Русанівка до "вивітрювання"

Хто герой “Вивітрювання” – нової книжки Артема Чапая

Чацький зовсім не розумний чоловік,

Зате Грибоєдов дуже розумний.

З листа О. Пушкіна до П. Вяземського від 25 січня 1825 року

Хотів би я вміти «зчитувати» розум автора так само, як це вмів робити Пушкін, але не вмію. Тому про розум автора я тут не говоритиму, та й не моя це справа. Зате про головного героя, характер його, думки, стремління й сподівання говорити я зобов’язаний: відчуваю обов’язок перед автором і повинен у такій формі віддячити йому за працю. Я ж читав, пожинав плоди його роботи, то мушу тепер відпрацювати «хліб», яким він мене нагодував. Хто знає, може не тільки письменнику згодиться мій відгук, точніше, може не тільки цьому письменнику, а й іншим – тим, які пишуть, і тим, які ще не починали.

Артем Чапай написав короткий роман «Вивітрювання». Невеликий обсяг твору – не єдина його чеснота. Роман цілісний, читати його легко, мова проста. Книжкова оглядачка Алла Комарова вважає, що тло прописане погано,  і їй це не сподобалось. Вона не вірила написаному. В тому, що «тло» – світ після катастрофи – зображене слабко, я згоден. Однак сумувати з цього приводу не буду. Мені здається, письменник краще знає, чому і для чого він зосередив увагу не стільки на середовищі, скільки на людях і їхній поведінці в екстремальних умовах.

Перед нами книжка – така як є. І судити її за те, що вона не така, якою могла б бути, щонайменше, нелогічно. Ліпше прийняти її такою, якою вона перед нами постала. Повинен же читач бодай трохи довіряти авторові! Довіряти, щоб за ним іти. 

Буває, правда, автори пишуть так, що за ними йти не хочеться. Тоді читачі книжку покидають. Але про «Вивітрювання» цього не скажеш. Хоча є моменти, які набридають. Наприклад, слово «вивітрювання» повторюється так часто, що я перестав звертати на нього увагу. Або: автор пояснював думку, наче не довіряв мені, наче не вірив, що я сам докумекаю. Або: зустрічається в тексті нецензурна лексика – данина сучасній літературній «нормі» чи неспроможність обійтись без матюків, чи переконання, що це потрібно для реалістичності діалогів.

Якщо захотіти, недоліків можна відшукати чимало. Втім, читач повинен пробачити деякі огріхи і змиритись із манерою письма автора. Це дозволить читачеві зрозуміти ідею книжки.

Найризикованіше – говорити про що книжка. Тут ми із автором можемо не зійтись. Він може вважати, що писав про одне, натомість я маю право бачити в ній те, що вона мені показала. Та це не біда і зовсім не применшує цінність твору. Навпаки, особливо якщо дивитись на це «постмодерністськи»: чим більше трактувань у твору, тим він кращий.

До того ж я маю надію, що віднайшов думку письменника й зрозумів його правильно. Право на таке сподівання дала мені анотація, в якій відверто сказано, що «Вивітрювання» – про те, «наскільки справді зміняться люди в екстремальних умовах».

Що ж це за екстремальні умови?

Майже все населення планети зникло, лишились тільки жителі невеликих островів. Головний герой разом із дружиною відпочивав у Карпатах, коли трапився апокаліпсис. Їм дивом вдалось вижити. Вони повернулись додому, в Київ, і не зустріли дорогою жодної живої душі. Зате Русанівка, їхній район, і острови в затоці Дніпра – заселені.

Звісно, люди налякані. Ясно, що їхнє життя змінилось повністю. Якраз ці нюанси показані в книжці, і їх достатньо, щоб уявляти, чим живуть і про що думають жителі Русанівки.

Я не буду переказувати сюжет. Зупинюсь тільки на тих місцях, які важливі для характеристики головного героя. Йому доручають підготовку й поширення агітаційної брошури, яку сам він назвав «Захисником Русанівки». Від кого русанівці захищались? Від сусідів – «труханів», жителів Труханового острова, від тих, хто застряг на ньому й так і не дістався до цивілізованого Лівобережжя.

Герой у загрозу від «труханів» не вірить. І він не один такий. Є довкола люди, які сумніваються в необхідності від когось захищатись після кінця світу. А якщо така необхідність є, то точно не від таких самих киян, які – так сталось – вимушені жити не в квартирах, а у землянках. 

Та влада належить тим, у кого зброя. А зброя у тих, хто не вміє думати або думає краще, ніж інші. Словом, реальний ворог чи нереальний, а місія у головного героя відповідальна. Він до «вивітрювання» вигадував промови для депутата, писав статті – тобто нічого аж такого помітного не робив. А «кінець світу» вивів його уперед. Життя на Русанівці, яка стала окремим світом, залежало від його роботи.

Та він цього не зрозумів. Свою роботу виконував нехотя й недбало. Взагалі, все, за що він брався, він робив нехотя й недбало. Недаремно один військовий, по суті, керівник Русанівки, презирливо назвав його «інтєлігєнцією». Насправді, вся книжка – вирок «інтєлігєнтам». От хто-хто, а вони не зміняться навіть після апокаліпсису!

Я тут звернуся до героя книжки.

Ти, шановний, всю книжку тільки ходив по острову, дивився на світ меланхолійним поглядом, у життя старався не втручатись. Тобі доручили газету робити, а ти це діло загубив. У твоїх руках опинилася влада, а ти не потрудився нею скористатись. Твоя влада могла протидіяти тому, від чого ти потім ганебно втік – зброї в руках грубих людей. Чи розумієш ти, що міг запобігти новій катастрофі – ерозії людяності? Міг і повинен був. Хоча не визнаєш ти цього ніколи – себе бережеш.

Ти кажеш: «Болото скаламутиться – підіймається муть». Ти знаєш, що це криза – і руки опускаєш. А я кажу тобі, що криза – це не так і погано. Вона тобі, який втікав від світу в Карпати до «вивітрювання», дала можливість організувати життя на маленькому острові так, як тобі здається правильним. Підіймається не тільки «муть» – такі як ти теж. Але ти не хотів бруднити руки в політиці.

Політично ти неграмотний. Ти, певно, думав, що політика – це депутати, влада й зброя, гроші й те, що пов’язано з грошима. Ти навіть не підозрював, що політика – це те, що стосується всіх. Політика мутна лиш тоді, коли політичні справи – ті, що стосуються всіх, – здійснюють «мутні» люди.

От тобі дали брошуру, а ти назвав її пропагандою – так, наче це щось погане. Пропаганда – це жваве просвітництво. Бувають періоди, коли просвітлювати, скеровувати, виховувати публіку треба. Та й взагалі, скажи мені, коли були інші періоди? А ти… дарма ти цю справу загубив. Розплата за твоє політичне неуцтво настала швидко.

Втім, ти вчишся. Настав момент, коли ти зрозумів, що помилився у своєму «Захиснику Русанівки». Ти їх спершу залякував, а пізніше здогадався, що мав би «здобувати популярність простенькими жартами нижче пояса, як наші суперники». Хе-хе, ти помилився як фахівець: і діяв неправильно, і хибне бачив рішення. Що знову вказує на те, що ти ніколи не мислив політично, ба навіть історично, що не розумієш своєї ролі як «істоти політичної», що таки інтелігент. Дивишся на своїх «співвітчизників» згори вниз, не розумієш їх. Навіть твоя дружина визнає, іронізуючи, що ти страшенно далекий від народу.

Ти помічаєш, як жовтіють листочки, як вода змиває сліди на піску, розрізняєш спів різних птахів, але зовсім не помічаєш людей. На острові чимало жителів. А твоя увага звернена на одних і тих самих, на типи, ясні й визначені. Бабуся, військові-захисники, сім’янин, жінка середнього віку, сам ти і твоя дружина – більше ти нікого не знаєш. Більше ти не вдивлявся у ту аудиторію, яку втратив. Ти вмієш приміряти до дійсності абстрактні формули («Може, щастя людини в її темпоральності?..») та зупинився на тому, що вважаєш життя помилкою.

Ти правий, адже погано влаштоване життя – помилка. І попереднє, і постапокаліптичне – обидва неправильні. Проте це зовсім не означає, що на цьому можна зупинятись. І діти в школі над помилками працюють. Навчання і є роботою над помилками й намаганням зробити краще.

Ти пацифіст. Ти не приймаєш зброю, відмовляєшся носити її, ти розумієш безглуздість її використання. Але подивись на себе: саме тому тобі довелось підкорятися військовим-захисникам, які автоматів не цурались, і робити те, що вони скажуть. Тобі довелось підкоритись, бо ти нічого не зміг протиставити автоматам. Свою зброю – слово – ти втратив, іншу – не опанував. Не навчився, не захотів. От і не знав і не мав чим боротись проти людей з автоматами. Довелось стати в їхні ряди.

Ясно, що тобі це не сподобалось – і ти втік. З надією на те, що колись знайдеш спільноту, «де є місце для всіх і дбають про кожного. Або ні».

Смішний ти. Не знайдеш ти такої спільноти. Ти її міг би тільки влаштувати. Не сам – із іншими людьми. Я пишу «міг би», бо ти не можеш. Ти слабкий інтелігент, який і свою – інтелігентську – справу вести не вміє. Інтелігент заробляє на життя головою, а ти думав погано. Як думав, як діяв – таке отримав життя.

Все, зупиняюсь. Того, що наговорив, досить.

А от про книжку дещо додам. Чи не головна думка: кінець світу – це ерозія людей, а після нього почалась ерозія людяності. Воно, начебто, цікаво звучить, і весь сюжет показує, що герой має підстави до цього прийти. Однак герою вірити можна не всюди. 

Знаючи, ким герой був до «вивітрювання», я не дивуюсь тому, що він міркує про ерозію людяності. Має право. Я лише бачу його нечесність у міркуваннях, адже ясно, що ерозія людяності почалася задовго до «кінця світу». І головний герой є прямим доказом цього. Він однобокий, «абстрактно людяний», який «за все хороше проти всього поганого», – він лише втілення деякого, доволі обмеженого, уявлення про людину. Тож нічого дивного, що чоловіки з автоматами, як  втілення іншого уявлення, більш конкретного, без особливих зусиль підкорили собі інтелігента.

Найбільша біда героя «Вивітрювання» все-таки в тому, що його дружина назвала «відірваністю від народу». Вона іронізувала, та про це можна говорити серйозно. У нього непогані уявлення про те, яким життя має бути. Однак він зовсім не може запропонувати щось, крім цих уявлень. Він не вміє ідею перетворити в дійсність. А тих, хто це може зробити, він не знає і не розуміє. Якби знав і розумів, то зумів би надихнути.

Тут мені залишається тільки побажати Артемові Чапаю сил і натхнення, щоб написати іншу книжку – про тих людей, які у «Вивітрюванні» залишились непоміченими чи, як дружина головного героя, слабко розкритими. (Остання набагато сильніша й цікавіша, ніж чоловік, і точно заслуговує, щоб про неї написали хорошу книжку). Про тих людей, яким не байдуже, які готові боротись за своє щастя і щастя інших, які готові вчитись. Які вміють виходити з меланхолійного настрою і можуть знаходити натхнення там, де немає підстав для оптимізму. Які вміють поразки й невдачі перетворювати на підстави для подальшої роботи – роботи успішної. Ті, що здатні очолити спільну справу або просто сумлінно виконувати свою роботу. А таких людей значно більше, ніж може здатись. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.