Impasse émotionnelle Ольги Кобилянської

Продовжуючи знайомитись із програмою Leport на літо, я випадково натрапив у бібліотеці на збірку творів Ольги Кобилянської. Судячи з картки, на полицю вона потрапила майже десять років тому, але першим читачем став тільки я. А отже, мені дуже закортіло за підсумками прочитаного щось написати в продовження моєї попередньої статті.

Ольга Кобилянська – дуже зручний автор з точки зору “шкільної” критики. Жінка прогресивних поглядів, інтелігентка, учасниця жіночого руху – здається, цього вже буде достатньо для того, аби змалювати простий та зрозумілий образ, до якого потім буде зручно звести мотиви її творчості.

Втім, така недбала редукція художнього твору до постаті автора навряд чи задовольнить нас, якщо ми хочемо не тільки отримати враження від прочитаного, але й щось зрозуміти у загальному русі літератури.

На мою думку, ключовим художнім принципом, навколо якого вибудовується чуттєвий та смисловий зміст творів Ольги Кобилянської, є внутрішній діалог. Гумореска “Він і вона” буквально побудована як внутрішні роздуми двох персонажів. Іноді той чи інший твір –  це внутрішній діалог самої письменниці, обернений назовні. Від цього в процесі читання ти навіть ніяковієш. Складається враження, що ти став свідком якогось дуже інтимного процесу – людина на самоті намагається розібратися зі своїми почуттями, кидається від одної крайності до іншої, мучиться, і раптом поряд з нею опиняється читач.

Така ситуація, звісно, дозволяє нам говорити про справжність та повноту переживань, які описуються у повістях та новелах, а читачі, не позбавлені емпатії, зможуть відчути все те, що гризе персонажів. Але це, на жаль, ставить хрест на художньості самого твору. І ось чому.

Дуже помітно, що Ольга Кобилянська вживається у ролі персонажів своїх творів (включно з тим, коли вони мають реальні прототипи), “приміряє їхню шкуру” на себе і намагається знайти щось, що дало б відповідь на її питання. Між персонажами і автором втрачається дистанція, необхідна, аби персонажі зажили своїм власним життям. Вони виявляються підпорядковані довільному плину думок автора.

Але іноді ці хитання, виражені у діалогах, перетворюються на щось справді приголомшливе. Ми стаємо свідками справжніх сократичних бесід. Ба більше, ці діалоги наповнені вже не безпристрасними розумами про природу загальних понять, а протиріччями самого життя – і перетворюються на справжню трагедію у давньогрецькому, а не побутовому сенсі цього слова.

Досягти цієї планки Ользі Кобилянській вдалося лише декілька разів – наприклад, у дебютній повісті “Людина” або у фрагменті Valse Melancolique.

Втім, часом цей рух художніх образів завмирає та чим далі, тим більше тоне у риторичних питаннях та окликах, адресованих до пустого простору. Герої ніби опиняються один перед одним, не маючи чого сказати:

– Любиш мене? – запитався він був її.

– Ні.

– О, ти любиш мене!

– Може!

– Чому може?

– Бо… бо то щось інше.

Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?

Чи вона дійсно не прийде вже більше?

Се було неможливо!

“Природа”

На жаль, у більшості випадків все це так і залишається словами. Не даючи дійсності втручатися у потік думок, який виступає ключовим засобом розкриття персонажів, Ольга Кобилянська позбавляє їх “точки опори”, підвішує їх у повітрі. А отже, не може йти мова і про повноту образів.

Врешті решт, побудова твору навколо такого внутрішнього діалогу призводить до фатальної спокуси для письменниці. У розкритті почуттів героїв їй раз за разом кортить зрізати кути і просто назвати ці почуття по імені. Дійсно, коли твій твір – це один великий потік думок, що схрещуються між собою, борються та переплітаються, напростіший варіант – це просто позначити ті чи інші почуття словниковими відповідниками. Останні лише дають читачу знати, що має знаходитися на цьому місці. Але для того, щоб розкрити почуття, переконати читача в їх справжньості, а не тільки назвати їх, цього катастрофічно мало.

Лише іноді Ользі Кобилянській вдається відобразити суспільні протиріччя у почуттях героїв, виведених із сфери індивідуального свавілля та розгорнутих у всій їх повноті. У більшості ж випадків з-за зовнішньої емоційності прозирає порожнеча. Самісінького почуття для побудови художнього твору виявляється замало, і тоді письменниця заходить в емоційний глухий кут.

Вихід же із цього становища вона сама собі підказує вже у дебютній повісті. Бути людиною – це не значить бути “всього лиш людиною”, тобто примхливою, свавільною і слабкою полонянкою власних поривів. Це значить бути Людиною, яка за своїми емоціями бачить увесь органон людського чуття, за своїми поривами – рух суспільства в цілому, а за внутрішньою боротьбою – історичний вибір. Тільки звідси може вирости справжня художність. Намагання ж вивести її із власного плину думок для будь-кого іншого віддаватиме фальшю.

Автор: Арсеній Новак

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *