Пильно вдивлятися у життя

А.С. Макаренка справедливо вважають не тільки педагогом світової величини, а й літератором. Він не був професійним письменником, навпаки, називав себе початківцем навіть після виходу “Педагогічної поеми”. Спочатку в нього не виходило, але він вчився, і зовсім скоро писати стало для нього необхідністю. І це добре, бо якби він не писав, то ми, може, так і не дізналися би ні про його педагогічний підхід, ні про трудове виховання; не було би ні педагогіки, ні поеми.

На нього і на його ідеї часто нападали так звані «педологи» – фахівці, що все зводили до формальних схем. З ними треба було полемізувати, треба було відстоювати гуманістичні ідеї. Треба було не тільки ділом, а й словом переконати громадськість і навіть самих «педологів» у тому, що в вихованні не може бути залізних правил і догм, що не методика головне, а людина. І ще багато чого мусив писати Макаренко, бо виховання людини нового типу в той час було найголовнішим завданням.  Писав він для батьків і для дітей, для вчителів, для своїх вихованців – для усіх, кому це могло би знадобитися. І зовсім не випадково, що нам сьогодні потрібні його роздуми, пошуки і висновки. Це цілком природньо – ми теж намагаємося виховувати, щонайменше – себе.

Макаренко писав не тільки статті та не обмежувався матеріалом для профільних газет. У нього є і повісті, і оповідання. Напевно, тому, що один жанр не підходить до всіх тем. (Тому, власне, література і розділилася на жанри). Працюючи з дітьми, перетворюючи вчорашніх злочинців на нормальних повноцінних людей, він натикався на важкі теми.  Їх треба було осмислювати, а для цього треба було подивитися на них широко. Для них потрібен жанр більш живий. Так народилися його художні твори.

Хочу звернути вашу увагу на одне його оповідання, яке називається “Випадок у поході”.

Чотириста вихованців трудової комуни, яку очолював Макаренко, вирушили у похід. У кожного з них були свої гроші. Діти заробили їх самі. Аби не розтринькати їх одразу, вихованці вирішили зберігати гроші в одному місці і брати звідти скільки треба в потрібний час. Так з’явилися дві валізи: в одній лежали гроші – 55 тисяч рублів, велика на той час сума, а в іншій – папірці, де були записані фінансові операції – хто скільки взяв і в кого скільки лишилося. Посеред походу одну з них вкрали. На щастя, злодій обрав не ту валізу, дитячі гроші йому не дісталися. Але тут-то і постала проблема: як же тепер зрозуміти хто скільки грошей взяв і скільки ще чиїх грошей лишилося? Довелося написати “бухгалтерську книгу” заново.

Треба було опитати кожного. А це ж були вчорашні малолітні злочинці, діти вулиць! Вірогідність того, що хтось на копійку-дві прибреше, була дуже високою. Дуже заманливим видавався варіант індивідуальної наживи; можна збрехати, сказати, що використав грошей менше, ніж то було насправді. Ніхто ж не дізнається, що то саме ти обманув. Можна було піти таким шляхом.

Можна. Але діти самі розуміли, що тоді пропаде все: і те, що є, і те, що може бути. Звідси, саме з такої принципової постановки питання – принципова дисципліна. Ще рік тому в багатьох вихованців колонії була інша дисципліна – для себе, своя власна. Якби вони опинилися рік тому в схожій ситуації, то без мук совісті обікрали би товаришів, бо це ж було простіше простого. Тепер же кожен вихованець керувався новими правилами – яких ніхто вголос не говорив, але які самі виростали зі способу виховання, зі спільної праці, спільного життя. Це і була нова дисципліна, порушити яку означало вбити, зламати те, що вже зроблено, і закреслити те, що можна зробити. Причому зробити всім разом. Якщо виживати на вулицях легше поодинці (і то не факт), то жити повноцінно можна тільки разом.

Макаренко, як директор комуни, нічого не говорив, але тільки спостерігав. Можна уявити, як він хвилювався в той день. Навіть якщо один вихованець скаже неправду, то справа всіх пропаде. А таких вихованців було чотириста. На кожному з них спільне діло могло спіткнутися. Але не спіткнулося. Цифри, з точністю до копійки, зійшлися з сумою, яка залишалася у валізі.

В цьому простому нарисі Макаренка перед нами життя постає у всій своїй красі.

Життя рухається, його рухають, проживають самі люди, обираючи різні шляхи, перебігаючи з одного на інший, постійно шукаючи. Життя – це і є рух. Будь-яка спроба зупинити життя, зафіксувати його – для зручності: щоби помислити, розглянути з різних боків, проаналізувати – провальна ідея. Скільки не намагатися його зупинити – воно стрімко бігтиме вперед.

Оповідання «Випадок у поході» Макаренка цим і притягує, цим і вселяє надію, будить натхнення – життя там живе. Причому життя не тільки  тих дітей, а всього суспільства, яке кожного дня вирішує більші за масштабом, але схожі по суті питання.

Побачити в такому епізоді життя у всій його повноті – значить побачити як, звідки, куди цей момент прямує. Чи не прямує, а може його «кидає» з боку в бік. Для літератора надзвичайно важливе вміння бачити як все змінюється, перетікає у свою протилежність, як народжується і зникає, а потім знову народжується. Адже тільки з таким вмінням письменник зможе побачити в окремих моментах, частковостях щось типове, характерне для епохи.

Хто ж тоді хороший літератор? Той, хто може вловити рух цього життя, хто може не тільки йти поруч, а осідлати й погнати уперед: ще швидше, ще стрімкіше й не боячись.

Навряд чи Макаренко читав статтю Івана Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи», однак він би точно погодився з тим, що «література – це працівниця в полі людського поступу». Так само ж на неї дивилися найкращі письменники тієї доби.

В той час, коли Макаренко організовував, навчав, виховував вчорашніх малолітніх злочинців, література могла плідно працювати на тому «полі людського поступу» лише пильно вдивляючися в життя. Хоча, загалом, це стосується не тільки того періоду. Специфічним же було те, що саме життя було тоді багатшим за будь-яке мистецтво, тому саме життя, а не вигадані світи притягувало до себе увагу письменників. Характерним з цього боку є чудовий твір «Кондуіт і Швамбранія» Л. Кассіля. Крізь увесь роман проходить виразна думка: замість марити, літати у неіснуючих реальностях, замість тікати від життя, слід вдивитися в нього – воно багатше, щедріше. І, що головне, в цьому реальному житті ти можеш бути корисним, ти можеш його змінювати і з цим – змінюватимешся сам.

Це була програмне ставлення до літератури: вона мусить бути репортером життя.

Але якого саме?

Не життя взагалі – це точно, бо не буває нічого взагалі. Воно завжди конкретне.

А якщо воно завжди конкретне, то на яке із цих «конкретних життів» звертати увагу?

Досить уже писали про дворян, про аристократів, тепер настав час простого народу, звичайних трудяг. І «рабкори» заполонили заводи, фабрики, шахти, ГЕС. Це був справжній літераторський бум. Писали всі.

Воно ж наче нічого страшного, та була біда – мало хто знав як правильно це діло робити. Тисячі кореспондентів у синіх “спецівках” строчили замітки у заводські стінгазети – та чи цього достатньо? Одна річ замітку «намальовати», а зовсім інше – показати життя таким, як воно є.

Над цим питанням ламають голови всі письменники. По-різному ж на нього відповідають.

Якось М. Горький задумав видавати серію книжок “Історія фабрик і заводів” і запропонував К. Паустовському написати про якийсь завод. Паустовський подумав і вирішив поїхати в Петрозаводськ, в Карелію. Там він засів у бібліотеці і став копатися в архівах, читати все, що пов’язано з історією Петровського заводу.

Паустовський читав і по ходу складав план майбутнього роману. В цьому плані було багато деталей, історії, описів, але дуже мало людей.

Коли письменник вичерпав з архівів усе, що міг, взявся за написання книжки. Та нічого не виходило. Матеріал не тримався купи. Обходив він той Петрозаводськ вздовж і впоперек, але всі його спроби написати щось “життєве” зазнавали невдачі. Не було художності, не було самого життя. Воно не з’являється на замовлення автора тут і зараз. Навпаки, воно не терпить авторитарності письменника. Робота справжнього творця – сидіти і встигати записувати за життям, кусаючи нігті в очікуванні подальших подій. Та для того, щоб життя само розгорталося в художньому творі, треба той, хто житиме – буде самостійним, хто пробуватиме і так, і сяк, у кого  щось вдаватиметься і ні, хто ставитиме питання і шукатиме відповіді. Такого центру історії у Паустовського не було.

Знайшов він його зовсім випадково, вже втративши надію створити щось справжнє. Паустовський натрапив якось на могилу – подумати тільки! – інженера артилерії Великої армії Наполеона. І здивувався: як він тут опинився, що він тут робив? Перевернув місцеві архіви – і після довгої секретарської роботи знайшов. Знайшов історію про цілу родину, яку занесла доля в ті далекі краї, яка пережила зміну епох в Карелії. Так у повісті з’явився центр, з’явився суб’єкт, так народилося життя. Далі пішло простіше: розвиток промисловості – як фон – органічно вписувався у живу історію.

Література, якщо подумати, серйозна штука. Зображуючи той чи інший епізод – чи то взятий з буденності, чи то щось виняткове – ризикуєш прогадати, промазати і залишитися в стороні від насправді важливих, живих моментів.

Життя і реальність – зовсім різні речі. Те, що можна побачити неозброєним оком, те, що ми бачимо повсякдень – ще не факт, що життя. Воно десь ховається від нас, або ми не стараємося його знайти. Письменник мусить не з поверхні брати, не фотографувати реальність, а відкопувати, шукати дійсність, пробиваючися крізь товщу випадковостей і несуттєвих деталей.

Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.