиждень. Щодня погрожує стара, а все лежить. І не ясно, чи сама більше мучиться, чи інших мучить. Він думав так: як бачиш, що треба вмирати, то вмирай. А то затягнулися прощання – далі нікуди. І не покинеш бабу, і не можна ж весь час коло неї сидіти.

Людмила Василівна не плакала. Виплакала сльози раніше, й змирилася з тим, що матір не втримати на цьому світі. Ганна Романець своє пожила, восьмий десяток пішов. Вона, що могла, дітям і онукам дала, чого сама знала, того навчила – що від неї ще вимагати? Видно, хоче Бог її до себе взяти. Бог завжди кращих людей до себе кличе. Та все ж шкода, що… що якось так, що якось воно неправильно відбувається. Лежить другий тиждень, лежить і дивиться перед себе.

     – Люда, – покликала тихо баба.

Донька стрепенулася й нахилилася до матері:

     – Я тут, мамо. Що, мамо?

     – Поклич мені Юрасика.

     – Так він у школі.

     – Люда, – ще тихіше повторила Ганна Смілянець. 

     – Я чую вас. Юрко у школі.

     – Поклич мені Юрасика.

Чи стара не чула нічого, чи свідомо наполягала на своєму, та скільки їй донька пояснювала, вона, знай, хотіла бачити онука. 

     – Поклич мені Юрасика. Юрасика побачу – і піду. 

Люда подивилася запитально на свого чоловіка. Той був радий дременути з дому, тож сів у машину й поїхав у школу по сина.

Юрасик вчився у третьому класі. Він був наймолодшим у сім’ї. Старших онуків, Лесю і Ваню, бабуся бачити перед смертю не хотіла. Та й вони її терпіти не могли. Вони були досить дорослими, щоб втікати від неї, нічого не пояснюючи, і досить сміливими, щоб казати батькам, що від баби смердить. Вони й називали її просто: баба. Юрасик був наймолодшим, і вибору не мав. Старші брат і сестра завжди, коли хотіли втекти геть, лишали його вдома, щоб він догоджав бабі й допомагав їй. Добрий, чуйний, Юрасик не міг поводитися жорстоко, тому, хоч і чув запах старого тіла, носа не ховав, хоч і нудився біля баби, не покидав, бо відчував дитячим серцем, що бабуся може образитися. Ганна Смілянець прикипіла до Юрасика. Вона виховувала його, гляділа. Коли Люда із зятем забрали матрі до себе, Юрасик був ще зовсім маленький. Вона його ростила,  ходила за ним, вкладала в нього. Кругленьке личко з пухлими щічками радувало її, втішало, а тоненький голосок звеселяв. 

Юрасик не хотів покидати школу, та батько примусив. Дорогою батько нічого не пояснював, сказав тільки, що треба поговорити з бабусею Анею. Коли хлопчик став на порозі кімнати й застиг на місці, Сергій Романович підштовхнув його. 

     – Не бійся, іди.

     – Ходи сюди. Сідай, – мама встала зі стільця й підсунула його ближче до ліжка.

Хлопчик сів, вперши погляд в перину. Він не наважувався зазирнути в бабусині очі.

     – Юрасику, це ти?

Він глянув на маму, чекаючи, що вона підкаже йому, що робити. Та кивнула.

     – Я, – відповів Юрасик.

Ганна Смілянець так і дивилася попід стелю. Малий придивився й собі, але нічого примітного не вгледів. Стіна як стіна.

     – Юрасику, подарок, – прошепотіла бабуся.

     – Який подарок?

     – Дай подарок.

     – Що-що?

     – Юрасику. Подарок, Юрасику.

     – Я вас не розумію, – защебетав малий. – Поясніть, бабусю, бо я вас не розумію.

І до батьків:

     – Я не знаю, що вона хоче.

     – Видно, про листівку говорить, що ти для неї в школі зробив, – зрозуміла мама.

     – Яка це?

     – Ну та, з листочків.

     – А!.. А нащо вона їй?

     – Не знаю, хоче. Любить її.

     – Іди, сказано тобі, принеси листівку! – наказав батько, якого дратувала нерозторопність сина.

Юрасик підскочив і вибіг із кімнати. Він метушився, шукаючи листівку, шукав усюди. Знайшов у шухляді, куди скидав непотрібні речі. Восени він подарував листівку бабусі, а та сказала, щоб він беріг її у себе.

     – Ось вона! – показав татові. 

     – Мені вона нащо? –  пропустив його батько. – Туди неси.

     – Перед лицем їй поводи, перед лицем, не бійся, – підказала мама. – Вона не бачить, ти близько піднеси.

Юрасик підніс шматок картону з приклеєними жовтими листочками до самого лиця бабусі Ані. Та лежала непорушно.

     – Юрасику, – ледь вимовила вона.

     – Я тут, бабусю. Ось ваша листівка.

     – Подарок, Юрасику.

     – Бабусю, я приніс вашу листівку! – голосно повторив хлопчик. – Ось вона. Трохи пом’ялась, але я вирівняю. 

     – Люда, – покликала доньку Ганна Смілянець.

     – Я тут, мамо.

     – Юрасику. Люда. Юрасику…

     – Слухаю, мамо. Кажіть.

     – Люда. Люда…

У старої пришвидшилося дихання. Вона зібралася і з останніх сил промовила:

     – Поклади подарок мені… Зі мною… Юрасику…

Вона дихала то швидше, то повільніше, але нічого більше не говорила.

Батько вивів хлопчика з кімнати. Малий поклав листівку на стіл, взяв рюкзак і вийшов надвір. Батько сказав, що відвезе його до школи. 

Сидячи в машині, обоє мовчали. Чоловік не поспішав, щоб якомога довше пробути в дорозі. Юрко думав про те, що, може, встигне на фізкультуру.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.