І мертвим, і живим, і ненародженим поетичним вечорам у КПІ і не в КПІ

Є проект, котрий називається «Вечори поезії КПІ». Так сталося, що Лепорт виявився причетним до нього. Роль наша була незначна, але ми тут хоч якоюсь мірою виправдали свою офіційну назву – «Літературна платформа Лепорт». Нарешті ми маленька, але платформа.

Кілька днів тому організатори “Вечорів поезії” надіслали нам текст, у який вмістили все, що хотіли розповісти читачам: про те, як проект зароджувався, як його втілювали в життя, які були очікування і що вийшло насправді.

Тим, хто хоче зробити щось схоже, читати обов’язково. Але думаємо, що матеріал цей буде корисний просто всім, кого цікавить поезія.

Доброго дня!

«Вечори поезії КПІ» – дуже молодий проект. І року не минуло, відколи ми організували наш перший захід. Як виявилося, провести поетичний вечір – не важче, ніж його заздалегідь продумати.

Якось у нас запитали, скільки учасників ми очікуємо на наступну зустріч. Це запитання завело нас у глухий кут. Ми ніскільки не чекали. У нас не було ніяких очікувань. Звісно, завжди хочеш, щоб прийшли десятки людей, щоб зал був заповнений. Але ж річ, якщо подумати, зовсім не в кількості.

Коли Дмитру спало на думку влаштувати поетичну зустріч, ми тільки посміялися. Скільки тих поетичних вечорів, ранків, ночей відбувається щотижня! Лічити – не перелічити. Що нового ми можемо запропонувати людям? Та й чи треба…

Діма наполіг, що треба. А на поширеність таких заходів наказав не зважати, бо ми запропонуємо трохи інше.

Ось, що він сказав.

       – Якщо ми будемо відштовхуватися від тих, хто ходить на погані поетичні вечори, то будемо вимушені проводити їх так само погано. Чому ті поетичні тусівки погані? Елементарно: вони надміру поетичні. Носяться з поезією, моляться на неї. Життя, кажуть любителі поезії, – це низько, поезія – високо. Поезія – це політ, це фантазія, творчість, коли життя – це бруд, може навіть гній. Загалом, це правда. Але трагедія в тому, що поетам і тим, хто коло поезії крутиться, така правда підходить. Їм більше ніякої правди не треба. Дай іншу правду – вони її не приймуть, бо тоді доведеться злетіти зі свого Парнасу. Він же їм такий любий, такий любий…

Так Діма пояснював, чого нам не треба повторювати помилки інших і орієнтуватися на «закоханих в поезію».

       – На кого ж тоді орієнтуватися, як не на тих, хто любить поезію?

       – На себе. Давайте, – сказав Діма, – відштовхуватися від нас самих.

І він по черзі запитав кожного, чому нас цікавить поезія. Ми самі не знали, але щось відповіли.

       – От бачите, – вів далі Діма, – вас зовсім не вірші цікавлять, а те, про що вони. Підніміть-но руки, хто хоче стати поетом.

Ніхто не підняв.

       – Так я і думав.

За тиждень він остаточно сформулював ідею: регулярні зустрічі людей, які хочуть познайомитися з поезією з усього світу і виховувати в собі «поетичний смак».

Тут же й назва з’явилася: «Вечори поезії КПІ».

З назвою все просто. «Вечори» – бо не зранку і не в обідню пору. «Поезії» – з цим ясно. А «КПІ» – бо більшість із нас там вчиться і Бібліотека КПІ відкрита для подібних ініціатив.

Ми розуміли, що до нас приходитимуть переважно студенти, і нас це влаштовувало.

Тема першої зустрічі – «Пушкін і КО». Вирішили, що почнемо з поезії Золотої доби. Ми ж розібратися з поезією взагалі хотіли, то чому не почати з Пушкіна? Ми собі навіть деяку лінію намалювали: Пушкін вплинув на Гоголя, Гоголя дуже любив Шевченко, Шевченко – основа для Франка, Лесі Українки; поряд із цим в російській літературі писав Некрасов, який буквально продовжував справу Пушкіна; і ніякої Срібної доби не було би, якби не було Золотої. А як не було би Срібної, то не було би і специфічного східноєвропейського футуризму, не було би чого заперечувати і до чого повертатися все двадцяте століття – і аж до сьогодні. Взагалі, ми вирішили, що поет сам по собі – це явище, але скороминуще. Треба не поетами – точками – поезію вивчати, а напрямками, епохами, якщо хочете. Простіше кажучи, віднадходити лінії, розглядати це діло в процесі становлення.

Словом, провели ми ту зустріч. Схема була такою: приходять люди, хто хоче прочитати вірш – вносить своє ім’я до списку, а коли до нього дійде черга – ведучий запрошує. Атмосфера склалася не зовсім-то й поетична. Скоріше, як на уроці. Люди боялися виходити, трусилися зі страху, чекаючи, коли викликають «до дошки». Були й сміливці, котрі декламували Єсеніна і Бродського – оце так компанія Пушкіну! Ми зрозуміли, що прогадали, тож вирішили трохи розслабитися і дати іншим  видихнути.

Друга зустріч – «Улюблені вірші».

Учасників прийшло більше. Схему ми змінили – тепер ніяких списків, а виключно за бажанням.

Тут уже не було регламенту, як на попередній зустрічі. Тут ніхто не заважав зачитувати Єсеніна й інших популярних авторів. Та люди все одно боялися виходити «на сцену». То й сценою не назвеш – столик, на ньому лампа, а біля столика стільчик: хочеш – сядь, а хочеш – ногу на нього постав. До речі, тоді ми й зрозуміли, що взялися за організацію поетичних вечорів, а серед нас не те, що поета немає, а навіть просто тієї людини, яка б правильно ставила наголос у слові «вірші».

Коли у нас був список, то ми хоча б знали, скільки є бажаючих що-небудь зачитати. Тепер же ми самі хвилювалися після кожного вірша: хтось, виступи!

З паузами, заминками, тихим смішком, та люди переборювали свої страхи – і виходили.

…О! Ледь не забули. У нас правило таке прижилося ще з першої зустрічі: розказувати не тільки вірш, а й те, чому саме цей вірш обрав, чому саме цього поета. Це правило, можна сказати, стало «фішкою» наших вечорів поезії. Ми ж хотіли розширити свої поетичні горизонти, а не просто віршами в слухачів «кидатися».

Багато нових імен почув кожен із нас.

По правді кажучи, добра половина творів, які в той вечір згадувалися біля столика з лампою – не поезія, а знущання над нею. Та були й гарні вірші. Такі гарні, що прийшовши додому, знаходив їх і перечитував не один раз. Дещо хотілося вивчити напам’ять.

Далі була Срібна доба. Знову Єсенін. Поетичні горизонти таки треба було розширювати.

Все наче було добре: люди приходили, вірші звучали, лампа світила… Чогось не вистачало. Прийшов, сів, розказав два слова про те, чого обрав цей вірш, потім прочитав сам вірш, знову сів – кінець. Люди не трудилися. Нам дуже хотілося, щоб люди працювали, щоб мозок у них кипів, щоб вечори були не лінивими, а наповненими.

Спробували наповнити зустрічі. Коли вирішили «пробігтися» поезією США, то призначили відповідального за вступну лекцію про американську поезію. Вийшло добре, або не дуже добре… Не пішло. Учасники не хотіли слухати лекції.

Читали свої вірші. Це була переломна зустріч. На попередніх здибанках виступаючий міг розповісти, чого саме той вірш обрав, чим йому саме цей автор близький. Коли ж стали свою творчість презентувати, то і сказати, виявилося, нічого. Аудиторія ж в принципі не розуміє, що це таке і до чого. Справді, поважаєш чужу творчість, то і сиди мовчки.

Тут ми призадумались. От чого не вистачає – обговорень!

Вступне слово є, а заключного – немає. Нам хотілося роботи, хотілося дискусій, суперечок. Гарно було би відстоювати свою точку зору, аргументувати свій вибір.

Приміром, виходить хлопчина, котрий щозустрічі читає Бродського. Раніше ми терпіли, слухали і чи то кивали в такт головою, чи то в підлогу дивилися. Досить! Скільки можна! Не в Бродському діло і не у його творчості – діло в тому, що не всім це подобається. Один вважає «Не выходи из комнаты» вершиною поезії, іншого – не зачіпає. Так хто ж правий? Перший пояснить свою симпатію до автора, відтарабанить «заготовку», а потім нехай пояснить, нехай відстоює цю симпатію. Він же не собі і не для себе прийшов читати, а з людьми ділитися. А людям може не подобатися.

Так наші вечори поезії стали значно цікавішими. Тепер можна було говорити, запитувати, доводилося відповідати, пояснювати і сперечатися. Ясна річ, що вердикту ніхто не виголошував (бо не знав), але здобутком було те, що ми перестали по-рабськи визнавати всяку риму поезією.

Приходили до нас не тільки студенти. Частенько бували поети. Яка б не була тема зустрічі, поети рекламували свої збірочки. Якщо на перших зустрічах аудиторія мовчала – не розуміючи, до чого така реклама, то на шостій, сьомій зустрічі можна було говорити, що думаєш. Звісно, ввічливо, але що на душі лежить – те й кажи. Вважаєш, що вірш лажовий, то не тримай у собі. Бісить, що декламатор підносить гидоту як високе мистецтво – сперечайся, переконуй.

Це, нам здається, запорука невимушеності подібних заходів. Ми бували на різних поетичних вечорах. Зазвичай це справді вечори для поезії – там тільки темрява й ніякого сподівання на світло. Так відбувається тому, що поезія там сприймається, як щось не від світу цього. Критикувати – тобто розбирати, вчитися розуміти  – творчість живого поета, який ось тут, перед тобою – вважається непристойним. Ясно чому: поезія – це «частинка душі, це святе, недоторкане й інтимне». А нехай би вас біс побрав!

Ніхто ж не сперечається, що це святе, недоторкане й інтимне. Але раз ти вже приперся до людей і виставляєш свою «інтимність» на загал, то будь готовий до запитань. Це ж не образливо мусить бути. Слухачам стало цікаво – вони хочуть зрозуміти краще, дізнатися більше. Або слухачам не стало цікаво, тож вони хочуть второпати: чи то з ними щось не так, чи то вірші не вдалися.

До речі, мало хто погоджується із тим, що вірш може «не вдатися». Це, знову ж таки, те саме «гарцювання на колінах» перед поезією, яка висока, інтимна і всяке таке інше.

***

Нам сподобався формат вечорів поезії з передмовою і обговоренням. Щоправда, оскільки ми самі в поезії нічого не тямимо, теми  для зустрічей якогось разу скінчилися.

Один із останніх вечорів був присвячений поетам-мігрантам. Не тільки українським, а мігрантам узагалі. Це вийшла дуже гарна здибанка, бо протягом обговорення ми вийшли на серйозні питання: що ми більше помічаємо в поезії мігрантів – поезію чи те, що автори є мігрантами? За що ми цінуємо її, якщо цінуємо? Із тих віршів, що в той вечір прозвучали, само собою, без всяких натяків стало видно: багато в чому переоцінена така поезія.

Там же хтось з учасників сказав, що у віршах неможливо не побачити автора. Відділяти одне від іншого – неправильно. Щоправда, у хороших віршах автор розчиняється, а у слабких – мозолить очі.

Ми остаточно впевнилися, що відстаємо від того, що самі придумали. Такою безвинною видавалася нам ідея проводити поетичні вечори, а виявилося, що доведеться й тут вчитися, весь час вчитися.

Що ж, куди ми дінемося! З осені ми знову, раз на місяць, а може і частіше, будемо збиратися в тій же Бібліотеці КПІ, аби розширювати свої поетичні горизонти. І вас запрошуємо.

Організатори «Вечорів поезії КПІ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.