Книжка не постраждала
Книжка не постраждала

“Кімната для печалі” Андрія Любки: свято не наближається

Щойно ми розкрили книжку Любки, то побачили на першій сторінці напис: “Жодну частину з даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва”. ЖОДНУ! Це вкрай ускладнює роботу для будь-кого, хто хоче написати справжню рецензію: твір забороняється цитувати, забороняється привселюдно розбирати. Можна лише навести “сухий залишок” власних роздумів – висновки з проведеної роботи. Читачеві ж, аби перевірити ці висновки на істинність чи хибу, все рівно доведеться прочитати книжку; навіть найгостріша рецензія перетворюється у такому разі на рекламне оголошення.

Це суперечить самій ідеї рецензії. Її покликання – вказати читачеві, авторові, та будь-якій людині на місце певного літературного твору в суспільному житті, зробити це прямо й відкрито, а не заохотити когось купувати книжку, прикрасивши її обкладинкою з порожніх фраз. Виникає точка напруги: успішний розвиток літератури та суспільства в цілому має подолати авторське право як беззаперечний атавізм, застарілий спосіб розподілу творчих надбань людства. Шкода, що у ХХІ столітті сила-силенна авторів та видавництв фактично залишаються поборниками Середньовіччя та “привілеїв від монарха”.

Збірку Андрія Любки “Кімната для печалі” номінували на премію “Книга року ВВС в Україні” – новина сама по собі достатня для того, щоби принаймні ознайомитися зі змістом книжки.  Свідомо йдучи на ризик створити збірці ще одну рекламу (якої вона просто не варта), ми вирішили викласти свої критичні зауваження у короткій статті. Цю статтю було скалічено ще в зародку – хай вже вибачить нас читач! – бо просити письмового дозволу на цитування у Meridian Chernowitz, а тим паче у Андрія Любки, ми не стали.

*  *  *

Як і всі початківці, що намагаються писати щось “і про себе”, Андрій Любка припускається ряду звичних помилок. Насамперед він занадто милується власним життям, вважаючи, ніби все, що там відбувається, має величезну цінність для читача. З цього росте помилка друга: Любка намагається роздути те, що трапляється в його оповіданнях, до чогось справді значного. Всюди йому ввижаються епічна туга й вселенська скорбота, він прагне її у своїх текстах, шукає в житті. Але того нема. Написати ж про те, що в житті дійсно є, а не ввижається, Любці бракує сміливості й хисту. Він починає вигадувати, додумувати, докручувати.

З цього виростає проблема третя: повсякчас у Любки виявляється так, що його творам ніби не вистачає 30% – замість них порожнеча, яку автор заповнює всім, що більш-менш пасує. Це і непотрібні невивірені подробиці, які автор пхає куди треба й не треба (здогадуючись, певне, що йому не дуже вірять), й роздуми за долю світу, які з’являються там, де їм не місце, і намагання притягнути до конфлікту персонажів, які в принципі не здатні конфліктувати — бо ходульні, примарні, незрозумілі самому авторові, недодумані, недописані та заслабкі. В оповіданнях збірки немає життєвої сили, є лише вдавання й імітація – а через це немає й інтриги, якої так прагне автор, адже вона береться не з кокетливих недомовок і письменницьких недоробок, а з майстерності. Андрій Любка однозначно має те, що хтось міг би назвати “стилем”, – його почерк пізнаваний, — але наразі це аж ніяк не стиль, а лише манера, до того ж, далеко не краща.

Власне, через це на форзаці й написано, що головним героєм книги є самотність і тому цю збірку “можна вважати й романом”. Це “зізнання” якогось невідомого критика насправді не зізнання, а зітхання. Романи робляться не так, вони з’являються з героїв, які породжують сюжет та самі породжуються з нього. Самотність в цій книзі — не герой, а тільки задум автора, спільний знаменник, до якого автор, знає він про це чи ні, “спрощує” свій твір: якраз намаганням його ускладнити, зробити насиченим й цікавим. Такої помилки вдаються навіть дуже відомі автори: наприклад, Чак Паланік у своїх “13 порадах письменникам” порівнює твір з новорічною вітриною, в яку треба натягнути всього побільше, аби створити там атмосферу свята.

На жаль, це помилка: свята на буде. Буде лише “зіпсований настрій” – як в тій приказці — і звалище. Для того, щоби подарувати читачеві свято, треба все дуже чітко розуміти. Потрібно знати основи композиції, вміти виставляти світло, знати, з яких деталей що будується та як саме. Як відмічав М.Горький, заплутано пише той, хто й сам заплутався. Можна додати: незрозуміло пише той, хто сам нічого не зрозумів, нечітко — в кого замилений зір, кострубато – у кого нерівний стиль, а нудно — кому самому нудно. Шкода, але це все про Любку. Самотність же — ледь розкрита ТЕМА всіх цих оповідань, але аж ніяк не “герой роману”. У спробі зробити рекламу критик виголосив найстрашнішу, смертельну ваду цієї книжки: її художню неповноцінність. Головний герой “Кімнати для печалі” — така ж мара, як і герої “неголовні”; як неприкаяні душі, вони хочуть завершити свої прижиттєві справи в оповіданнях, але не можуть.

Усі 11 оповідань збірки будуються за однією схемою. Любка бере з собою купу подробиць, які йому кортить використати в тексті; він збирається з силами та починає біг, поступово набираючи швидкості; коли вже на горизонті майорить фініш, сили полишають письменника й він починає бігти так, як біжать усі, коли несуть перед собою щось заважке: швидкими, але дрібними кроками, які вкрай виснажують. Фінішну лінію Любка перетинає вже зморений: він радий вже тому, що просто завершив біг, а не що пробіг дистанцію гідно чи навіть здобув перемогу. Але ж читачі все бачать. А найголовніше тут те, що літературна творчість — не перегони. Це робиться інакше.

Любці можна лише порадити в роботі над наступною книжкою добре проштудіювати теорію літератури й творчості взагалі, поцікавитися дослідженнями поняття художнього образу, діалектикою розвитку роману, і цікавитися цим усе своє життя. Без художнього образу немає літератури, можуть бути лише писанина й поробки. З образами у Любки погано,  художність в нього час від часу пробивається, але ніяк не проросте. Його оповідання наразі просто “сирі”, їх ще треба шліфувати, а подекуди наново переписувати.

Андрій Любка запевняв на презентації, що для нього у літературі головне інтрига, що літератури без інтриги не буває. Ще б пак! Але ж сам-то він щоразу безбожно руйнує всю інтригу. Любка весь час розтлумачує кожний крок героя, чим вбиває навіть найменші прояви читацької фантазії, він не дає своїм героям дихнути вільно, водить їх за руку, наказуючи, що потрібно робити — а через це зникає уся магія тексту, зникає все взагалі; автор одразу ж розкриває всі карти (нерідко, як у оповіданні “Ніч поїздом і кілька годин автобусом” – вже у назві), а тоді вдає вигляду, ніби нічого такого не робив. Кожне оповідання починається з того, що автор тупцяє на місці у спробі взяти хоча б якийсь темп посеред власного болота, а коли трясовина починає нарешті опиратися, Любка завмирає: оповідання гине, так і не народившись.

Насправді ж Любка просто боїться читача, його власної, відмінної від автора, уяви. Любці вона непідвладна, а тому для нього небезпечна: найменша стороння (не доведи господи – скептична!) думка – й усе, що автор так старанно вибудовував, розвалюється. Через це оповідання Любки такі занудні: вони є ледь притрушеними ваніллю історійками з трикрапочкою накінці, які мали б чогось навчати й щось показувати, але, на жаль, не показують і не вчать, бо усе життя з них вихолощене. Хаотична, часом божевільна, але безмежно чарівна краса буття не може порушити вічний сон любчиних книжкових мерців. Хоча зовні здається, що життя у його книжці вирує.

І, можливо, не порушить ще довго. Любка не графоман, але і не письменник. Кількість виданих книжок ніяк не свідчить про майстерність — але може свідчити про кінець початку чи про початок кінця. Любка провів у “кімнаті для печалі” чотири роки. Це — межа. Далі він має або припинити печалитися, або впертися лобом у двері.

 

1 коментар

  • Браво! Хоть одного тупицу проучили!
    Время такое наступило, когда тупица тупицу восхваляет. Что Герасимюк, что этот Любка — одного поля ягоды. А пишет этот чел плохо. Из рук вон плохо, прескверно! Это от того, что он тупой. А музы тупиц не любят…
    Ещё раз браво!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *