Канон проти традиції: враження від бесіди літературознавців

Ростислав Семків, чи не найактивніший популяризатор праці Гарольда Блума “Західний канон: книги на тлі епох”, разом з Вірою Агеєвою, певно, найсерйознішою сучасною літературознавицею, у черговому відео аналізують українську літературу. Говорять про те й про се, шукаючи більш канонічних і менш канонічних авторів серед класиків.

Слово “канон” прийшло у літературознавство з теології. Означає воно тверде правило, догмат з питань віри чи обрядів (я схильний довіряти словнику). Іноді його вживають для позначення списку релігійних книг, узаконених церквою як святе письмо. В музиці так називають форму, яка повторюється різними голосами, що послідовно вступають один за одним.

В літературознавстві канон, в цілому, означає те ж саме. Віра Агеєва у розмові по-простому, по-людськи розкрила значення цього терміну: “Канон – це мистецтво, яке треба пам’ятати, це твори, які має прочитати кожен”.

Життя у людини не настільки довге, щоб встигнути прочитати всі книжки на світі. З іншого боку, всі автори претендують на те, щоб їх читали, власне, тільки задля цього й пишуть. Питання: як серед всього розмаїття літературних творів зорієнтуватись? Як обрати найважливіші книжки?

Що означає “найважливіші”? Ті, які містять думку епохи, настрій покоління, систему цінностей, несуть в собі культуру, – і водночас впливають на подальший розвиток цих самих цінностей та культури, визначають напрямок.

Наприклад, всі погодяться, що не можна уявити собі англійську літературу без Шекспіра. Отже, його твори — канонічні. Значить, познайомитись із ними повинен кожен читач. Принаймні кожен, хто вважає себе культурною людиною чи хоче нею стати.

В українській літературі, як кажуть літературознавці, точно так само, як і у всіх інших літературах, канон змінювався. З плином часу, зі зміною обставин, в ході історії якісь твори виходять вперед, інші — втрачають своє значення. Іноді — силоміць, “згори”. Так, наприклад, в радянські часи, як зауважила Віра Агеєва, зовсім виключили з канону Пантелеймона Куліша — як буржуазного націоналіста, а з Тараса Шевченка зробили революційного демократа, вихованого російською інтелігенцією. Що означає “виключили з канону”? – перестали вивчати у школі, видавати, цікавитись. (Втім, такі прийоми вигадали не у ХХ столітті, про це ще Платон у “Державі” писав. Він, не соромлячись, ділив “Іліаду” на частини, серед яких одні місця треба було читати воїнам (для виховання доблесті), інші — владним мужам (для розуміння, як треба керувати) і т.д.).

Канонічними для української літератури залишаються Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Щодо них ні в кого не виникає сумнівів. Значить, вони зуміли написати так, що залишаються потрібними зараз. Причому потрібними не лише літературознавцю, а й звичайному читачеві.

А от з іншими іменами виникають труднощі. Кого, як сказала Агеєва, нам треба пам’ятати, чиї твори обов’язково читати?

Одностайності серед літературознавців, критиків і навіть читачів у цьому питанні не буде. Хтось захоплюється одним автором, хтось — іншим; смаки різняться. То чи потрібно взагалі складати канон, який — важко це заперечити — стане для непідготовленого читача нав’язуванням або навіть примусом? Мовляв, ти повинен почитати це, це і це. Чому “повинен”? Звідки вона взялась, ця повинність?

Ростислав Семків вважає, що потрібно мати свій канон, бо без канону не обійтись, а коли немає свого, доводиться користуватись чужим.

Та легко сказати, а важко зробити. Як сформувати канон нашої літератури?

І тут проявляє себе та суперечність, про яку літературознавці, бесідуючи перед камерою, не вказали. Це, напевно, тому, що про літературу говорили літературознавці. Їх цікавить наукова специфіка питання. А широкого читача, для якого книжки й пишуться, цікавить інше.

Канон — щось завершене. Це готовий список. Він складений. Від нього можна відступати, з ним можна сперечатись, але він — факт.

Інша річ — традиція. Вона тече, змінюється, перетворюється, продовжується і навіть вмирає — все як у людей.

В канон вписатись неможливо, його можна тільки змінити. Один канон — на інший. Щодо канону можна сперечатись скільки завгодно. Чи підходить цей автор? Чи включати цей твір і чому саме цей? Так, Віра Агеєва зізнається, що серед всіх творів Лесі Українки центральним — тобто канонічним — вважає “Лісову пісню”. Це ж суб’єктивно? Безперечно. І так кожен, хто береться про це міркувати, формуватиме свої списки відповідно до власних смаків, уявлень, знань чи інтересів.

Між іншим, інтерес у цьому грає не найменшу роль. Вказати на необхідність вивчення певного письменника, аргументувати його внесення в канон — це має реальні практичні наслідки. Цього автора будуть видавати, внесуть у шкільну програму, про нього треба буде писати. І хто головний у цій справі спеціаліст? Той, хто “просовував” автора, хто нагадав публіці про нього, хто візьме на себе сміливість переконувати читача вивчати його.

Але повернемось до канону й традиції. Канон — це річ, цікава хіба що спеціалістам, які готові сперечатись з приводу того, який твір автора є центральним у його творчості. На одного літературознавця знайдеться інший літературознавець з іншою позицією. І вони будуть сперечатись, вирішуючи, що і кого відносити до канону. У них складеться дискурс. Може здатись, що мене, читача, це не студить і не гріє — все одно читатиму те, що хочу, чи те, що потрапить до рук. Та якраз від того, як посперечаються і у чому порозуміються спеціалісти, залежить дуже важливе для мене: що буде у книгарнях, що рекламуватиметься, що зможе потрапити мені до рук.

Так чи інакше, бачите самі: літературної традиції тут немає.

А втім, традиція не може бути суто літературною. Тут доведеться шукати зв’язок літератури з життям, соціальні витоки її. Наприклад, з точки зору канону, Леся Українка й Михайло Коцюбинський — модерністи, причому дуже хороші на тлі всієї світової літератури. А з точки зору традиції, вони робітники, як сказав би Іван Франко, на полі людського поступу.

Література — це більше, значно більше, ніж творчість літераторів. Сюжети, ідеї, точку зору їм підказують не лише (або навіть не стільки) попередники-вчителі, а й (або навіть більшою мірою) умови й виклики життя. Звідки береться автор? Ясно, що з літературної традиції чи хоча б із прикладу (і каонону – як найкращого прикладу) теж. Але це зовсім не достатня умова для народження хорошого — що вже говорити про “канонічного”! – художника. Можна бути прекрасним знавцем своєї справи, але не мати зв’язку з народом, не відчувати його, не розуміти своїх же людей, їхніх прагнень і мрій, сторонитися їхніх проблем, уникати відповідальності перед ними.

Іван Франко добре написав про цей зв’язок із народом:

«Коли мимо цього почуваю себе русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов’язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм – то не сантимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу потихо проклинати долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український народ, як він, хоть і нині бідний, слабий і безпорадний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них. Отже, варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне…»

Що ж це за традиція така, яка знайшла своє вираження й продовження в літературі? І цим самим збагатила літературу новими сенсами, дала їй простір і силу.

Це традиція боротьби народу за своє щастя. Де немає такої боротьби — не складається традиція, не пишуться “канонічні тексти”, там немає поступу.

Література, стояча понад партіями, — се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи. А ваші вічні закони естетики, се, шануючи день святий і вас яко гречних, — старе сміття, котре супокійне догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли, літерати, що пишуть на лікті повісті та фейлетони до німецьких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний — життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що розв’яже, — те й буде розв’язане”. Так відповідав Іван Франко “естетикам-писальникам”.

Це місце зі статті “Література, її завдання і найважніші ціхи” (та й вся вона, як і багато інших критичних статей Франка) може допомогти розібратись у тому, як і що читати. Напевно, літературознавців такі матеріали не дуже зацікавлять, бо змістять їхню увагу з естетичних спеціальних питань на життєві, політичні, ба навіть економічні (бо відомо, що політика — концентроване вираження економіки).

Тут наш класик повторив услід за Миколою Чернишевським, який у своїй дисертації, полемізуючи з гегелівським підходом до визначення сутності мистецтва, сказав: прекрасне — це життя.

Іноді буває, щоправда, таке, що саме література виходить у цій боротьбі на перший план. Наприклад, так було в Німеччині за Лессінга, у Франції — за енциклопедистів, у США — за “розгрібачів бруду” й реалістів, що продовжували справу “великого американського роману”.

Не сподіваючись, що хтось із “естетиків-писальників” загляне в ту статтю Івана Яковича, додаю продовження думки Франка щодо того, що таке література. Як робітниця на полі людського поступу, вона:

…громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, — а заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її науковий реалізм; вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам’єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб — се її поступова тенденція. Розуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (Діккенс, Дженкінс і більша часть реалістів російських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само поняття «правди» вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремішності даного народу, — а сама ціль літератури — служити народові — вимагає, щоб вона була для нього зрозумілою”.

Інакше кажучи, жоден канонічний твір не був створений завдяки орієнтації на канон чи на прагненні до нього потрапити.

І навпаки: ті літературні твори, які займались життям, які вписались у народну традицію боротьби за себе — ті називають канонічними чи класичними.

Це варто пам’ятати людям, які вже пишуть чи тільки думають починати писати. А то подивляться таке відео, де літературознавці розмірковують про те, хто “головує у війні канонів”, і…

Та самі знаєте, що після цього “і”. Буде те, що є. А що є? Замість відшукання традиції, замість служіння народові, література на чолі з літературознавцями цікавиться каноном і служить естетичним законам. Служить, треба сказати, добре й самовіддано. Але читачеві з того що? І невже у нашій літературі все так погано, що передові літературознавці ні слова не кажуть про ту чи іншу традицію, яка живе чи намагається жити, але можуть довго бесідувати про канон — те, що закінчене й лишилось у минулому?

Ні, між традицією живою чи мертвою і каноном, який у всіх на слуху, я виберу традицію. Бо і мертву її можна оживити, а канон по суті своїй тільки й може, що засвідчувати кінець. Бо канон пропонує читати, щоб пам’ятати, але нічого не говорить про те, щоб прочитаним жити.

А наостанок згадаю ще таке. Найкраща, як на мене, критика “естетичного підходу” до мистецтва міститься у вірші Ципріяна Норвіда — майже невідомого у нас польського поета, яким, втім, цікавився Іван Франко. Тут позиція: великі твори — не гербарій, яким можна хіба що милуватись (частіше ж він лежить, забутий, у книжках). Ось цей вірш:

 

POST SCRIPTUM
(1861)

Не лиш майбутність вічною буває!..
Минуле теж є вічністю добою:
Що сталось — не відстанеться, триває
Ідеєю надалі, не собою.

Минувшість — вічна в вічній половині:
Вчимось ми замикати, відмикати.
Та, класики, чи знаєте ж ви нині,
З яким ключем до чого підступати?

Класичної трагедії вся сила
Для вас — лиш красномовність в певнім стилі:
Це як збирать гербарій би схотіла
Людина. Де? На братовій могилі!..

Чіплять латинські написи поволі
На тих кущах, що вкрили кладовище?
Ні!.. Краще хай шумлять сумні тополі
Понад руїнами, де вітер свище;
Свічник узявши слізний, я з поклоном
В склепіння йду не з вашим лексиконом.

Автор статті: Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.