Книжки – кладовища думок

Минулого літа я почув від друга вислів: «Книжки – кладовища думок». «Хто це сказав? – одразу зацікавився я. – Звідки це?» Друг, хоч і сказав фразу, але звідки вона взялася в його голові, він не знав. «Десь почув».

З того часу я багато міркував над цим образом. Сказати, що він простий – та ні, в голові не поміщається. Як це кладовища? Це ж виходить щось мертве, те, що віджило? Нас же з дитинства привчили, що є «нетлінка». Ми знаємо, що люди вмирають і цього не виправити, але люди, поки живі, можуть передавати свої знання, мрії, досвід, почуття іншим. Книжки, виходить, зовсім не кладовища, а навпаки – немов продовжують життя людей, роблять їх безсмертними.

Згадати того ж Петрарку. Давним давно помер, а його любов і досі жива. Хто може сказати, що вміє любити так, як Петрарка? Чи, наприклад, Данте – хто небайдужий до всього світу, до найменших дрібниць такою мірою, якою Данте «мав до всього діло»? Класичні твори художньої літератури містять в собі щось таке, що залишається потрібним сьогодні, такі твори невичерпні за змістом, ми на них рівняємося, вчимося у них. Класика – зразок, взірець. Як же зразок може померти чи опинитися на кладовищі?

Довівши цю думку до кінця, втвердившись у ній, я пригадав, що до будь-якого твердження можна знайти протилежне. Воно само напрошувалося, тож я не став йому заважати, а тільки слідував йому. Хіба, подумав я, література буде існувати завжди? Хіба завжди будуть письменники, які писатимуть книжки? Чи вічні видавництва і магазини, де на полицях стоять нові й забуті видання? Хіба читачі завжди читатимуть?

Читачів, видавництв і книгарень, як і літератури, колись не було. А якщо в якого-небудь явища є так звана «нижня» межа, то, логічно, мусить бути межа «верхня». Щось виникло, значить рано чи пізно обов’язково зникне.

Уявляю собі літераторів і всіх небайдужих до літератури. Сльози у них, певно, навертаються на очі. Як же без літератури-то?!

Ай, не перейматеся так, панове! Ми до цього часу не доживемо. Як і коли це буде – ніхто не знає, не впевнений навіть, що уявити це нам під силу. Чого ж література має вмерти – поясню.

Як я вже сказав, колись літератури не існувало. Це були часи безпосереднього пізнання дійсності. Тобто люди жили вкупі, тісненько, всю роботу робили разом і знання в них були єдині, на всіх. Особистості тоді не було, бо особистість – це щось особисте, тобто відірване від цілого. Цілим же було плем’я, рід та інші прості форми колективності. Мислення теж було єдиним – одним на всіх.

Згодом ціле розпалося на шматочки: поле діяльності людини стало настільки широким, що охопити все й одразу було неможливим. Це період виникнення розподілу праці, коли один займається цим, другий – тим, а третій – ще чимось. З’явилися навіть люди, які нічим не займалися, а тільки спостерігали за роботою інших, шанували духів і споглядали зв’язок усього з усім – шарлатани, якщо по-нашому.

За кілька тисяч років розподіл праці дорозвинувся до певного рівня, який ми називаємо рабовласницьким ладом. За такого суспільного устрою одна частина населення – робоча сила, «руки», річ, знаряддя, не здатна мислити і відчувати, інша ж – це розум і почуття (що одне і те ж), відірвані від матеріальної праці. Попри це, літератури тут ще немає. Є словесність: міфи й легенди про богів і героїв, про створення світу. Є писемність: буквально «записана» словесність, збережена для наступних поколінь у нових формах – наприклад, трагедії й комедії Стародавньої Греції, «Іліада» й «Одісея» Гомера і т.д. Але це ще не література як окремий спосіб осягнення дійсності, що протистоїть їй і відображає її у художніх образах – тобто, ще не є мистецтвом. Все античне «мистецтво» по суті, було не мистецтвом – особливою формою суспільної свідомості, а було міфологією в умовах полісу, де ще не виділялася окрема особистість, а було античне громадянство, нерозділеність індивіда і суспільства. 

Особистість в мистецтві – і саме мистецтво – з’являються тоді, коли вони з’являються в реальному житті як те, що протистоїть реальності, але віднаходить у такому протиставленні нову єдність – а це вже період пізнього середньовіччя. Саме в той період в суспільстві склалися умови для відокремлення приватного життя окремої людини як дечого, що є протиставленим усьому іншому суспільству. Поява особистості – це не свідома примха людини і навіть не «робота над собою», це наслідок все більшого, глибшого розподілу праці. Літераторам, які завжди нічого нового не вигадують, а тільки узагальнюють і показують те, що вже відбулося, що вже є, нічого не залишалося, як показати існуючий стан речей. З’явилися люди, у яких вже не лише був час і можливості писати, а які вбачали у писанні своє особливе завдання. Про що ж вони писали? Спочатку, як, наприклад, Бокаччо і Чосер, підбивали підсумки «народних літературних здобутків». Збирали докупи новели, оповідки, небилиці, обрамлювали їх однією спільною темою і записували. Точно так з’являлися численні варіанти легенди про Короля Артура, Трістана й Ізольду, так само складався «Роман про Лиса». Література виростає з дійсного життя, а не сама із себе, – от вам доказ цього.

З розвитком людства, з відкриттям нових земель, зі становленням промисловості особистість все більше віддалялася від суспільства. Сутність людини, яка завжди полягала не тільки в праці, й не тільки в обмірковуванні, а і в тому, і в іншому, розбивалася на ще дрібніші шматочки. В цілому – людина була людиною, в масштабі всього суспільства. Окрема ж людина віддалялася сама від себе, від свого суспільного тіла, сприймаючи його як щось зовнішнє й чуже.

Чим займалася література в цей час? Література почала занурюватися в сферу особистого, приватного життя, – навіть в сферу буденного, – вбачаючи в цьому глобальне, всезагальне. Це вже не так, як у «Декамероні» Бокаччо, де цікаве – це, переважно, щось незвичайне, особливе, але разом із тим таке, що стосується всіх. Все більше література зосереджувалася саме на звичайному, непримітному, але від того ще більш важливому й незрозумілому особистому житті. Переживання, мрії, розчарування – це дуже цікаво для літератури. І не просто цікаво, а необхідно – непримітне й приватне література підносить до рівня особливого й всезагального. На такому сприятливому грунті вона виросла до рівня Діккенса, Флобера, Гоголя, Гете і інших представників класичної літератури.

Художня література не може постати сама із себе. Суспільство мусить розвиватися, мусить задаватися питаннями, мусить реально, практично вирішувати суперечності, а література буде відображати весь цей процес. Не віддзеркалювати, не копіювати, а саме відображати. Навіть сліпий побачить, що багатство літератури залежить від того, наскільки вона занурена в дійсність, в саме життя. Недаремно гіганти літературної критики Добролюбов і Чернишевський розвивали «реальну критику»  – оцінку літературного твору виключно через її правдивість – відповідність життю. Недаремно Джек Лондон закликав письменників «тримати руку на пульсі життя». Кожному зрозуміло, що, віддаляючися від життя, пірнаючи в сферу високого, прекрасного, і залишаючися там, література стає біднішою і зовсім не красивою. Те ж – коли вона спускається до частковостей, що знаходяться “на мілині”, але не бачить за ними всезагальності. 

Література виникала і розвивалася невідривно від дійсності. З тих пір, як література з’явилася, головним її завданням було об’єднати уламки роздробленої сутності людини і цим самим рухати суспільство вперед. Вперед – значить не до спеціалізації, а до чогось протилежного – до універсалізації. Виходить, коли людство дійде до такого рівня розвитку, що особистість в ньому буде не відірваною від цілого частинкою, а необхідним моментом існування цілого, коли, простіше кажучи, окрема людина буде зовсім не окремою – тоді література загине. Коли розподіл праці буде подоланий, кожній людині стануть доступними багатства усієї культури, вона вже не буде вузькопрофільним спеціалістом, річчю, знаряддям чи додатком до машини, а буде тягнутися до своєї людської – універсальної – сутності.

Смерть літератури навряд чи буде насильницькою чи здійсненою в формі самогубства. Сьогодні література існує у вигляді книжок. Ми читаємо книжки і дізнаємося багато нового, буваємо в шкурі інших людей, які давно не живуть, а може й не жили. Читаючи, ми вчимося відчувати як інші – в більшості, передові люди свого часу. Ми вчимося мислити, бачити світ цілим, у постійному розвитку.

Але ось ми дочитали книжку до кінця. Істини, які ми з неї дізналися, залишаються книжковими істинами, а не практичними. Ми розумнішаємо з кожною сторінкою, але жити від цього не простіше й не краще. Навіть навпаки: чим розумніша людина й універсальніше розвинена, тим важче їй знайти собі місце в “спеціалізованому” світі. От і виходить, що ми з книжок беремо істини мертві, які не приносять ніякої користі, а тільки шкодять пристосуватися до навколишнього світу.

Тут виходить, що книжки – це не тільки кладовища думок, а й лопати, якими читачі копають собі могили.

Якось я бесідував з шестирічним хлопчиком і запитав у нього, що означає думати. Він відповів: «Думати – вирішувати». Це правда. Коли думка оформлена, визначена, готова, так би мовити, до застосування – тоді залишається тільки застосувати її. Тобто перетворити її з думки (ідеального) в дію (матеріальне). А коли думка сформована і готова до використання, але умов для її застосування немає, що робити? Коли ідея хороша, але жити вона не зможе – бо їй не дадуть жити, зарубають, знищать? Що тоді? Тоді той, кому є що сказати, той, в кого є ідеї, думки, «хоронить» їх. Малює картини, створює музику або книжки пише. Хоронили свої «несвоєчасні» думки майже всі більш-менш пристойні письменники, а що вже говорити про геніальних! Навіщо вони робили це? Щоби послужити колись щаблиною в справі пізнання світу, в справі повернення собі людиною своєї людської сутності. Відкладали до кращих часів.

Література колись загине – як література. Вона просто розчиниться в житті. Не буде потреби читати ту чи іншу книжку, аби відчути щось, аби пізнати. Це не означає, що можна буде не вчитися взагалі, ні. Це означає, що саме життя буде багатшим за будь-яку книжку – і його багатство буде належати кожному невіддільно, безпосередньо, безумовно. 

Книжки – це дійсно кладовища думок. Та подумайте самі, чи це погано. Адже ніде більше не збирається так багато людей, як на кладовищах. Раз на рік, але обов’язково збирається. Чи не є література сьогодні тим самим способом об’єднати людей довкола ідеї? Кому ще під силу зібрати докупи всіх – таких різних, «спеціалізованих», «особливих», і в той же час однаково нещасних?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *