Куди та як рухається літературна критика?

Становлення літературної критики невіддільне від становлення суспільства в цілому. У період класичної античності літературна критика відливається у форму власне художніх творів і філософських трактатів («Держава» Платона, аттична комедія Арістофана «Жаби» тощо). В епоху середньовічної Європи формою літературної критики стає поетична творчість (Данте Аліг’єрі – «Божественна комедія», Петрарка та ін.), трактати «на захист поезії», яка розуміється як відображення божественної гармонії на землі, синтез мистецтв як способу розвитку людини. В добу класицизму з’являються різноманітні аристократичні салони (гуртки) як основна форма літературного побуту того часу. В мистецтві тодішньої Європи, що стало ареною боротьби класицизму і романтизму, літературна критика сама вперше стає справжнім «знаряддям», виконує ті задачі, які раніше були їй не властиві: боротьби «нормативності» як вираження суспільного розуму (хай і не завжди у розумній формі) проти особистої думки автора, його довільного бачення того, що відбувається.

У Німеччині XVIII століття літературна критика зрощується з естетикою вже як із галуззю філософії. Орієнтація на філософське обґрунтування літературно-критичних висловлювань характерна зокрема для Ф. Шиллера та І.В. Гете. В Росії у той самий час Василь Кирилович Тредіаковський вперше в російській мові та літературі теоретично розділив поезію і прозу та ввів ці поняття в російську культуру і суспільну свідомість. Але на відміну від Європи, у Російській Імперії літературні діячі тоді ще не вели боротьбу «старого» і «нового», а створювали світську російську літературу як таку.

Літературно-критичний аналіз у власному сенсі оформлюється завдяки М.М. Карамзіну, який створив рецензію як нову форму літературної критики. В 1833 році розгорнув свою літературну діяльність В.Г. Бєлінський, якого можна сміливо називати непримиренним борцем із «запізнілим» романтизмом (1840 р., дискусія про поему «Мертві душі» М.В. Гоголя). Бєлінський наполягав на тому, що зображення дійсності у художньому творі має відображати реальні стосунки між людьми, схоплювати їх у русі. В цей період літературно-критична діяльність починає виділяти себе в професію, а літературна полеміка робиться невід’ємною від суперечок між «західниками» та «слов’янофілами»; літературна критика як форма вбирає в себе критику суспільних стосунків у цілому та їх відображення в літературі.

Так, характерною протилежністю тій літературній критиці, що була направлена на лише естетичний аналіз літературного твору, в 1850-60 р.р. стає «реальна критика», батьками якої виступають Чернишевський, Добролюбов, Писарєв. Для них літературна критика є тією формою, у котрій розкривається дійсна боротьба в суспільстві, й це змінює саме розуміння цілі літературної критики. «Прекрасное то, в чем мы видим жизнь так, как  мы понимаем и желаем ее, как она радует нас», пише Чернишевський, ставлячи питання про те, хто такі «ми», тобто суб’єкт не лише естетичної, а взагалі історичної дії – тобто хто є суб’єктом не лише «реальної», а вже практичної критики тих суспільних стосунків, що склалися. У боротьбі за цю суб’єктність або проти неї полягає сутність історії ХХ сторіччя та його літературної критики.

Той незвичайний та подекуди складний шлях, котрий проробляє літературна критика в своєму становленні, в перетіканні та розгортанні своїх форм, відображає складну історію суспільства в цілому. У наш час означений період «застою» в літературі згубно позначився на літературній критиці – це час застою в суспільному житті в цілому. Навіть якщо виховати найвибагливішого літературного критика, використовуючи всі багатства людської культури, накопичені за всю історію людської діяльності, вийде так, що наш критик залишиться без роботи: йому просто нічого буде читати, оскільки банально немає суб’єкта історичної дії і відповідних його боротьбі літературних творів, сповнених життя.

Суб’єкт цей у боротьбі поки що програв і поступово втрачає позиції. Відповідно літературна критика як така згортається до своїх попередніх форм, до виписування «особистої думки», в кращому випадку підкріпленої цитатами із авторитетних наукових джерел: більшого для підтримання статус-кво не потрібно. Стан сучасної літературної критики нагадує ту боротьбу, що точилася в Європі у ХVII-ХVIII століттях, коли одні виступали за повернення до «нормативності», а інші за «особисте бачення автора»: з тією різницею, що «партія» «нормативності» ще не визріла, тому вся боротьба лише слідуватиме. Іншими словами, той плачевний стан літератури та літературної критики та її безпорадність, що ми спостерігаємо сьогодні – це діло рук не лише письменників і критиків, у котрих відсутні «художня фантазія» та «критичне мислення». Це результат суспільних стосунків нашої доби. Для того щоб сучасна література і літературна критика почали «перероджуватися», потрібен вихід суспільства на новий виток розвитку, тобто переродження форми суспільних стосунків.

Лілія Григор’єва

Список використаних джерел:

  1. Белинский В. Г. Литературно критические статьи / Виссарион Григорьевич Белинский. – Москва: Художественная литература, 1936. – 470 с.
  2. Чернышевский Н. Г. Эстетические отношения искусства к действительности [Электронный ресурс] / Николай Гаврилович Чернышевский. – 1986. – Режим доступу до ресурсу: http://ngchernyshevsky.ru/works/texts/books/1986-1/Art_Reality-Dissertation/
  3. Лифшиц М. А. Русская классическая критика [Электронный ресурс] / Михаил Александрович Лифшиц. – 1988. – Режим доступу до ресурсу: http://www.gutov.ru/lifshitz/mesotes/russ-kritik.htm.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.