photo by Bright Chen

Художник

В майстерні холодно, темно й тихо. На вузькій кушетці лежить Сергій Іванович Пінський, старий чоловік. Він добре сьогодні попрацював, зробити встиг більше, ніж планував, – можна й полежати. 

Під вікнами, далеко внизу, вирує життя, люди ходять – хто кудись, а хто – безцільно, машини возять водіїв і пасажирів. Виє вітер, дерев’яні віконні рами трусяться від його поривів. Вікна як щільно закривай – однаково пропускають і шум, і протяг. Міняти треба вікна – геть усі. Майстерня завалена картинами – картинам треба умови: температура й світло. І щоб зі стелі не крапало. Пінський Сергій Іванович лежить і не може заснути, розслабитися не може. Все доведеться лагодити. 

Над кушеткою висять полотна його дружини. І на стіні навпроти вікон – теж її роботи. Жінка його була видатною художницею. Пінський, можна сказати, вчився у неї. Половину того, що вміє, у неї перейняв. І все одно: так, як вона, не вміє. Їхні картини схожі, але той, хто знає секрет, легко відрізнить, що намалював Пінський, а що – його покійна дружина. Секрет простий: всі полотна художниці – навіть незакінчені етюди – в коштовних рамках. Різьблені, витончені рамки, які самі є витворами мистецтва – лиш для найкращих, для її картин. 

Під кушеткою акуратно складені заготовки. Відколи дружини не стало, художник не малює. Він приходить у майстерню рівно о десятій ранку і до обіду – тобто до третьої години дня – складає підрамники з дерев’яних рейок і натягує на підрамники полотно. 

– А малювати коли будете? – щодня допитується зять, теж художник, хоч і молодий.

– Встигну.

– У вас же було стільки ідей!

Пінський не знає, що відповісти. Ач, нав’язливий який, зятьок. Йому то що до того: малює хтось чи ні – хай за собою дивиться. 

Думати Сергій Іванович любив. Раніше він не надто й помічав, де думав і потім робив, а де само собою виходило. А зараз про все думає. Говорити з кимось – ні, не треба цього. А із собою, поки працюєш чи поки лежиш відпочиваючи – з радістю. 

От знову прийшов зять.

В майстерні стало гучно й тісно, а на додачу – світло. Загорілося одразу три лампи – так треба. Встає Пінський з кушетки, пересідає на табуретку. 

Зять приніс чаю і печива. 

– Будете? – питає.

– Ні, не хочу.

Злим став тесть, відколи жінку втратив. Не всміхнеться, не пожартує, слова доброго від нього не почути. Онука має – і за два місяці жодного разу не прийшов до нього, не запитав про нього. Нічого старому не цікаво. Донька його вважає, що треба дати йому час. Хай прийде до тями. Він дуже любив дружину. Донька якось сказала, що боїться за батька, бо знає: він сам жити не вміє.

Пінський не любив, коли його провідували. Всім є до нього діло. Не було, не було, а тепер – є. Нащо ця показуха? Пінському зручніше, щоб ніхто його не чіпав, а він собі раду дасть.

Зять п’є чай, розглядаючи картину, що її почав минулого тижня. Пейзаж: село, річка, біля річки – дорога, на дорозі – дві тіні. Людей не видно, а тіні чіткі: одна довга, але кривенька, інша коротка, але струнка. Це молодий художник хоче подарувати Сергію Івановичу, щоб той згадав про онука. 

Пінський на той пейзаж дивився два рази, поки зятя не було, але нічого не зрозумів. Ну річка, ну дорога, ну тіні. Молодий зять іще, пейзажі в нього в голові. Коли доробить, можна буде щось сказати, а поки… хай працює.

Колись і Пінський сільські пейзажі малював. Коли був не такий старий. Їздили вони з дружиною по областях, видивлялися сюжети, шукали те, чого ще не бачили до них, чого не переносили на полотно. І що? Он, всі стіни закриті тим, що вони знайшли. 

Тіні зять малює – хай будуть тіні. Річку – хай буде річка. Аби лиш добре зробив. 

Сам Пінський працює далі. Кладе рейку, відміряє, скільки відрізати, робить з обрізків рамку. Прикладає до рамки полотно, натягує довший бік, загинає, бере в руки степлер. Коли полотно натягнуте з усіх сторін, чоловік підносить заготовку до вуха, а іншою рукою б’є по ній, як по барабану. Звук сильний, полотно не провисає – значить, добре зробив. Це теж мистецтво, це теж робота, яку треба робити. Без заготовок не вийде пейзажів. Без степлера і ножиць, без маленького дерев’яного молоточка не було би тих робіт, якими стіни завішані. А він, зять, питає, нащо це робити…

Пінський ставить прямокутну заготовку до інших – їх там уже добра сотня, якщо не дві. Поставив, береться нову майструвати.

Зять дивиться на тестя й жаліє його. Зять не може зосередитися на своєму пейзажі – так йому старого жаль. Бідолашний, геть розум втратив. Здурів: з рамками валандається з дня у день. Не може, мабуть, пензлика взяти. Немає сил душевних чи впевненості, а чи боїться чого?..

Зять думає: якщо не йде старому малювання, то хай би чимось іншим зайнявся. Хай перерву зробить. Не може такого бути, щоб більше нічого його не цікавило. Він же розумна людина, освічена, педагогом колись був. Треба, нагадує собі зять, розрадити тестя. От закінчить пейзаж, подарує його і скаже старому: «Ви, Сергію Івановичу, окрім того, що художник – великий майстер, безсумнівно, – ви ще й дідусь і батько. Жити далі, як воно важко, – жити мусиш. Так що переїжджайте до нас».

Зять про все потурбувався. Пінський ще не знає, що донька підготувала для нього окрему кімнату. Пінський сидить на низенькій табуретці й відміряє, скільки відрізати дерев’яної рейки, щоб зробити ще одну заготовку.

Іван Гудзь

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.