Керуак, нам не по дорозі

Кілька років тому я прийшов  на літературний вечір, присвячений Керуаку і його роману «На дорозі». Так що ви думаєте – не зумів зайти. Відвідувачів було так багато, що приміщення ледь не луснуло. Здавалося би, про що там говорити! Роман, написаний за три тижні безперервного прийому кави і бензедрину. Роман, який відмовлялися де-небудь надрукувати кілька років, а погодилися тільки за умови, що твору буде надана художня форма. Художня форма!..

Я часто чую, що це помітне явище в літературі минулого століття, але не знаю чому його помітили, чому його і тепер пам’ятають. Я прочитав його тільки цього літа. Нарешті почав, так би мовити, практично цікавитися феноменом бітництва. Але тільки-но почав цікавитися, як інтерес одразу зник. Досліджувати бітництво довелося через силу. Ледве примусив себе дочитати до кінця “На дорозі”, кілька статей і подивитися два фільми на цю тему. Самі розумієте, я далеко не спеціаліст з бітництва, але ні краплі не збрешу, якщо скажу, що маю деякі враження від знайомства з головним романом найвидатнішого бітника.

ЛІТЕРАТУРНА СТОРОНА ПИТАННЯ
Як правильно перекласти назву роману? У виданні 2010 року в перекладі Богдани Павличко пишеться «На дорозі» (видавництво «Основи»), а у виданні 2014 року, зробленому з російського перекладу – «У дорозі» (видавництво «Фоліо»). Напевно, це не так уже й важливо. Принаймні сам Керуак, пишучи, хотів підкреслити саме «дорогу» – писав роман на зробленому власноруч сувої паперу довжиною більше 30 метрів. Це, на його думку, мало допомогти читачу краще відчути атмосферу подорожі: розгортуєш сувій і занурюєшся в історію.

От що насправді важливо, так це сам роман, який дуже мене здивував своєю нелітературністю. Я не буду першим, якщо скажу, що це слабка писанина. Відомо, що автор «Сніданку у Тіффані» Труман Капоте говорив про роман Керуака «Волоцюги Дхарми», що це не література, а «набирання тексту на друкарській машинці».

Головний герой на перших сторінках роману “На дорозі” каже: «Якби я тільки міг розказати усе, що зі мною сталося, поки я сюди їхав». Справді, сталося багато. Це уривки життя, і вся книжка тільки із них зліплена. Це деталі, котрі важливі, напевно, для автора. Та хоч це майже автобіографічний роман, ці деталі не дуже важливі для героя. Якби автор дав герою хоч трішки свободи, хоч трішки простору, той неодмінно сказав би: «Якби я тільки міг розказати усе, що зі мною сталося, поки я сюди їхав… Але чи треба?»

Керуак не настільки легковажний, щоб відпускати свого героя туди, куди тому треба. Ні, Керуак тримає його біля себе, щоби потрібної миті відправити його туди, куди йому, автору, потрібно. Інакше почнеться: запитання, пошуки, необхідність діяльності, відповідальність перед іншими, екзистенційна криза… Та мало що може статися! От Керуак і “перестрахувався”: взяв героя за руку і повів за собою.

Навіть у кінці, коли читачу стало зрозуміло, що Дін Моріарті, друг головного героя, цей «найбітовіший із усіх бітників», – нещасний чоловік, котрий ніяк не знайде свого місця, котрий тікає від своїх проблем, але не може втекти від себе, Керуак усе одно наполягає на своєму: бітництво – це круто. Зовсім інакше в останній екранізації роману (“На дорозі”, 2012 р, режисер – Уолтер Саллес, той самий, що зняв «Щоденник мотоцикліста»). Там головний герой відвертається від Діна і прощається із ним назавжди. Та це теж не воля героя, тут за нього вирішив режисер, а якщо точніше – сучасність. Режисер цим вчинком немов би дає оцінку бітництва як явища: погралися – досить. З позицій сьогодення, яке з усіх сил намагається втриматися на плаву, навіть ідеї бітників видаються надто революційними.

Що стосується книжки, то вона вся пронизана волею автора. Тому, напевно, Капоте сказав, що це не література, бо знав: художня творчість не терпить авторитарності письменника. Літератури просто не буде. Буде писемність, надрукований текст, будуть записані історії, враження, може навіть емоції й переживання, але художньої літератури – концентрованого життя, яке розгортається саме собою – не буде.

Здається, що “На дорозі” – це поспіхом і недбало переказаний Хемінгуей. Тільки якщо Хемінгуей відвертий перед собою, хай як йому це непросто, Керуак, таке враження, постійно намагається себе обдурити. А з цим – обдуреним залишиться читач.

РОЗБИТЕ ПОКОЛІННЯ

Бітник – від слова «beat», означає представник «розбитого покоління», покоління поношеного й пошарпаного. На кінець 40-х років 20 століття представників «втраченого покоління» – жертв Першої Світової війни – у мистецтві майже не залишилося. Бітники, по суті, перейняли «естафету» після Другої Світової. «Розбитими» ж вони були не стільки війною, скільки самим американським укладом життя. Одноманітним, сірим, прагматичним, розміреним, лінивим життям, яке відбирає у людей всі сили й обмежує свободу.

Ще Герман Мелвілл у «Мобі Діку» зобразив хворе суспільство, яке саме себе веде на загибель. Американська мрія ще за тих часів перестала бути мрією. Це, до речі, стосується не тільки Америки. Люди менше стали думати про свободу, ідеали, а підкорили своє життя служінню Доллару. Не тому, що такі слабкі, недосконалі й спраглі до наживи, а тому що така логіка грошей: їх треба накопичувати. А ще краще – нагромаджувати й примножувати.

Керуак в головному своєму романі пише про людину, яка хоче бути вільною від усіх. І від всього. Від грошей також.

Керуак писав “На дорозі” тоді, коли президент Гаррі Трумен захопився боротьбою проти Радянського Союзу. Задля перемоги у цій “ холодній” боротьбі так старанно будував (руйнував) зовнішню політику, що на внутрішню уже не залишалося сил і грошей. Все, що Трумен зміг запропонувати своїм співвітчизникам, вміщено в найвідомішій його фразі: «Ми всі повинні навчитися економити».

Виступаючи за демократію, Трумен був тим, хто старанно її нищить. У своїй промові на засіданні Конгресу у 1947 році він говорить: «Однією із цілей зовнішньої політики Сполучених Штатів є вироблення умов, за яких ми та інші держави світу зможемо виробити спосіб життя, вільний від примусу». («Промови, що змінили світ». Харків, «Фоліо», с. 169) Наче непогано каже, але наскільки США тоді допомогли світу звільнитися від примусу свідчить життя в самих США.

Бітники – це цілком закономірна реакція на суспільні умови, у яких їм довелося жити. У фільмі «Убий своїх коханих» показано, як зароджувалися «бітницькі» настрої. Так, наприклад, юний Ален Гінзберг часто сперечається з викладачами, відстоюючи поетів, які відійшли від канону. Той самий Уітмен, який майже ніколи не користувався римою, не особливо шанувався в університетах саме за свою розкутість і вільність в обходженні з канонами. Своїм завданням бітники бачили протест проти зашкарублості й нетлінності неживих традиційних поглядів і усталеності як такої.

Та це не був протест дійсний.

Бітництво – це романтизоване ставлення до світу. Так, кажуть бітники, світ не ідеальний. Але ж у цьому світі, яким би він не був, є простір для нас із вами. Навіть більше, якби світ не був таким придуркуватим, то ми не мали би змоги насолоджуватися й радіти життю так, як ми робимо це тепер.

Навіть у порівнянні з модернізмом це пасування перед життям. Пікассо прямо говорив, що малює нісенітниці, бо світ такий. Нічого хорошого не бачу, от і малюю закарлючки. Бітники ж виправдовують світ із усіх сил.

А свідченням того, що бітництво – явище богемне, може слугувати така цитата з «Тропіків Рака» Генрі Міллера, яку повторював Гінзберг: «В послеполуденный час, в воскресенье, когда пролетариат в состоянии тупого безразличия захватывает улицы, некоторые из них напоминают вам продольно рассеченные детородные органы, пораженные шанкром». Той, хто вийшов із «низів», той, хто захищає інтереси “низів”, хто відстоює їх, ніколи так не скаже і такі слова не прийме.

НЕФОРМАЛИ

В статті на «Літакценті», яка називається «Бітники – перші неформали в житті й літературі», є така характеристика бітників:

«Бітницький рух очолювали освічені випускники університетів, а їх лави поповнювала молодь – представники середнього класу, яким набридла буденність. Бітники пропагували відчуження від соціальних проблем, відмову від усіляких статків та бродяжили країною”.

Абсолютно хибним є твердження, що бітники – перші неформали в  житті та літературі. Візьміть кожного видатного письменника чи митця – він тільки тому став видатним, що переріс свою епоху. А щоб перерости, перевершити, переступити – треба заперечити, тобто практично показати  необхідність розвитку. Це означає піддати сумніву те, що є, відмовитися від віри у вічність і непорушність норм, традицій, правил, поглядів. Хочеш того, чи ні, але художня творчість неможлива без неформального ставлення до мистецтва і життя.

Більше того, навряд чи можна бути неформалом тільки у літературі. Не треба забувати, що література існує не окремо від життя. Бітники стали бітниками, пропагували те “відчуження від соціальних проблем”, бо самі виявилися відчуженими від життя, неспроможними до нього. Їхні естетичні принципи не взялися нізвідки, а стали вираженням їхнього реального становища, місця, ролі у суспільстві.

Не дивно, що той спосіб протесту, який вони пропонують, носить відсторонений від справжнього життя характер.

«Треба, щоб світ заполонили мандрівники з рюкзаками, які відмовляються коритися загальній вимозі споживання продукції, за якою люди змушені працювати заради привілею споживати увесь цей непотріб, який насправді їм ні до чого…» – так формулював ідеї бітництва Керуак».

“Мандрівники з рюкзаками, які заполонять світ”… Якщо подумати, то можна побачити, як ця ідея демонструє невігластво бітників. Відкидаючи споживання одне, вони пропагують споживання інше. Але що зміниться по суті? На зміну одному споживацтву прийде інше. Причому більш паразитичне: хтось же муситиме виготовляти продукти, підтримувати економіку, шити рюкзаки врешті-решт.  Хто, по-їхньому, буде виробляти необхідні для кожного бітника речі?

Бітники – це не бунтарі, а всього лиш неформали. Тобто ті, хто не приймає наявний стан справ, не погоджується із ним. Та чи цього достатньо? Тих, хто із чимось там не згоден, і сьогодні вистачає, і завжди багато було. Питання не в тому, скільки їх, а в тому, що робити тоді, коли ти із чимось не згоден.

Бітники лиш першими виразили свою незгоду із традиційною культурою, яку офіційно пропагували і нав’язували в школах, університетах, ЗМІ.

У тому ж фільмі «Убий своїх коханих» Алан Гінзберг, Керуак і їхні друзі наважуються на, так би мовити, серйозний акт протесту проти офіційної культури. Вони вночі проникають у бібліотеку і на видне місце, буквально під скло, кладуть книжки, які в той час були заборонені. Наступного дня відвідувачам тільки й залишається, що «охати», «ахати» і розводити руками. «Коханець Леді Чаттерлей» і інші непристойні книжки з відвертими малюнками красуються посеред читальної зали.

Оце так протест.

Або ще.

Америка ніколи не була особливо толерантною. Так, щоб не на словах, а на ділі. Вона не поважала особистий вибір кожного. Нетрадиційна орієнтація в середині минулого століття – це удар по традиціям, по культурі країни, по її принципах. Тому бітники виступали за нетрадиційну орієнтацію і самі вільно експериментували – з ким, як і де хотіли.

В тій самій екранізації «На дорозі» звучить фраза: «З появою Діна Моріарті я почав пізнавати життя в дорозі… Я був молодим писакою, що прагнув пізнати життя».

Перші бітники мандрували світом, намагаючись зрозуміти життя, дослідити його. Але робили це зовсім по-богемному. Виходили на дорогу, стрибали у першу-ліпшу машину і каталися  доти, доки їх не висадять. Потім ще машина. А коли автостоп не виручав, доводилося йти на роботу – на кілька днів, доки не з’являлися гроші для подальших мандрівок.

Бітники не прив’язувалися до одного місця, а постійно каталися світом. Не затримувалися десь конкретно, не пускали коріння, а ковзали по поверхні. Яке життя вони могли побачити, яке життя могли зрозуміти? Тільки те, яке потрапляло їм на очі, а це, самі розумієте, небагато.

Не випадково найкращою частиною роману мені здалася та, в якій Керуак описує життя з мексиканцями. Там він на якусь мить затримався, осів. Там проблеми людей, що заробляють на життя важкою працею, стали його проблемами. Але це тривало недовго – скоро він утік.

КУМИРИ

Керуак в книжці кілька разів згадує Селіна. Луї Фердінан Селін – теж заборонений автор. Хтось вважає “Подорож на край ночі” геніальним твором, а хтось називає  ганьбою французької літератури. Це роман про поневіряння розчарованого в житті інтелігента, який пройшов Першу Світову війну.

Якщо Керуак романтизує, якщо у нього все овіяно димом цигарок, кавою, випивкою, пригодами і жінками, то у Селіна нічого такого немає. Є тільки безнадія, нескінченна нудьга і розуміння, що ти нікому не потрібен і тобі нічого, крім спокою, не треба.

Селін, хоч і заборонений, та все ж не настільки популярний, як Керуак. Я довго думав у чому причина. Зараз я відповім так: ніхто із розбещеної богеми для того, аби «побачити» життя, не піде за Селіном в найбідніший квартал Парижа на довгі роки, не стане з ним лікувати психів, які щосекунди можуть на тебе кинутися, не поїде разом із ним до Африки годувати малярійних москітів, не йтиме в Америці на завод, щоб працювати там до повного виснаження, аби тільки заробити грошей на кіно й алкоголь і поринути в забуття. Ніхто не хоче відчувати себе скотиною.

І все ж Керуак в певній мірі був послідовником Селіна. Саме тому, що так важко “капітулювати” перед життям, саме тому, що треба добре постаратися, щоб вести “скотський” спосіб життя довгі роки, бути вічним ізгоєм, опускатися так низько, як ніхто раніше не опускався, – в цьому теж є своя романтика. Збочена, викривлена, та все ж є.

Здається, що сенс життя, сенс бунту бітників тільки в тому й полягає, щоб робити відчайдушні речі. Наприклад, кататися з ладними на все дівчатами у краденому «бьюіку». Накурюватися, напиватися. Кинути речі в наплічник – і гайда вперед, за сонцем.

Проте це тільки на початку легко й відчайдушно. Легко кинути виклик суспільству. Але вести війну далеко не всі спроможні. Чим далі, тим більше такий спосіб життя потребує зусиль. Виявляється, складно жити не тільки так, як герой роману Селіна, а й так, як живуть герої “На дорозі” Керуака.

В тому, щоб жити не так, як усі живуть, є своя романтика. Нонконформізм завжди буде огорнутий рожевою імлою – і не так важливо, в чому саме це “неформальство” полягає.

Багато уваги в книзі приділяється Артюру Рембо – просто тому, що він був «не такий». Ще більше Марселю Прусту – бо його складно зрозуміти, бо його не хочеться читати, він відштовхує. Цього виявилося достатньо бітникам, аби зробити із нього кумира.

А Хемінгуей – той сам тікав від життя: то в Італію, то в Африку, то в Іспанію, а то просто оселився на яхті. Вічний мандрівник. Ідеально, подумали бітники, наш хлопець.

У Керуака був іще один кумир – Фрідріх Ніцше.

Один із персонажів «На дорозі», Карло Маркс, письменник-початківець, так каже Діну Моріарті: «Ми проведемо тебе містом ніцшеанськими шляхами».

І на початку роману теж згадка про Ніцше й інші «чудові інтелектуальні премудрощі». Керуаку були близькі ідеї цього філософа.

Це цілком зрозуміло. Згадати хоча б його працю «Сутінки кумирів», де він виступає проти слідування авторитетам, традиціям, моралі. Така позиція збігалася з настроями бітників.

Одне у бітників було «не за Ніцше». Кумири у них не ховалися в сутінках, не падали в прірви, від них не відмовлялися. Бітникам не вдалося позбутися кумирів. Все, що вони змогли – поставити на місце офіційно затверджених своїх власних. Не таких.

Ніцше, думаю, посміявся би над ними.

СТАЛИ ПОСЕРЕД ДОРОГИ

Бітники – яскравий приклад того, що неформалом можна залишатися до самої смерті. “Неформальство” їхнє так ні в що й не переросло, не розвинулося ні в бунт, ні, тим паче, в перебудову світу. Навіть на своєму місці вони особливо нічого не змінили.

Як, здивуєтеся ви?! Невже таки не змінили? А як же їхній вплив на культуру хіппі, на бунти й протести у 60-х роках, на “Нову хвилю” тощо?

Безумовно, вплив був. Але він мав місце тільки тому, що і хіппі, і митці “Нової хвилі” самі не краще за бітників розуміли проти чого конкретно треба протестувати і яким чином. Тому їхні виступи із протестів швидко перетворилися на невід’ємну складову того, що їх на початку не задовольняло. Тобто дуже гарно вписалися в систему. Систему їхня боротьба не порушила. Навпаки, система тільки стала більш гнучкою.

Бітники починали добре – з заперечення. Зі справжнього, здорового нігілізму – і Ніцше їм тут дуже згодився. Але далі не пішли й не поїхали. Так і зупинилися посеред дороги.

Беззаперечно, їм були близькі лозунги марксизму й анархізму. Мати Гінзберга, наприклад, була комуністкою, а сам Ален не приховував свого лівацтва. Хоча Керуака справедливіше віднести до “правих”. Та це теж нічого не означає. Лозунги – ніщо. Навіть ідеї – ніщо, доки вони залишаються ідеями, тим паче такими, що близькі, поруч, неподалік і “ген, за рогом”.

Та революція, до якої закликали бітники, зовсім не революція. Американський письменник Вільям Вільямс писав про Гінзберга: “він завжди був “готовий піти”, а куди – це не мало значення”. Керуак закликав усіх взяти рюкзаки і вийти на дорогу, але це нічого не змінить. Такий спосіб вплинути на суспільство не можна назвати ретельно обдуманим. Просто тому, що куди б ти не йшов, усе одно опинятимешся в місці, яке нічим не відрізняється від точки, з якої ти вирушив. Бітники зрозуміли, що філософія втечі не працює. Тому, замість втікати кудись, вони пішли “в себе”. Всі їхні духовні практики, загравання з буддизмом – це характерно для тих, хто хоче піти, але не знає куди. Філософія втечі перетворилася на філософію самопізнання.

Сучасні автостопери, мандрівники боготворять бітників. І не лише вони. Дух протесту бітників близький молоді. Але це не заслуга бітників, а заслуга протесту, якого, на жаль, у бітників було зовсім мало.

Тим же, хто серйозніше підійде до справи, хто насправді візьметься за перебудову світу, з Керуаком не по дорозі, як і з бітництвом узагалі. Зовсім не з тієї причини, що Керуак був слабким письменником. Зовсім не через його кумирів чи його спосіб життя. І не через його переконання і погляди. І не через популярність бітництва. Навіть не через романтизоване ставлення до життя.

Причина у тому, що Керуак сам, вийшовши на дорогу, зупинився. Він побоявся іти далі. Що ж, нам лишається просто обійти його.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.