Кому потрібна пригодницька література в ХХІ столітті? Частина 5: Творити чи витворяти

Частина 1: Витоки жанру

Частина 2: Містика і жахи

Частина 3: Мандрівки та подорожі

Частина 4: Жанр і жанрики

 

Письменник, звичайно, повинен заробляти,

 щоб мати можливість існувати і писати,

але він ні в якому разі не повинен існувати

 і писати для того, щоб заробляти.

К. Маркс

В попередніх статтях ми зупинялися на різних явищах і факторах, котрі вплинули на розвиток та якість пригодницького жанру. Ми зупинялись на стилі, знаннях, таланті, якими обов’язково повинен бути наділений автор перед тим, як починати писати. Ми прийшли до сумного висновку, що в наш час вже не залишилось ні Стівенсонів, ні Уеллсів, ні Гоголів. До речі, про Гоголя. Якось один критик з Полтавщини сказав мені: «Ниньки читач балуваний, творчість Гоголя він сприймає як маячню хворого». Взагалі, з`явилось немало любителів так званої «альтернативної» історії – напевне, це для тих, кому не вистачає мізків розібратися у науковій; ці люди «доводять», що вся «велика» література створювалась людьми психічно хворими, тому сприймати її всерйоз не варто, ба навіть шкідливо. На їхню думку, книга має бути «правдивою» (з точки зору телепнів), легкою і обов’язково з «хорошим кінцем» (хеппі-ендом).

Так от, можу заспокоїти таких «поціновувачів». Нехай не думають, що письменники «хворі», а вони – «нормальні». Людство ділиться на дві приблизно рівні половини – циклотиміків та шизотиміків. В будь-якій людині при певних обставинах можуть проявитися симптоми хвороб неврастенічного типу або ж симптоми хвороб шизофренічного типу. Іншого не дано. Всі ми, м’яко кажучи, «з задатками».

Але річ навіть не в цьому. Точніше, не стільки в цьому.

Чи багато читачів обтяжують себе думками про те, що і як доводиться переживати письменнику? Одного разу Джек Лондон висловив своє обурення з приводу ставлення читачів і критиків до авторів, яких горезвісна громадська думка, немов за помахом чарівної палички, зводить до рангу «великих». Після того, як Мартін Іден наважився опублікувати поему Бриссендена в одному з найбільш вагомих журналів, інтелектуальна Америка була вражена незвичністю стилю, зворотів та образів. Наївному Мартіну, новачкові на терені літератури, спочатку здалося, що на цьому все і закінчиться – адже все оцінено, все сказано і все зроблено. Та не так сталося як гадалося!

Після деякої паузи, викликаної труднощами, пов’язаними з «переварюванням» твору, почались схвальні статті від критиків і захоплених читачів. Чомусь «захоплення» це відбулося саме після статей критиків. Досі нікому не відомий Бриссенден вмить перетворився в «модного» автора, так що його почали вихваляти навіть люди, котрі нічого не тямили в поезії.

Вслід за цим знайшлися індивідууми, яким спало на думку заробити популярність наслідуванням «модному» поетові: раз у раз в газетах з’являлися віршовані твори, що стилем нагадували популярну поему, але, разом з тим, позбавлені будь-якого змісту. І, нарешті, після того, як вляглися найбільші хвилі вихвалянь, настав штиль, що дозволив виповзти на поверхню землі різноманітному гаддю, яке кинулось відривати своїми брудними іклами шматки від слави великої людини, прагнучи заробити на його імені хоч що-небудь. Одні писали, що нічого особливого в тій поемі немає, і щось в такому роді могла б написати чи не будь-яка людина. Інші, приводячи цитати з початкового твору, перекручували зміст і навіть висміювали його. Треті висловлювали припущення, що у автора, цілком ймовірно, було щось не гаразд з головою. Примітно, що всі ці люди отримували за свої писанини гроші, і чималі, якщо підрахувати їх в сукупності; в будь-якому випадку, ця сума в десятки разів могла б перевищити розміри гонорару, отриманого Мартіном за сам твір. Ото вже несправедливість!

Ця закономірність була свого часу випробувана і Ніцше, внаслідок чого він зауважив:

«Найгірші читачі схожі на грабуючих солдатів; вони беруть собі лише те, що їм потрібно, забруднюючи і приводячи в безлад інше і плюндруючи все.»

Мимохідь Мартін згадує, як подібні нікчеми розпинали Кіплінга після його смерті…

Як реагує типовий читач, зустрівши гарну книгу? Спочатку він відчуває захоплення, потім починає аналізувати, а після – висловлювати припущення про особу самого автора – одне іншого дурніші чи огидніші. Якби письменник отримав можливість вислухати все це, йому було б впору відчайдушно схопитися за голову.

«Автору доводиться затискати собі рот, коли його твір розкриває роти іншим.»

З цим зіткнувся і вищезгаданий Мартін після того, як, нарешті, видав власні твори, створені завдяки великій та виснажливій ​​праці. Його охоче видавали після того, як він пізнав виснаження, голод, нерозуміння з боку оточуючих. Навіть Руф, – людина, заради якої, власне, Мартін і жив, – і та його покинула! Його видавали, йому добре платили, його вихваляли – як правило, всі ті, хто ще вчора нехтував ним. «Чому, чому вони сьогодні запрошують мене на обід? – дивувався він. – Чому не робили цього вчора? Адже моя робота ще тоді була закінчена, а я з тих пір не змінився, як не змінилися і мої книги!» Навіть Руф сама прийшла до нього з пропозицією, – адже «суспільство» тепер вважає його «модним». Але за цей час він встиг переоцінити і холоднокровно зважити чимало речей. Руф запізнилася: Мартін Іден переріс її.

А потім його почали обговорювати, накинувшись на нього і його творіння, наче зграя стерв’ятників на здобич. Читаючи про себе в газетах всілякі нісенітниці, автор то гірко сміявся, то дивувався, то ображався, усвідомлюючи, що його так і не зрозуміли. Для кого ж він створював свої книги, заради кого намагався? Напевно, для себе самого…

Мені доводилося перечитувати даний роман кілька разів, але це не заважало весь час знаходити в ньому щось нове, близьке і свіже. Напевно, тому, що це не просто життєпис чергового писаки, а книга про людину і суспільство – з аналізом проблем і взаємовідносин. Напевно, з усіх класиків світової літератури показати це настільки барвисто і детально вдалося лише Джеку Лондону. Творить людина, намагається, але так і залишається ніким не зрозумілою, – ніби її оточує не натовп таких само людей, а безпристрасна, холодна і незворушна біла мла.

До речі, з приводу «Білої мли» Джек Лондон теж створив чимало прекрасних творів, що увійшли до циклу «Північні розповіді». Скільки людей вирушали в пошуках пригод за полярне коло – десятки, сотні тисяч? Чимало з них знаходили там безславну загибель, дехто – жадане золото, а інші – друзів. Одні проводили там роки, інші – десятиліття. Автору «Білого Ікла» знадобилося всього кілька місяців для того, щоб отримати враження, яких вистачило на все життя. Читаючи його твори, мимоволі схиляєшся до висновку про те, що він зумів не тільки щось вловити, а й зрозуміти Північ, злитися з нею усією душею. І це проявляється не лише в описі природи тієї чи іншої місцевості, будь то Клондайк або гирло Юкону, а й тварин, і людей. Саме людей, які прийняли закони Півночі і стали її частиною. Біла мла змінює людську душу, очищає її від лушпиння і умовностей всього того, що ми називаємо гучним словом «цивілізація». Слабких, нікчемних людців вона вбиває, залишаючи лише сильних і хоробрих.

Так саме вона чинить і з тваринами. Я не втомлювався дивуватися вмінню письменника тонко відчути внутрішній світ тварин – дітей Півночі. Незалежно від того, про кого йде мова, – про собаку, ведмедя або вовка, – у тварини завжди є власна душа, своє розуміння великих законів матері-природи та свій шлях. Як тварини, так і людина, згідно з цими законами, народжуються і вмирають в потрібний час, і кожен залежить від них. Як би ти не намагався ухилитися від Закону, нічого не вийде, і це перевірено не одним поколінням, починаючи з часів стародавніх, як сама планета. Спробуєш ухилитися, обійти це – Північ вб’є, і це настільки ж неминуче, як і сама смерть. Людські закони, прагнення і плани в порівнянні з цим – ніщо.

Наприклад, запланував чоловік, бувалий «півничанин» пройти певну кількість миль, підготував упряжку, запасся продуктами і одягом, вибрав підходящу погоду – і в дорогу. Але він порушив золоте правило, згідно з яким ні в якому разі не можна було йти одному. В результаті «включилися» елементи, які впору назвати ланцюжком фатальності – переправляючись через струмок, він провалився у воду. Знадобилося розвести багаття. З цією метою він вибрав місце під величезною ялиною. Повітря, потривожене шумом людини, полинуло вгору, в результаті чого з гілок на багаття звалився сніг. Це було рівносильно загибелі, і він усвідомив це в момент, коли звук від падіння снігу, приглушений Білою млою, завмер у вухах…

Фаталізм… І, разом з тим, Джек Лондон не проти співати хвалу людям, які вміють боротися – боротися не лише за виживання, а й з собою, долаючи в собі все нице, і плекаючи величне й духовне. Наприклад, в оповіданні про скромну, непримітну жінку він захоплюється її самовідданістю і великодушністю: Пассук рятує чоловіка, віддаючи йому останній сухар, а перед тим пожертвувавши рідним братом.

Як можна, читаючи подібні твори, залишатися байдужим або, не маючи уявлення про Північ, намагатися коментувати їх зі зневагою, з точки зору звичного зручного дивану? «Найгірші читачі схожі на грабуючих солдат…» Ніцше мав рацію: якщо гарний, довершений твір намагаються критикувати або висміювати, це означає, що він потрапив до рук поганому, невдячному читачеві. Але, даруйте: виходить, що останні десятиліття наплодили поганих читачів? Чи це має вважатися вінцем еволюції, чи такого результату добивався світ від людського інтелекту? Таким чином, якщо автор хоче заробити на своєму таланті, йому необхідно підлаштовуватися до рівня розуму і духовності поганих читачів?

КІНЕЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *