Кому потрібна пригодницька література в ХХІ столітті? Частина 1: Витоки жанру

Мало розуміє народ величне, тобто творче.

Проте він має поняття про всіх творців та акторів великих справ.

Світ крутиться довкола винахідників нових цінностей…

Ф. Ніцше. Так говорив Заратустра

Подумки просіюючи дану тему, я спочатку розраховував обмежитись однією статтею. Все ж ми живемо в такий час, коли інформацією на різноманітні теми переповнені як паперові, так і електронні видання, завдяки чому будь-хто має змогу знайти відповіді на всі питання. Але вже в процесі написання цього матеріалу я прийшов до висновку, що переважна кількість сайтів та видань пишуть не про те, що потрібно, і не так, як потрібно, а дана тема надто широка, щоб обмежитись кількома сторінками. Тому можете бути певні, що продовження буде.

Жага до пригод притаманна людині, напевне, ще з доісторичних часів, коли наші шановані предки вилазили на високі пальми і закручували хвости у вигляді ручки чайника. То була велика епоха, оскільки вона любила сильних і винахідливих. Для того, щоб отримати банан, потрібно було напружувати не лише мязи, а й мозок, що неминуче сприяло розвитку інтелекту та поглибленню урвища, котре відділяло наших предків від інших чотирилапих істот. Пошук банана – справа, яка могла вилитись у різні наслідки. Можна було впасти з пальми. Це дуже боляче. Можна було зустрітися з маленькою зеленою змійкою, яка полюбляє відпочивати серед зеленого листя. А вона дуже отруйна! Можна було зустріти конкурентів, які також намагались одержати банан і заради нього могли намилити потилицю.  

А ще можна було не лінуватись і шукати банани подалі від великих скупчень собі подібних, заради чого здійснювались подорожі… Словом, в ті часи пригод, при бажанні, можна було знайти на свою голову досить багато. Минуло чимало часу, люди змінилися, і замість того, щоб шукати банан, можуть просто купити його в супермаркеті. Проте жага до пригод залишилась, і ця жага, в силу лінькуватості чи нестачі хоробрості, не може вдовольнитись протягом не просто кількох років, а цілих поколінь.

На відміну від далеких предків, ми вміємо читати – адже не дарма свого часу вчителі псували собі життя, намагаючись навчити нас розрізняти всілякі значки, звані буквами. Намагалися, вчили – правда, не завжди успішно. Як би там не було, більшість із наших сучасників читати навчилася. Але читання справа специфічна. Одним людям вона подобається, іншим – ні. Та й дивлячись що читати. Пам’ятаю, ще за часів «світлого майбутнього», коли випадало щастя знайти в книгарні томик Стівенсона або Джека Лондона, тобі автоматично нав’язували до покупки якусь кон’юнктурну нісенітницю; наприклад, «Виховання почуття колективізму» або «Короткий атеїстичний словник». Зрозуміло, що нав’язані книжечки в кращому випадку викидали, а ось жаданого Стівенсона перечитували до дірок у палітурці, забуваючи про все на світі.

Чого ми тільки не читали! Особливо любили пригодницьку літературу за те, що вона торкалася найпотаємніших струн душі, розвивала любов до пригод, фантазію і навчала сприймати світ як вічну таємницю.

Що, власне, являє собою пригодницька література?

Канони філології, як і всякі канони, встановлені жорсткими прагматиками, встановлюють чіткі рамки трактування цього терміну. Наприклад, поширена думка, що це – жанр літератури, який сформувався в 19 столітті завдяки взаємодії романтизму і неоромантизму з характерним прагненням втекти від міщанської дріб’язковості, сірості і нікчемності в невідомі світи героїв, благородства і екзотики. У всякому разі, так пишуть фахівці, які вважають себе всезнайками.

Однак слід зауважити, що пригодницька література почала формуватися ще в ті часи, коли людина почала створювати перші книги. Вже тоді люди зрозуміли, що бажання читати книги залежить від стилю подання інформації. Якщо сухо викладені на великій плиті «Закони Хаммурапі» просто завчали, а монотонні, одноманітні і нудні звіти податківців уважно не читали, то «Повість про Ахіакара Премудрого» (Ст. Єгипет) зачитувалася до дірок, і компетентним людям доводилося час від часу поновлювати її на звитках папірусу або пергаменту. У ній описувалися подвиги героя, містилася політична інтрига, подавався приклад для наслідування.

Не менш цікавими зразками пригодницького жанру можна вважати «Іліаду» та «Одіссею», в яких викладалася інформація про реальні політичні події, але з прив’язкою до релігійних уявлень сучасників і людських характерів. Ахейці організували коаліцію для того, щоб покласти край троянському беззаконню на морях і узбережжях Середземномор’я. У цих книгах всемогутні боги виступають в настільки ж оголеному вигляді, як люди, – з притаманними їм марнославством, слабкостями, дурощами. Свого часу ваш покірний слуга, ще будучи п’ятикласником, читаючи Гомера, повністю відключався від хвилювань навколишнього світу, з головою поринаючи в осягнення давно забутої епохи – епохи, коли цар Ітаки орав землю нарівні з простими селянами, а такі поняття, як честь, совість і дружба цінувалися не лише на словах. Гомерівський гекзаметр – штука дуже складна, але це не завадило мені читати з захопленням.

А взагалі, значно пізніше я зрозумів, що ні стиль, ні мова вирішального значення не мають. Мені було років 20-22, коли я «підсів» на Тура Хейєрдала. У той час його твори видавалися дуже маленькими накладами. «Кон-Тікі» – це було само собою. Його видали ще в 50-і, незважаючи на те, що Норвегія – країна капіталістична, чи то пак потенційно ворожа для СРСР. Видали тому, що партійниму уряду тоді знадобилося укласти з нащадками вікінгів ряд домовленостей. Ось їм і підсунули Хейєрдала, за що я, наприклад, був дуже вдячний. З приводу цієї книги в науковому середовищі спалахнуло чимало суперечок, – в основному, проти теорії вченого щодо заселення Полінезії з Америки. В чомусь я підтримую Хейєрдала, в іншому – його опонента М. Стінгла, але справа не в тому. Головне полягало в іншому: жива людина, ризикуючи життям, поставила на кін долі власне життя заради того, щоб довести тугодумним консерваторам, що в стародавні часи було можливо все.

Так ось, зацікавившись бібліографією дослідника, я почав шукати інші його книги. Шось вдалося виписати по міжбібліотечному абонементу, щось випросити з читального залу наукової бібліотеки – так було з «Ра» і «Ра-2». А ось про подорож на острів Пасхи «Аку-аку» я навіть зумів придбати – в магазині «Дружба» – болгарською мовою. І що б ви думали? Прочитав, ще й неодноразово. І все зрозумів!

Хейєрдал, як і Амундсен, і Нансен, і багато інших, хоч і не прикрашали свої твори вишуканим стилем і правильністю, з точки зору філології, зворотів, були для мене надзвичайно близькими й цікавими, оскільки змушували уявляти та відчувати все описане і думати над ним.

Завжди, в усі епохи, подібна література формувалася на грунті вірувань. Завжди в ній «добрий» герой вступав в бій з вадами, котрі засуджувались як релігією, так і законодавством. В античні часи було не лише допустимо, але й заохочувалося вбивство носіїв «зла», викорінення його «хірургічними» методами. У більш пізні часи, з розвитком християнської етики з її лицемірством і відсталістю, формувались «педагогічні» методи – перевиховання, переконування «злого» персонажу; а якщо він з якихось причин і помирав, то це виглядало як «кара небесна», а не звичайнісіньке вбивство.

Епоха Відродження і географічні відкриття подарували світові безліч оповідань, які подекуди суперечать церковним догмам, але, разом з тим, показують людську сутність. Їх автори, переносячи читача в «чужі і невідомі» краї, намагалися аналізувати явища світу, людські вчинки і робити певні висновки. Цю тенденцію ми можемо виявити, починаючи з історій «Декамерона» Бокаччо, а пізніше і з записок хроністів, що супроводжували конкістадорів.

Особливо «врожайним» на пригодницькі твори було 19 століття, в якому вони вже підрозділяються на численні течії і навіть жанри. Зараз їх навіть поділяють на романи про індіанців, про пошуки скарбів, містику і так далі…

Пам’ятаю, який фурор в нашому хлопчачому середовищі здійняли фільми, поставлені за романами Ж. Верна «Діти капітана Гранта» і «Таємничий острів». Звичайно, з точки зору мене-сучасного, ті фільми були слабкими, незграбними, навіть примітивними, але все, чого в них не вистачало, домальовувала наша уява. Разом з тим, слід визнати, що ніякий фільм не зрівняється з книгою, яку тримаєш в своїх руках! Мало того, що яскраво уявлялись образи героїв, так ще й знань з географії додавалося.

Навіть знаменитий Г. Хаггард, якого протягом тривалого часу відмовлялося сприймати консервативне літературне середовище в Британії, багато знав про Африканський континент, оскільки не один рік провів там на дипломатичній роботі. Між іншим, дехто вважає Г. Хаггарда основоположником жанру фентезі.

Пригодницькі романи, особливо колоніальні, користувались попитом на території Російської імперії ще до революції. Видавалися твори Дюма, Верна, Конан-Дойла і багатьох інших авторів. Зазвичай, накладів не вистачало.

В середині XX століття детективи і фантастика витісняють класичний пригодницький роман з магістрального напряму масової літератури. За кордоном великого поширення набувають комікси з пригодницьким сюжетом. В якості прикладів тогочасної пригодницької літератури можна привести крипто-детективні романи Дена Брауна. В СРСР деякі автори теж намагалися щось творити – А. Бєляєв, А. Грін, А. Толстой, І. Єфремов.

Але капіталізм розвивається нестримно і жорстко, викорінюючи все, що його не влаштовує, залишаючи на плаву лише те, що здатне принести прибуток тут і зараз. Вивчаючи історію пригодницького жанру, ми щоразу зустрічаємо дивовижну закономірність: інтерес читачів до нього завжди збігався з бурхливими політичними подіями. Наприклад, твори Дюма користувалися великим попитом в періоди криз 19 і 20 століть, А. Бєляєва і Ж. Верна більше читали в міжвоєнні і повоєнні роки, а все те, що нині іменується словом «бестселер», користується попитом в періоди тихі, спокійні, котрі характеризуються надлишком матеріальних благ, падінням моралі та інтелектуального рівня читацької аудиторії. Існує також і закономірність щодо якості літератури. Наприклад, все те, що нині гідне називатися «макулатурою», ні в якому разі не було б допущено до видання в роки, коли користувалися попитом романи Дюма або Стівенсона.

За останні 50 років підмінились і викривились чимало понять, в тому числі і в літературі. Якщо ми сьогодні говоримо «бульварний роман», це зовсім не означає, що ми маємо на увазі «Петербурзькі нетрі» В. Крестовського, який чомусь зараховується до цього жанру. Сьогодні «бульварний роман» – це те, що колись називали «книжковим лушпинням» і за що якийсь літератор «тріснув по голові» папкою з пап’є-маше одну пані, яка вважала себе письменницею. Проте, подібне лушпиння користується попитом у певної частини населення і приносить «ґешефт» видавцям, котрі орієнтуються виключно на її інтереси. А Крестовського вже відносимо до класики.

Іншими словами, ми прийшли до висновку, що сферою літератури керує комерційний інтерес. Але комерсант ніколи не вкладе кошти у видання явно невигідне, тому слід зазначити загальне отупіння населення як вирішальний фактор у книговиданні. Звелось нанівець і письменницьке середовище. Ледве навчившись складати слова в речення, багато людей не проти підписуватися: «Іванюк, письменник». Звичайно, на догоду власному марнославству…

Ось чому в сучасній вітчизняній літературі немає ні Стівенсонів, ні Хаггарда. У кращому випадку з’являються якийсь вусатий ремісник з приземленим мисленням, якому лестить називати себе «містиком сучасності», або екзальтована неврастенічка, котра пише ні про що, зате видається в гарних обкладинках. А в гіршому – ми вже бачили різних.

Найстрашніше те, що вся ця публіка мимоволі стає сіячем своїх переконань і елементів культури.

З деяких пір в світі відбувається вівісекція масової свідомості, яка багатьма рисами нагадує ту, що проводив доктор Моро в одній з повістей Г. Уеллса. На тлі загальної убогості і безперспективності існування, які вже самі собою викликають загальну депресію, відбувається технологічна революція і штучно нав’язуються «нові» моди і «філософські» погляди на життя. Телебачення, переповнене дорогими істеричними шоу, брехливі газети і не менш брехливий уряд прищеплюють масам бездуховні, відірвані від людської природи ідеали; культивуються лінь і споживацтво, метою яких є пробудження в людині всього найбільш ницого й огидного. У цьому середовищі і розвиваються споживацтво від літератури, споживацтво від науки, споживацтво від культури. Місця для хорошої книги практично не залишається. Минають роки, і ось маси вже волають: «А навіщо взагалі потрібні книги, мрії і думки?..»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *