Іде дощ

Іде дощ. З самого ранку небо сховало в своїх теплих хмарах моє любе сонце.

Я в ліжку. У ногах моїх крутиться і приймає форму кола сіре вовченя. Насправді це звичайна кішка. Але така вже товста, важка і повністю сіра, що вовченя.

Ледь-ледь торкаюся її і отримую у відповідь ніжне, суто котяче “мрмяу”. І вже все її тільце заводиться, наче мотор, вона починає свою пісню і довго її співає. Я забираю руку, переживаю, що вона тепер від ніг моїх перейде до живота, грудей чи лиця, та її котяча натура перемагає: здається, ці істоти мають якийсь наказ від командира у дощовий день переміщуватися з обраного місця лише в крайніх випадках. 

Я лежу вже півдня. Як пройшов учорашній день? Сон наче змив його водою. Що мене так стривожило вчора? Ай, нащо згадувать, коли вже забула про ту вчорашню прісну кашу.

Краще збиратися морально до роботи. Як би зробити її цікавішою? Як би відчути те, що відчувала дощовим днем у школі? Так тепло було там, коли дощило. Вчителька, клас, запах пофарбованих парт і гарячих дитячих тілець після перерви. Вчителька відкриває кватирку і аромат теплого вересневого дощу приносить насолоду і спокій.

Що мені так подобається у школі? Ніхто не хоче навіть згадувати ті дні. А я їх так люблю. Не більше, ніж дні у виші, та все ж особливо, лагідно і ніжно люблю.

Що я можу зараз? Я не вчителька, і класу з тими партами і кватирками в мене немає. Та є одна дитина. Не моя, але є у мене. Особлива і люба, ще ніжніша, ніж моя любов до школи. Чекай мене, я мчу до тебе. Я щось придумаю, не бійся.

О, привіт, дитино. Машини, машини, колеса, керма і кабіни. Я стрибаю, вона перевертається. Ми дивимося мультик. Знову стрибаємо. Знову машини. І питання, відповіді. Питання…

“Я не хочу”.

І я не хочу, дитино. Я хочу назад у школу, до вчительки. До тої, що не права. Я можу з неї посміятися, я можу сказати їй “Я не хочу”. Я можу піти додому і поплакати. Я можу подзвонити подрузі і розказати все, що сталося. Я так багато можу!

Але я з дитиною. “Я не хочу”. Добре, дитино, давай інакше. Я допоможу. Ось так, добре!

Сміх, сміх, стрибок, обійми. Білка у пухнастій шубі, порося “Хрю-Хрю”. І знову мультики. І знову машини.

Я виходжу на вулицю, а там все ще дощ. Він співає свою пісню і мабуть моя звичайнісінька кішка зараз самотньо підспівує йому, як вовченя.

Я поспішаю до неї. До свого вовченяти, до свого оленя. Чекай мене, я біжу. Я буду співати з тобою разом!

Я вдома. І ми виємо. Тихо, без жодного звуку. Ми співаємо цю сумну чи веселу – байдуже, як її назвати, – пісню дощу.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.