Хто пише книги: суспільство чи письменник? (Тези про художню літературу)

  1. Гірше сформулювати питання неможливо. Все в ньому невірно, окрім хіба що слова «хто». Адже:
    1. Писати сьогодні може будь-хто. Технічно навіть писати не потрібно, можна надиктовувати – з чим може впоратися всякий.
    2. Книги – не література. Написати (надиктувати) книгу не так уже й важко. Книга – всього лиш форма, в яку можна напхати всього, що завгодно, і художньої літератури це може не стосуватися.
    3. Письменника «взагалі» не буває. В кожен конкретний історичний момент письменника мислять по-своєму, відповідно до того, хто стоїть за цим поняттям і з ким воно асоціюється у публіки. Автономного, письменника «самого по собі» теж не може бути. Будь-хто, беручись до літературної творчості – тобто творчості через літературу – пише не що-небудь, не все підряд, а те, що може написати. Не буває письменника, який не має свого ставлення до чого-небудь, який не має світогляду, який, зрештою, не використовує жодної філософії. Свідомо чи несвідомо, будь-яка людина долучається до вже існуючих поглядів, систем поглядів на світ, на суспільство.[1] І своєю діяльністю (в будь-якій сфері) так само свідомо і несвідомо, організовано й стихійно, націлено й випадково підсилює якусь із філософій.
    4. Суспільство також не буває абстрактним. Суспільство єдине, але єдине у суперечності. Воно не складається з класів, а розкладається на класи, і цей класовий період займає в його історії всього лиш декілька тисяч років. Немає людей без світогляду, без цінностей, без позиції. Класова позиція літератора суттєво впливає на його творчість. Але належність до класу не визначає ідейну спрямованість творчості письменника. Панівною філософією у сучасному суспільстві є філософія домінуючої верстви населення – меншості.  Проблема в тому, що панівна – ще не означає прогресивна.
    1. Ставлячи питання «Хто пише книги: письменник чи суспільство?», ми упускаємо важливе: про що ті книги, коли написані і навіщо вони читачеві. Тобто, через таке питання ми можемо відповісти хіба що на те, звідки взялась та чи інша книжка. Так ми розглядатимемо її як предмет, але не як літературу.
    2. Література відрізняється від словесності й писемності. Написана і навіть видана книга – словесність, але не завжди література. Література – вид мистецтва, форма суспільної свідомості. Через літературу суспільство мислить себе.[2]
    3. Література виділилася в окрему форму суспільної свідомості внаслідок необхідності, суспільного запиту на неї. А запит цей виник завдяки поглибленню розподілу праці. Немає людини, яка, будучи затиснутою межами своєї професії, не відчувала б потребу у розширенні цих границь. Більше того, неможливо бути професіоналом, залишаючись у межах професії. Література якраз-таки дає можливість прожити життя інших людей і відчути те, що вони відчувають, цим самим збагачуючи свідомість і досвід читача і розвиваючи так звану чуттєву сферу.
    4. Завдання літератури – не передбачати, а розбирати те, що вже сталось, що вже є в житті, що вже існує, але поки не помічено чи не достатньо осмислено суспільством. [3]
    5. Головний критерій якості літератури – адекватність існуючій дійсності – життєвій правді.
    6. Письменник мусить писати правду, а для цього треба в житті цю правду пізнавати. Аби її пізнавати, письменник мусить не просто «тримати руку на пульсі життя» (Джек Лондон), а бути суб’єктом практично-перетворюючої діяльності. Тобто, не спостерігати, не досліджувати зовні, а втягувати її (правду), насичуватися нею через практику. [4] Це і є способом пізнання дійсності.
    7. Коли автор не може знайти чи зрозуміти правду життя і не в змозі вигадати, скомпонувати свою, він звертається до правди минулого. Використовуючи ідеали минулих епох у сучасних умовах, письменник або романтизує ту правду, або намагається «прикласти» її до теперішньої дійсності. Тоді як творчість – завжди органічна, і ніколи – скопійована, синтетична. Творчість завжди виходить із умов, потреб і відчуття живої дійсності.
    8. Література одночасно є і продовженням дійсності і її запереченням. Продовженням – тому що з неї виходить, запереченням же – тому що відділяється від неї в нову форму.
    9. На собі література закінчуватися не може. Відділившись, література обов’зяково повинна повернутися назад у життя, ставши самим життям.

Висновки

  1. Замість питання «Хто пише книги: письменник чи суспільство?» слід запитати: «Що було перше: слово чи діло?». Оскільки література тільки відображає те, що вже є, то відповідь буде: спочатку було діло.
  2. Діло літератури – правдиво відображати дійсність і цим самим бути рушієм суспільного розвитку.
  3. Чи є література тим ділом, яке є рушієм суспільного розвитку? Чи це навпаки – «література заради літератури»?
  4. Література може бути як ділом особистості (вираження себе, творчі пошуки), так і ділом суспільним (перетворення дійсності, визначення векторів розвитку). Творчість особистості не завжди є літературою, оскільки може грунтуватися не на життєвій правді, а на  “власній правді”. Збіг роботи письменника з суспільними потребами – ніщо інше, як революційна практика.
  5. Література, показуючи життєву правду в образах, не повинна обмежуватися демонстрацією існуючих суперечностей. Тим більше, вона не має згладжувати їх. Завдання літератури – загострення суперечностей.
  6. Завдання літературної критики полягає у спрямуванні й фіксації художньої літератури на живих проблемах живих людей – і це завжди будуть проблеми дійсного людського розвитку.

Література

  • Ільєнков Е. «Філософія і культура»
  • Белінський В. «Про загальне значення слова література»
  • Добролюбов М. «Промінь світла у темному царстві»
  • Марк Твен «Що думає про нас Поль Бурже?»

Мирослав  Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *