ілюстрація Mattias Adolfsson
Ілюстрація Mattias Adolfsson

Історія про літературного чоловіка

В народних казках героями бувають і люди, і звірі, і всі, кому не лінь. У всіх них є якийсь особливий дар, унікальне вміння, є специфічна риса – і вони завдяки цій основній рисі діють всю казку, аж до слів «а хто слухав – молодець». В моїй казці героєм буде звичайний чоловік, в якого теж є своя “родзинка”.

Про Івана Миколайовича Джезву казали, що він – літературний чоловік.

З раннього дитинства він полюбив книги. Все читав і читав, з бібліотеки не виходив. Коли став студентом, всі іспити отримував «автоматом», декани і професори казали на нього «ботан», одногрупники кликали його «хробаком». В дипломній роботі він писав фрази «автор сих рядків» і «ваш покірний слуга». Знайомлячись із дівчиною, називався «Пегаса вірний вершник», адресу вказував “На Парнасі”. Поезію він взагалі обожнював і на всіх посиденьках виголошував тости, складені у віршах. Любив сидіти під деревом і дивитися на зірки. В такі моменти йому здавалося, що він нащадок Байрона.

«Романтична, дуже романтична натура» – говорила про нього мама.

«Таких людей небагато зараз, – сказав про нього іменитий письменник, – Таких треба цінувати й берегти».

Іван Миколайович ходив на всі презентації всіх книжок – тільки там він міг розслабитися й не читати, а слухати. Щоправда, після подібних заходів совість мучила його, як шершень колись мучив Іо (його власне порівняння), тож наступні кілька діб Джезва не виходив з квартири, а все гриз і гриз написане, вчив напам’ять літературну енциклопедію. Йому було тільки двадцять п’ять років, а він уже дійшов до букви «Щ».

Таких людей дійсно було небагато. А якщо чесно, Джезва був один такий. Його стали впізнавати. Він став героєм, справжнім супергероєм, а суперсила його – обізнаність в ділах літературних.

Слава про нього ширилася світом швидше, ніж зараза в березні.

Ще в студентські роки він став літературним оглядачем у популярному журналі. 

І трудився. Не шкодував себе зовсім: вдень і вночі читав романи, п’єси, вірші і писав на них рецензії. Тільки це і робив. Він був чесним – писав тільки про те, що прочитав. Мабуть, саме від такої інтенсивної літературної роботи сам став літературним.

–    В тижні сім днів, – казав Джезва, – от сім книжок і маю прочитати. І сім рецензій маю написати, бо в тижні і сім ночей. Рекомендую.

В кінці всякої репліки обов’язково за звичкою додавав оцінку. Ніхто не знав, що та оцінка означає і чого стосується, але перепитувати чи поправляти геніальну людину ніхто не наважувався.

Запитують в нього, наприклад, яка година, а він каже: «За десять сьома. Обкладинка гарна, але ціну завищено».

З часом в його голові все переплуталось, бо так багато знань обов’язково перемішаються в такій маленькій голові – він же, як не крути, людина. Але нікому до цього діла не було – за кілька років активної літературно-критичної роботи Джезва заслужив собі авторитет у цій сфері, причому такий, що ніякий інший рецензент не міг навіть помріяти про те, щоб його статті-огляди публікували, якщо вони суперечать статтям великого Жителя Парнаса.

На його честь стали називати вулиці. Його рідне місто, де він виріс, перейменували в «Десять із десяти», а школа, в якій навчався, стала називатись «Царськоджезвинський ліцей».

Він перечитав усю класичну літературу усіх країн і народів. Тоді став читати нову літературу. З часом дійшов до сучасної. Далі йому нічого не залишалось, як читати ненаписане і рецензувати те, що тільки мали написати письменники. Це в нього виходило так добре, що невдовзі самі письменники приходили до нього, щоби порадитись: чи матиме книга успіх, як буде написана, чи легко читатиметься і чи гуманістичні в ній будуть відстоюватися принципи, – а тільки потім, відповідно до вердикту «великого критика», або починали роботу або вішалися з ганьби.

Було знайдено таку передсмертну записку одного широковідомого автора:

«Я нікчема. Руки в мене виросли з того місця, з якого надрукується моя книжка. Книжка – голосно сказано. Такого бідного, порожнього, примітивного, гидкого роману світ ще не бачив. Вбиваю себе, щоб світ наш не розчарувався в собі через мою бездарність».

Треба сказати, що тоді хороших письменників взагалі не стало. Не стало просто письменників, бо всі перевішалися, перестрілялися, а скільки їх потопилося! – в цьому вони самі винні. Ну хто їх просив, хто їх примушував збиратися писати такі паскудні книги?! Благо, Джезва відкривав їм очі до того, як вони встигали засмітити прекрасний світ літератури своїм непотребом. Він, як людина, вірна своїй справі, робив усе чесно і правильно.

Та його чесність і відданість справі життя зіграли проти нього самого. Написавши всі рецензії на всі потенційні книги, справедливо оцінивши їх, він зіткнувся з тим, що більше немає чого читати. Нові книги не мали з’являтися. Література закінчилася. Писати рецензії на літературу, яка не мала виникнути, він теж не міг. Писати рецензії на рецензії – низько.

–    Це чорнова робота, – постійно повторював Іван Миколайович. – З таким будь-хто впорається. Доволі об’ємна, але легко читається. Тверда сімка.

Так його життя втратило сенс.

Коли він це зрозумів, то негайно помер.

Довго думали люди, як вшанувати цього борця за Слово. Ініціативна група літературних оглядачів хотіла скласти епітафію, але в останній момент відмовилася.

–     Ми переконані, що то буде слабка, бездарна в літературному сенсі епітафія.

Народ погодився. Так і досі не склали ніякої епітафії. А от погруддя Джезви Івана Миколайовича на цвинтарі тепер нещадно критикується мистецтвознавцями, про яких мені відомо мало.

–     Чотири, – кажуть, – із десяти. І то з натяжкою.

М. Каширін

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *