Кому потрібна пригодницька література в ХХІ столітті? Частина 2: Містика і фантастика

Частина 1: Витоки жанру

З усього написаного я люблю лише те,
що написане ким-небудь тільки власною кров’ю.
Нелегко розуміти чужу кров;
я ненавиджу тих, хто читає від неробства.
Ф. Ніцше. Так говорив Заратустра

У попередній статті я зробив короткий екскурс в область пригодницького жанру, перерахував його види і змалював проблеми. Сьогодні я недарма починаю з жанру містики і жахів, адже така література, починаючи з XII-XIII ст., була покликана впливати на людину через підсвідомість, зачіпаючи первісні інстинкти і страхи. Найчастіше в жахах існує обмежений набір чітко визначених персонажів, запозичених, як правило, з низової міфології різних народів: вампіри, зомбі, перевертні, примари, демони й ін. Стародавня міфологія знаходилася, разом зі страхами, в самому серці кожної людини, вона вбиралася в її сутність разом з молоком і першими казками матері. Вона міцно засідала в підсвідомості і готова була проростати буйними пагонами за наявності благодатного грунту. У середні віки таким грунтом стало ортодоксальне християнство, поглиблене хронічною недоосвіченістю священиків. У цього жанру були «союзники» – інквізиція та живопис. Інквізиція буквально вбивала в голови страх перед церквою і людськими вадами, а живопис відображав наочні образи і приклади.

Витоки містики можна знайти в старій європейській літературі: «готичний» лицарський роман середини 13 століття, французькі «трагічні історії» 16-17 ст., в яких виступають одержимість дияволом та інші теми; англійський готичний роман, казки німецьких романтиків, психологічні новели. Великий вплив на формування жанру справив англійський сенсаційний роман середини 19 ст. У 1860-і роки в Англії формується те, що вже можна назвати безпосередньо літературою жахів. Яскравим прикладом типової розповіді цього періоду можуть служити «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» Р. Стівенсона та «Ватек» лорда Бекфорда.

Що стосується «Дивної історії…» – її можна вважати не просто пригодницьким твором, а й філософським, психологічним. Стівенсон спробував розглянути особистість у всій її «красі». Кожен з нас стикався з дивним явищем: іноді ми констатуємо в собі наявність не одного «я», а двох. Наприклад, одному «я» хочеться мстити, проявляти жорстокість стосовно людини, котра поступила з нами погано, а інший «я» виступає проти цього. Одне «я» прагне задовольняти марнославство, «малюватися» перед публікою, в той час, як інше всіляко намагається уникнути цього, вважаючи за краще перебувати в стані спокою та на самоті. Як би там не було, автор показує цю закономірність, натякаючи, що в кожному з нас ховається деяка сутність, побачивши яку, ми б і самі злякалися.

Лорд Бекфорд, будучи молодшим сином у  впливовій родині, створив свого «Ватека» за три місяці. Яке життя міг вести молодий чоловік, усвідомлюючи, що не має перспектив ні на політичному терені, ні на будь-якому іншому? Стандартне в цьому сенсі: жив собі на втіху, дружив з вином, розважався, подорожував. Рано чи пізно повинен був настати момент, коли вже ніщо не здатне розважити. Неодноразово піддаючись типово англійському сплину, проявляючи характерну для більшості безвольних натур малодушність, він не виявляв бажання завоювувати собі становище в суспільстві. Подорожі стали його єдиним хобі. Особливо вабив Схід з його історією, традиціями і легендами, незрозумілими для лондонського обивателя. На основі всього цього він і створив «Ватека», в якому, крім моторошних сцен, пов’язаних з жертвопринесеннями старої відьми Каратіс, простежується і древня, як світ, мудрість: людині рано чи пізно стає мало становища, влади, багатства і вона схильна шукати чогось більшого; але, в будь-якому випадку, це може призвести лише до внутрішнього спустошення і втрати сенсу життя. І наостанок залишається лише серце, що згорає, немов вуглина, і душевний біль. Пізніше автор сам зізнавався, що цей витвір був найдостойнішим і найбільш значущим вчинком у його житті.

Французька література жахів в XIX столітті представлена ​​так званими «жорстокими розповідями», які на відміну від класичної літератури жахів не мали містичного або фольклорного підтексту, але сполучили в собі натуралістичне зображення людських страждань і соціальний критицизм. Випробував себе в цьому жанрі і незабутній А. Дюма-старший ( «Тисяча і один привид», «Права рука кавалера де Жиака»). До цього його підштовхнули численні розповіді обивателів і суперечки про наявність душі. На відміну від багатьох подібних творів, ця книга наштовхує на роздуми. Власне, ніякої вигадки з боку автора немає. «Тисяча і один привид» починається з опису людей, які зібрались у вузькому колі. Кожен з них розповідає історію, котра холодить серця. Перша розповідає про чоловіка, що убив дружину, – він відрубав їй голову. Друга – про сумний час, коли Францією за допомогою гільйотини керував Конвент. Третя – про прокляття вампірів, яке впливає на маленьку жінку. Четверта – про суддю, за яким приходив скелет-привид. Не вдаючись до дешевих вставок із громами, блискавками, поїданням плоті, як це прийнято у поганих авторів, Дюма підводить читача до висновку, що всі страхи не приходять в людину зовні, не зявляються вони і з потойбічного світу; вони народжуються в ній самій, підбурювані совістю і почуттям провини. А масштаби їх залежать від здібностей до уяви, чутливості, якщо хочете, екзальтації, властивих конкретній людині.

«Королем» жанру на сьогоднішній день заслужено вважається Стівен Кінг. У своїх творах він не просто зображує страшних чудовиськ, а цілком правдоподібно подає їх читачеві, доповнюючи картини знаннями в області психології. Як і у Дюма, між рядків простежується впевненість в тому, що все народжується в самій людині – і чудовиська, і страхи, і почуття безвиході. Підсвідомість – безмежний всесвіт, вона здатна багато на що. Показовими в цьому сенсі можуть вважатися «Сяйво», «Воно», «1408», «Зіткнення світів» та інші. Незважаючи на те, що в багатьох місцях Кінгу не вистачає вміння і словникового запасу описувати багатогранність почуття страху і для загострення читацького сприйняття він вживає виділення слів курсивом, кожен з образів сприймається, мов реальний. Як, наприклад, в «Кадилаку Долана».

У нас теж є чимало авторів, які намагаються створювати шедеври в цьому жанрі, але, на жаль, переважна більшість з їх творів годяться хіба що для екранізації – на догоду неперебірливій публіці. Разом з тим ці “шедеври” позбавлені найзначнішої риси – правдоподібності. А остання можлива лише в тому випадку, якщо автор сам добре вивчив тему і все, що її стосується. 

*****

Що таке справжня, висока фантастика? Перш за все, це реальність і логічний розвиток дійсності. У всякому разі, такою вона повинна бути.

Слід зауважити, що вітчизняна словесність завжди стояла на потужному фундаменті фольклору і апокрифічної літератури. Письменникам-професіоналам залишалося зробити лише крок, перенісши народні сюжети на папір. Досить згадати знаменитий пам’ятник середньовічної літератури – Києво-Печерський Патерик. Якщо поглянути на нього як на літературний твір, то перед нами – роман у новелах, присвячений боротьбі славних монахів-самітників Києво-Печерської лаври з цілими легіонами слуг Пекла. Читач не без подиву виявить, що умови, методи і прийоми цієї боротьби цілком відповідають сучасним уявленням. У великій кількості є в наявності примари, перевертні, повсталі мерці, заклинання, чудодійні талісмани. Немає хіба що осикового колу.

Новий крок був зроблений в 18 столітті, в епоху панування літератури бароко, дуже схильної до фантастичних сюжетів. Яскравим прикладом може слугувати творчість митрополита Петра Могили, який залишив після себе цілий цикл новел на фантастичні і містичні сюжети. Причому автор, в повній відповідності з законами жанру (неначе якимось чином встиг закінчити літературознавчий факультет сучасного вузу), попереджав читача, що більшість описаних ним подій відбувалися на його очах.

Фентезі і містика в тому чи іншому вигляді присутні у творчості першого сучасного українського прозаїка – Григорія Квітки-Основ’яненка, який має право вважатися першим харківським фантастом. Найбільш значною в цьому сенсі може вважатися його знаменита повість “Конотопська відьма”, за якою пізніше було поставлено чимало вистав.

Перед нами вже своєрідний роман жахів, спочатку напівпародійний, а потім все більш серйозний і навіть страшний. Автор використав справжні реалії України 18 століття, густо присмачуючи сюжет політикою та еротикою. Поєдинок між справжньою відьмою і жителями міста Конотопа відбувається з перемінним успіхом. Спочатку відьма перемогла, але недовго раділа перемозі. Настав час – і лиходійка помирає в страшних муках. Ця сцена воістину гідна навіть Кінга.

На цьому тлі цілком зрозумілий великий феномен М. Гоголя. Саме Гоголь у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”, “Вії” і “Портреті” максимально розвинув традиції українського фентезі ХIХ століття. “Малоросійський” цикл Гоголя є по суті вершиною не лише російської, а й української фантастики романтичного періоду та одночасно його завершенням.

До середини 19 століття нова українська література набирає сили. Період учнівства закінчується, нове покоління береться за більш актуальні для свого часу теми. І… фантастика зникає, якщо не брати до уваги «Лісову пісню» Лесі Українки. Настає довготривала пауза. При всьому розмаїтті жанрів і сюжетів в українській літературі другої половини 19 – початку 20 століть неможливо знайти жодного твору, який навіть умовно можна віднести до цього жанру.

Причини цього явища неоднозначні. Український читач зовсім не втратив інтересу до фантастики, навпаки. Досить зауважити, що першим перекладачем творів Жюля Верна була українська письменниця Марко Вовчок. Фантастику перекладали і читали, але своєї не було. Цікаво, що ситуація в російській літературі була досить схожою. Але російські письменники в цей період віддавали данину ще одному напрямку – соціальній фантастиці (досить згадати Григоровича і Булгаріна). Українські ж автори вважали за краще вирішувати соціальні проблеми на конкретному матеріалі, не виходячи за рамки пануючого в літературі реалізму.

Власна традиція була перервана, однак до цього часу світова фантастика вже знала імена Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля і Брема Стокера. Покоління українських письменників 20-х років, які прагнули до “літературної Європи”, сповна використало вже наявний досвід. Флагманом став найвідоміший український письменник того часу – Володимир Винниченко зі своєю «Сонячної машиною», яку особисто я, до речі, терпіти не можу.

Проте, ефект від цього роману в той час був величезним. Фантастикою захопилися багато людей, перш за все з числа письменників-початківців. Багато з тих, які трохи пізніше ліпили “нетленку” про соцзмагання і соцбудівництво, свої перші опуси присвячували саме фантастиці. Ця література відрізнялася примітивізмом, відсутністю широти уяви у авторів, тому не залишила помітного сліду, хоча серед цієї братії були такі відомі в майбутньому автори, як Іван Ле – творець не лише знаменитої трилогії про Богдана Хмельницького, а й досить бездарної мазні про “сонячних людей “, – і Юрій Смолич, автор” Прекрасної катастрофи “.

У 30-ті роки молодь «схаменулася» і, в основному, перейшла на інші теми. Однак українська фантастика жила. Найбільш відомим автором стає В. Владко, чиє захоплення фантастикою тривало протягом всього життя. З його творів того часу найбільш цікаві “Аргонавти Всесвіту” – перший в українській літературі роман про політ у космос. «Аргонавти Всесвіту» і «Сивий капітан» захоплювали й мене до такої міри, що перечитував їх по кілька разів. Владко віддав данину також “історичній” фантастиці.

У той же період спостерігався творчий злет мого земляка, родом з Вінниччини, – М. Трублаїні, знаменитого своїми «морськими» творами – «Крила рожевої чайки», «Лахтак», «Шхуна «Колумб». Писати про далекі подорожі і країни йому сам бог велів: будучи кореспондентом газети, він здійснив подорож на Сахалін, потім плавав до о. Врангеля…

40-ті роки в цілому були несприятливі для фантастів. Знову, як і в 20-ті, багато молоді автори потягнулися до лаврів Уеллса (а тепер і Єфремова). На жаль, особливих талантів помічено не було. Не радували й сюжети. В основному переспівувались подвиги космонавтів, які залишають «з носом» заокеанських колег, і, природно, досягнення славних радянських вчених, які здійснюють дивовижні відкриття.

Суперечності епохи найбільш повно проявилися в творчості відомого навіть за межами України автора, талановитого фантаста покоління 60-х – Олеся Бердника. Він був з тих, хто розвивав футурологічні новації І. Єфремова, створивши власний варіант сьогодення і майбутнього. Але всесвіт Бердника не схожий ні на Велике Кільце, ні на світи Стругацьких. Бердник – перш за все філософ, і майбутнє цікавить його не саме по собі, а в тісному зв’язку з минулим. Зізнаюся, його «Чаша Амріти» змусила мене глянути на життя і людство іншими очима. У творчості письменника поєдналися дві традиції: наукової фантастики 20 століття і старого української фентезі. Згідно кращих творів Бердника, найважливіші проблеми для людини – не технічні, не соціальні, а духовні. На ті часи ці думки здавалися сміливими і не могли привести ні до чого доброго. Творчість фантаста потрапила в м’ясорубку “ідейної критики”, сам же автор був репресований, поповнивши контингент мордовських таборів. Його місце на літературному Олімпі зайняв В. Бережний зі своєю наївною і недоумкуватою «Спіраллю часу», в якій навіть інопланетянин – і той сповідує марксизм-ленінізм…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *