Йон Крянге «Спогади дитинства»: враження від прочитання

Часто сам не розумієш, що саме тобі сподобалося в книзі.

Просто подобається все. І здається, що все на своєму місці, всього рівно стільки, скільки треба, зайвого немає. З кіно, музикою, живописом те ж саме – всякий вид мистецтва досконалий тоді, коли закінчений, але не закінчується на собі. Він і багатий собою, але ще більше відкриває, показує. При цьому все в ньому так просто, красиво, доречно, стисло і сильно, що, хочеш не хочеш, цій силі піддаєшся.

Що ж саме являє собою ця сила мистецтва? Тобто, я хочу сказати, не як вона впливає на читача, а як її створює художник? Звідки він її бере?

Нещодавно прочитав повість Йона Крянге «Спогади дитинства». Три години лежав і читав. Відірватися не міг. Думав, що читаю так, аби розважити себе, відпочити, а вийшло, що тепер місця собі не знаходжу – все шукаю, в чому сила тієї книги.

Вона зачепила мене. Краще сказати, вросла в мене, стала мною. Дивно, бо нічого надзвичайного в тій книзі немає. А книжка страшенно сподобалась: і доки читав, і тепер, коли згадую і домислюю окремі частини. І чого, питається?

Ще тиждень тому я поняття не мав, хто такий Йон Крянге. Прочитавши книгу, я почав «гуглити». Йон Крянге – румунський письменник, який творив у 19 столітті. Між нами кажучи, нічого дивного в тому, що я про нього не чув, немає – хто взагалі щось знає про румунську літературу?!

А виявилося, дарма. Автобіографічна повість «Спогади дитинства» виходить далеко за межі історії про дитинство хлопчика. Чистий реалізм, не вимащений у романтизованих настроях, без усяких магічних додатків. Всього лиш справжнє життя справжніх людей. І сила цієї книги, як мені здається, саме в тому, що автор зміг виразити те, що хотів за допомогою того, що знав із життя. Тільки так і без всяких вигадок.

От, наприклад:

«…Не розкажи про все оце я вам, – зітхнув дідусь, – то ви нічого б і не знали. – І він повів далі: – Зовсім непогано, Штефане, було б, аби твій син навчився трохи грамоти, і не для того, щоб попом стати, як міркує собі Смаранда (мати хлопчика), бо й попові ведеться не дуже легко. Коли ж людині не судилося ним стати, то краще й не пнутися до сану. А книга дорогу вказує і всякі втіхи приносить. Скажу про себе: не вмій я оце читати, то за всіма своїми житєськими клопотами уже і розуму позбувся б. А розкриєш книгу «Житія святих», побачиш, чого тільки там не написано, і скажеш: «Господи, як багато ти дав терпіння обранцям своїм!» Наше горе порівняно з тим, яке описане в книгах, – дрібниця. І, потім, не годиться бути йолопом. З книжок багато мудрості можна набратися, та, треба сказати прямо, грамотна людина не буде для кожного дійною коровою. Хлопець, видно, має добру пам’ять, недовго провчився, а співає й читає гарно».

В цьому уривку – і уявлення селян про грамотних людей, і про попівство, і про значення релігії в той час. Перед очима постає картина життя в забутому богом селі, що загубилося десь в Карпатах, і навіть майбутнє хлопчика – як на долоні.

Л. Толстой у «Детство. Отрочество. Юность» зробив те ж саме – написав те, що знав з власного досвіду. Обидва автори на прикладі цих двох автобіографічних творів дуже схожі – перш з все, тим, що більше художники, ніж літератори.

Для того, аби описати дитинство, зовсім не потрібно описувати все дитинство. Достатньо виразити найголовніше, найхарактерніше, те, що говоритиме саме за себе. А також ті моменти, які є переломними у розвитку головного героя. Толстой, наприклад, зумів розкрити свого героя, показати його розвиток, описавши всього лиш кілька найважливих днів із його життя. Тут він насамперед художник, який створює основу картини кількома штрихами, а тільки потім письменник. Точно те ж саме і у Йона Крянге.

Щоправда, життя, яке знав Толстой, в корені відрізняється від того життя, яке знав Крянге. Толстой і сам ніколи не приховував, а зі сторони це видно, що цікавили його люди вільні й незалежні – дворяни. Крянге ж, як вихідець із іншої верстви населення – селянства, під іншим кутом дивиться на людину і бачить її теж не так.

Та все ж таки обоє схоже писали, ніби розтавляючи акценти на ключових моментах, кидаючи світло на них.

Цей процес уявляється мені якось так. Нескінченно довга огорожа зі стовпчиків, які вбиті в землю однаково глибоко. До якогось зі стовпчиків підходить робітник із молотом в руці, замахується – і з усієї сили б’є по ньому. Той входить глибше. Молот гупає, працівник іде вперед і якість стовпчики пропускає, а якісь безжально заганяє вниз. Так і виходить, що огорожа перетворюється на довжелезний ряд відносно високих і низьких платформ. Це робота письменника.

Читач же – метелик, який перелітає із одного на інший. Чомусь мені здається, що метелик обиратиме тільки найвищі стовпчики, – і веселіше, і швидше, і краще видно.

Так мені подобається мислити роботу автора, бо з такого порівняння видно, що і автор може помилятися: і трішки, і категорично. Може навмання забивати, може всі підряд. Що з цього краще? Навіть не знаю. Так і читач – метелик –  теж мусить трудитися.

Часто може бути так, що читач відчуває, що не ті місця вибрав автор для того, аби сказати бажане. Чи огорожа просто не туди звертає – ніхто ж не говорить, що вона мусить бути рівною. Якщо читач відчуває, що щось не так, цілком можливо, що «не так» сталося з вини автора, який чи то не постарався, чи то перестарався. З іншого боку, буває що і читач не встигає зрозуміти логіку автора – так широко письменник розставив акценти, такі жирні у нього, художника, мазки…

Ці міркування я привів лиш для того, аби донести думку: Йон Крянге саме так «позабивав стовпчики», що «літати», «стрибати»» по них дуже зручно, настільки зручно, що навіть не помічаєш, що перелітаєш з одного на інший.

Це перше, в чому, як мені здається, сила «Спогадів дитинства». В старанній і щирій роботі автора, яку як роботу не може помислити читач.

В цій повісті немає чужорідного їй самій. Маю на увазі, що вона реалістична і тільки. Немає в ній ні вигадок, ні брехні, ні пафосу, ні ідеалів минулих, втрачених епох. Немає наслідування, що означає, що історія самодостатня. Хороший, справжній твір мистецтва – не копія життя, а саме життя.

Життя в повісті цілісне і повне. Художньою може називатися та література, в якій усе перебуває в зв’язку зі всім. В “Спогадах дитинства” так і виходить: герой дорослішає, розвивається, але зовсім не тому, що повинен чи “так виходить”. Герой, хлопчик Йон тому розвивається, бо без кінця взаємодіє з тим, що його оточує, і руйнує, і сам змінюється. Тут не обставини формують людину, тут людина перевертає все з ніг на голову, перекидає, псує, ламає – і цим формує себе. Це формування проходить стихійно, непомітно для самої людини, і тільки з часом вона почне усвідомлювати, що постійно змінюється.

«Час минав якось несподівано, я непомітно для себе підростав, і вже інші думки роїлися в мене в голові, інші втіхи вабили моє серце, та, замість того, щоб ставати розважливішим, я робився дедалі непосидючішим, а мої бажання тепер стали нестерпними; адже мрія людська примхлива й примарна, а окрилене нею бажання не дає людині спокою, не залишає її, поки вона не ляже в могилу!

І лихо тій людині, яка полине за мріями! Вони неодмінно захоплять і тихесенько затягнуть у безодню, не встигнеш і вгору глянути, як з безтурботних веселощів потрапиш у розпач».

Малий Йон дорослішає, і з цим стає більш практичним. З одного боку, втрачає своє невимушене, непідробне дитяче ставлення до всього на світі, а з іншого – починає бачити в житті більше, ніж видно на очі. Зовсім іншого масштабу питання крутяться тепер в його голові. І на себе, відповідно, він дивиться теж новими очима.

«Жила на світі в Хумулештах одухотворена, з очима, грудка глини, – це був я – не відзначалася та грудка ні вродою до двадцяти, ні розумом до тридцяти, ні заможністю до сорока літ…»

Всі ми такі «грудки», хіба ні? Та й то, розум і заможність здобуваєш все життя, а здобувши, борешся, щоб не втратити.

Йон Крянге зумів через життя однієї такої «грудки» розкрити життя всіх. Що б його герой не витворяв, які б збитки не коїв, все він робить, взаємодіючи зі світом. Завдання письменника – показати як від такої взаємодії розвивається сам герой і наскільки змінюється світ. В книзі ми читаємо не «книжні» історії, а реальне життя, яке таке ж саме, в якому і ми живемо, і люди в ньому – ми самі. І проблеми, і радощі у нас однакові, і правди й неправди – ті ж.

Йон Крянге поставив питання про причини бід простого народу. І відповів на нього не як письменник, а як людина, яка прожила повне випробувань життя. Своє щастя, так само як і своє лихо, завжди вміщується в щасті чи нещасті суспільному. Одні й ті ж суперечності заганяють в кут особистість і народ. Головна біда суспільства, де виріс Йон Крянге – несправидливий його устрій. Кріпацтво, засилля духовенства, багатство кількох і бідність майже всіх – хіба це справедливо? Хіба це може не мучити, не тиснути, не пригнучівати?

І кожного ця несправедливість торкається. Не вийде уникнути її, живучи.

Дуже гарно з цього приводу висловився один персонаж «Спогадів дитинства», дядько Васіле, коли навідався до сина в школу, де майбутні попи і вчилися і жили.

«Поговорив він про те і про се, а потім запитав:

       Що каже про ваше посвічення митар? Думає він давати вам дорогу? Бо, правду кажучи, мені набридли всі ці поїздки, та й витрати.

       Не митар, тату, а а ректор.

       Ай, ай, ай, який учений! Скільки тепер мені турбот добавилося? Мені однаковісінько – Іван чи Степан, всі з одного тіста зліплені… Чого так занепокоївся? Митар, ректор чи шкуродер, мені байдуже, як називати його, Йоне, – відповів дядько Васіле, – знаю тільки, що він безсоромно грабує нас. Відомо ж, що у попів четверо очей… Ви б краще від щирого серця помолилися хумулештському Миколі-угоднику, хай би він вам допоміг швидше в попи вийти! Тоді інше діло… забудете про злидні: податків ніяких, панщини також, за столом – на почесному місці, страви – пироги та смажена курятина. А за те, що не погребували й виявили честь господарям, вам ще й подарунки… Недарма ж кажуть: «У попів ноги кінські, пащека – вовча, пика – безсоромна, пузо – ненаситне». Отакі вони, більше їм нічого не треба. Було б краще, аби попи, хай вибачить бог, та були інакшими! Але… вони й самі, певне, чули, що попівські руки беруть, а не дають, деруть вони з живого і з мертвого. Самі бачите, як добре ваш митар живе, хоч не трудиться так важко, як ми… Тільки… давай!.. поважай його сан!..»

Без конфлікту не було би історії, не було би персонажу, не було би правди. Йона, героя повісті, несправделивість суспільна не тільки торкнулась, вона рухає його, повертає в ту сторону, в яку їй краще. Їй дуже складно опиратися, якщо взагалі можливо.

Всі рідні Йона знають, що таке попівство, всі знають несправделивість. Але який вони бачать вихід? Батьки вирішують, що тільки в тому випадку хлопець буде щасливим, якщо сам стане попом, якщо сам стане «одним із кількох», яким судилося стояти «згори» чи принаймні «осторонь».

Історія Йона Крянге – це не тільки його власна історія. Навіть більше, треба, мабуть, так поставити питання: чи це його історія?

«Спогади дитинства» – це більше, ніж спогади самого автора. Хай саме він це писав, але дитинство, яке проживається у книзі – це дитинство багатьох людей. Не тільки румунських хлопчаків, які народилися серед гір і до отроцтва нічого, окрім гір не бачили, а всіх людей, яким пощастило бути дітьми.

Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *