Leport про конкурс оповідань

У вересні ми провели конкурс оповідань. Ми не обмежували авторів ні за віком, ні за письменницьким досвідом, ні за темою творів. Тому що передусім нам було цікаво прочитати те, чим люди самі хотіли б поділитися з публікою, чим сповнені їхні думки, що бентежить їхні почуття. І, без жодних перебільшень, прочитане нас вразило.

Ми отримали більше сотні оповідань, і значна частина з них так чи інакше стосувалися смерті. Смерть коханої, смерть бабусі, смерть дитини, смерть домашнього улюбленця, криваві вбивства, самогубства, знущання з тварин — ось основні сюжети, які використовували учасники конкурсу. Звичайно, смерть є вічною темою в мистецтві. Тому що вона неминуча для кожної людини, і кожен у своєму житті переживав утрату близьких, а дехто навіть ставав свідком страшної чи жорстокої смерті. Ці переживання назавжди залишають по собі слід у серці. Смерть лякає людину повною невизначеністю та думкою про скінченність свого єдиного й неповторного життя. Ніхто не знає, що насправді відчуває людина в момент смерті. Але чому саме смерть стала основним мотивом надісланих нам творів? Навряд чи це випадковість.

Кожна епоха створює своє, властиве лише їй мистецтво, і в ньому, немов у річних кільцях історії, закарбовуються суспільні події. Здавалося б, наука й техніка сягнули неймовірних висот, тривалість життя стала такою довгою, якою не була ще ніколи в історії. Звідки ж така увага початкуючих авторів до теми смерті?

Разом із тим, оповідання, які ми отримали, переважно взялися зовсім не з життя авторів чи з досвіду їхніх знайомих, і навіть не з прочитаних ними новин, статей чи книжок. Вони були радше враженнями авторів від перегляду сучасних фільмів і серіалів, які сповнені сцен насилля, що вражають своїм натуралізмом Складалося враження, що писалися ці оповідання за зразком побаченого у кіно. Уривчастість розповіді, гіперболізовані й спрощені до примітивності почуття героїв, сюжет, скомпільований із декількох інших прочитаних чи побачених автором сюжетів — основні прийоми, до яких вдавалися автори. Вони зовсім не притаманні літературі, й беруться із фільмів і серіалів. 

Певне, таку високу увагу до теми смерті можна пояснити тим, що смерть здається найбільш драматичним моментом у житті. Однак все ж це останній момент, це закінчення всіх турбот і остаточне втамування болю, це — крапка. Але ж людина проживає ціле життя, сповнене різноманітних подій, деякі з яких за своїм драматизмом перевершують смерть, адже можуть приректи людину на довгі роки страждань. Проте писати про трагедії життя набагато складніше, бо це потребує від автора досконалого знання суспільства і людських почуттів.

Серед тих авторів, які писали не про смерть, а про життя, багато кого охоплювало бажання видатися загадковим і печальним. Але біда в тому, що загадковість створювалася надто очевидно, а печаль — перебільшеним замилуванням власними почуттями, за яким губилося все інше. Були автори, які лиш хотіли розважити читача якоюсь вигадкою. Такі оповідання — немов камінь, кинутий у воду. Він гучно хлюпає і піднімає бризки, але вода відразу заспокоюється, так ніби й нічого не було. Ось і ці оповідання не залишають по собі жодного сліду в серці, за мить їх навіть не згадати.

З усієї добірки майже не було творів на тему, яка кожного робить трішечки поетом — тему кохання. І це теж навряд чи випадково. В масовій культурі кохання зображують так, що воно не має нічого спільного з реальними почуттями. Замість них найчастіше показують сексуальність, партнерство, стосунки за розрахунком. Або ж кохання постає як наївне, просте й несуперечливе почуття. 

Колись мистецтво відділилося від життя і стало його ідеальним відображенням. У мистецтві почуття піднесені до свого найвищого втілення, тому що воно возвеличує найкращі якості людини й засуджує найгірші. І коли людина освоює мистецтво, воно підносить почуття людини до ідеалу. Так мистецтво, яке колись відділилося від життя, у нього повертається і робить суспільство на крок ближчим до втілення ідеального світу мистецтва в реальності.

Що ж робити, коли мистецтво не вважає за потрібне звеличувати найкращі сторони людини? Що, коли воно не шукає правди життя, а втікає від неї у примхливі вигадки? Що, коли воно зайняте лише зображенням автора? Що, коли мистецтво байдуже до свого предмету?

Хоча автори прагнули створити оригінальні, чи навіть незвичайні твори, виявилося, що кожен із них пише майже те ж саме, що й інші. А це свідчить про те, що у людей насправді набагато більше спільного, ніж їм може здаватись. У депресивних сюжетах і пригніченому настрої сучасного мистецтва втілений суспільний ідеал нашої епохи. Те, з чим ми зіштовхнулися на конкурсі — це песимізм мас, результат відчуження людей одне від одного. Але ж «маси» пишуть, і ще й надсилають свої твори на конкурс — люди шукають інших людей, і в цьому інший бік цієї суперечності: таке шалене суспільне роз’єднання є умовою суспільної єдності. Коли люди намагатимуться подолати це роз’єднання, тоді й зникатиме песимізм, і твори будуть іншими, хай навіть цей процес подолання буде в сто разів тяжчим і боліснішим, ніж життя, від якого хочеться хіба лиш втекти. 

Уявіть, що у вас з’явилась можливість звернутися до багатьох тисяч людей. Але тільки ненадовго, тому що в них є купа справ. Що б ви їм сказали? «В одному селі чоловік застрелив собаку!» Чи може: «В далекому космосі стріляли один в одного з бластерів»? Напевно, щось інакше. Так ось це і є оповідання. В ньому автор бере на себе сміливість забрати  час багатьох незнайомих людей. Заради чого? Хтось робить це для того, щоб позбутися власної нудьги. Хтось — щоб похизуватися своєю тонкою душевною організацією. Хтось хоче вразити журі. А хтось справді хоче говорити те, про що не може мовчати. І ось якраз серед оцих останніх і з’являється література. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.